У пошуках легенди 1 "Неймовірні пригоди" - Юлія Лавошник

– «Зізнаюся, ти майстер змушувати інших турбуватися про себе», – раптом сказав він видихнувши з полегшенням, як мені здалось.

– Напевно, дякую? –відповіла я, не розуміючи як на таке реагувати.

– «Мої здогади були вірні, ти жива і неушкоджена», – сказав він. – «Ти збираєшся повертатись до палацу?», – його голос хоч і був якимось подвійним, але все одно здавався мені знайомим, і особливо манера вимови.

– Збираюся, а ти…, – почала я, але задумалася,  говорити чи ні. – Нік, це ти чи що? – все ж таки сказала я.

– «Право слово, я вже подумав не впізнала», – мені навіть здалося, що він усміхнувся.

– Ти, звичайно, вибач, але мені дуже кортить тебе помацати! – попередила я і відразу ж приступила виконувати сказане адже руки у мене так і чухали доторкнутися до цієї невагомої гриви. – З недавнього часу, дуже хотіла погладити дракона, – зізналася я, при цьому не помітивши, що зробила крок уперед у повітря, але при цьому не впала у воду. Я стояла біля Ніка босоніж, на такій же печатці, як і він, тільки я це зробила не у формі дракона, від чого в нього навіть округлилися очі. – Скажи, а як ти знайшов мене? – це питання раптом само спало на думку.

– «Я просто простежив за твоєю магією!», – приголомшив він мене, і продовжив. – «Анко, я думав, що вже не побачу тебе», – зізнався він. – «Нілла і Орн схилялися до того, що твоя магія тебе знищила, і я їм практично повірив, але рівно до того часу поки не відчув такі емоції як «веселість». Чим ти чорт забирай займалась, поки всі тебе оплакували!», – сердився він і я це відчула. Я слухала його мовчки, бо не знала що відповісти, адже справді не розуміла, як так сталося. – «І ще одне», – продовжив він. – «Чому ти втекла з бару, залишивши мене там одного?».

– Тобі було добре і без мене, – з гіркотою я це все ж таки сказала, і відійшла від нього, щоб дивитися прямо в очі.

– Це не так! – обурився він. При цьому прийнявши вигляд себе, якого я знаю. Нік стояв на камені і з сумним поглядом дивився на мене.

– Нік, я справді відчувала себе там зайвою, не кажучи вже про те, що я навіть тебе перестала розуміти, а не лише всіх довкола.

– Та що ж це таке, – сказав він і схопивши мене за руку притягнув до себе в обійми, від чого я аж здивувалася. – Досить розгулювати повітрям, мене це напружує! – сказав Нік, чим дуже приголомшив мене, враховуючи настрій розмови.

– Вибач, але, що? – задерши голову я дивилася на нього з висоти свого зросту прямо в очі, чи мені здалось, чи я стала трохи вищою.

– Кажу, що твій променад вздовж озера в повітрі, дуже і дуже мене нервує, я боюся, що ти туди впадеш, – зізнався він, на що в мене нічого іншого не залишалося як розсміятися. – Сміх це добре, залишається лише відкритим питання.

– Яке? – запитала я продовжуючи сміятися, знав би він скільки разів я вже була в цьому озері за останній час.

– Ти як, сама полетиш у палац заспокоювати своєю жвавістю старих драконів чи тебе підкинути? – раптом спитав він, і його пропозиція здалася мені дуже привабливою, від чого в мене аж загорілися очі.

– Ніколи ще не каталася на драконі, – відповіла я йому таким чином на запитання.

– Ну, а я в свою чергу нікого ще не катав, – зізнався він, і це було так чудно.

Недовго думаючи, не без допомоги Ніка, коли він вже перетворився я піднялася на нього, міцно вчепилася в гриву і ми почали набирати висоту. Незабутнє відчуття залишає по собі кожен мій політ, але цей був ще особливішим. Ми граційно злетіли в повітря, розтинаючи його як стріла, і так само стрімко попрямували до замку.

– А чому ми так відрізняємося від решти драконів? – продовжила я нашу розмову.

– О, отже, ти помітила, що більша частина відноситься до іншого виду, – від цього в його голосі почулася радість. – Просто як мені пояснив Орн, це все залежить від сили дракона та ще одного моменту.

– І якого ж? –було мені цікаво.

– Всі дракони, які володіють змішаними силами, мають вигляд приблизно як я, але ще…, дракони які є…, хм..., ну, парою, загалом, їхній вигляд не може різнитися.., ось! – як міг пояснив він. – І так як я перший опанував перетворення на дракона…, то твій вигляд схожий на мій. 

– Тобто, це через тебе в мене тепер немає крил? – усвідомила я почуте. – Я раніше взагалі не думала, що бувають дракони без крил. Тепер зрозуміло, чому відчуття польоту зовсім не таке, як було до перетворення.

– Пробач, – вибачився він.

– Та що там, хіба то твоя провина що я безкрилий дракон, – продовжила я іронізувати. – Просто ти як зазвичай виявився більш здібний ніж я.

– Не кажи так! – чомусть обурився він.

– Ну а як? Це ж правда. Тим паче ми це виявили на практиці. 

– Ти не права, тому що тут не в здібностях справа, а в концентрації. А через твій запальний характер тобі з цим складніше. Це між іншим сказав Орн, – пояснив Нік.

– Отже через свій характер я тепер безкрила, – констатувала я. – Ніколи не думала що мій характер зробить мене неповноцінною, – уже відкрито знущалась я над ситуацією.