У пошуках легенди 1 "Неймовірні пригоди" - Юлія Лавошник

– Так, – впевнено кивнула я. – Цей шкідливий дракон більше не зможе так легко вплинути на мене, вже повірте. Щоправда у нього і раніше не особливо це виходило, – посміхнулася я.

– Радий це чути.

Поговоривши з ними ще трохи про справи насущні і про моє перетворення, особливо про те, чому все пішло не так, як треба, я раптом згадала одну дуже важливу деталь.

– Скажіть, а як повернутися назад?

– Точно, – раптом згадав Орн. – Вам потрібно буде скористатися порталом, який викине вас приблизно на півдорозі звідси до поселення людей.

– А потім? Адже місто під бар'єром і з-під нього, начебто, неможливо вийти.

– Так воно так, але, наскільки я знаю, твій дід мав навчити тебе одному закляттю, – відповів Орн. – Ти в дитинстві мала розучувати його як своєрідний віршик. Зараз це ваша єдина можливість вибратися звідси, бо наступна буря і перезарядка бар'єру станеться досить нескоро. Тим більше, твоя поява тут і була його останньою перезарядкою. Отіс зачарував бар'єр на автоматичний шторм за появи своїх нащадків поруч із ним, але це було розраховано всього на один раз.

– «Так ось  що це було...», – замислилася я.

– Ну, пригадуєш віршик, про який я говорю? – знову звернувся до мене Орн.

– Слухайте, який ще віршик? – «Не пам'ятала я жодних віршиків». – Ви, мабуть, жартуєте!

– Зовсім ні!

– А може, ви мені просто це закляття скажете?

– Вибач, але мені його знати не належить, та й сенсу особливого немає. Воно не спрацює, якщо його промовить хтось інший, крім тебе і Отіса. Вважай це продовженням твого королівського випробування. Але є ще як варіант, це твоя нова сила, але це буде небезпечно і ти ще не знаєш як нею користуватись щоб не нашкодити всім навколо включаючи себе.

– Гаразд, нехай так, щось вигадаю! – сказала я і вирішила вже почати збиратися.

Проходячи коридором, я все думала про те закляття, але на думку так нічого і не спадало, я взагалі не пам'ятала, щоб з дідом якісь вірші розучувала, в результаті я вирішила відкласти це питання на потім, а поки почати збирати свої жалюгідні пожитки, хоча й збирати нічого було.

– Я сподіваюся, що мені хоча б хтось позичить одяг, в якому я не змерзну повертатись додому.

Зайшовши до своєї кімнати, я зрозуміла, що мене ніби підслухали, і на ліжку лежала тепла накидка з каптуром облямована лисячим хутром насиченого вишневого кольору. Мені стало цікаво, чому, якщо роблять подарунки, то це обов'язково щось близьке до червоного? Також було зібрано торбу з першим необхідним і новий одяг. Це були чорні черевики на товстій підошві з такого ж кольору легінсами та чорна тепла кофта під горло. Якби не накидка, то виглядала б як шпигунка Ліфумія.

Через деякий час, зайшов Нік і з серйозним виразом обличчя повідомив, що ми вирушаємо.

Прощаючись біля порталу з рідними Ніка, я раптом зацікавилася, а як це він не попрощався зі своєю новою знайомою.

– Де ж твоя подружка? Не спостерігаю її в лавах, що плачуть через те що ти лишаєш це місце, – спокійно поцікавилася я.

– Ти про кого? – не зрозумів він.

– Висока і струнка як лань, волосся довге і гладке як шовк, кольору воронового крила, – зі смаком описувала я її, а він все так само продовжував на мене дивитись з непорозумінням. –Ну Селіна! – сказала я врешті-решт, після чого його вираз обличчя змінився, а в очах заблищали бешкетні вогники.

– Я тепер здогадуюсь, що ти собі там вигадувала в цій рудій голові, – засміявся він. – Ця жінка мені в бабусі годиться як мінімум. І друге, вона точно не на мій смак.

– Це чому ж? Вона дуже ефектна, – щиро не розуміла я.

– Просто, як тобі сказати. Ця жінка, і не жінка зовсім. Вона — чоловік, – пояснив Нік усміхаючись, а я в німому ступорі намагаюся збагнути, наскільки ж це гарний чоловік виходить, і я що, ревнувала Ніка не до жінки навіть.

– Та- ні…

– «Селіна» або точніше «Лін», вельми специфічний дракон, він майже як Ліфумія, може обертатись на різних звірів, але також може змінювати свою стать, – пояснив Нік. – І плести інтриги перед новачками. Здається, ти якраз і повелася на одну з них, – посміхався він, а я можна сказати видихнула. Напевно, мені не варто було дивуватися подібному, але це все одно мене здивувало. А головне в портал я входила зі спокійною душею та задоволеною усмішкою, що жодної суперниці немає і нікого через це вбивати не доведеться.