У пошуках легенди 1 "Неймовірні пригоди" - Юлія Лавошник

Коли я розплющила очі, відчула заспокійливу прохолоду і побачила, що опинилася на дні озера з безліччю мерехтливих рибок, які сяяли в темряві. Коли я схаменулась що не вмію дихати під водою, швиденько попливла до повітря і жадібно його ковтати. Надихавшись я зрозуміла що знаходжусь в тому гірському озері куди нещодавно літала тому попрямувала на камінчик на якому  відпочивала минулого разу. Коли я на нього залізла, зрозуміла наскільки він мізерно малий. Адже я стала драконом. Як би дико це не було, але тепер я дракон. У мене є лапи та грива, і навіть роги. Такі масивні та деякі з них навіть підкручені. Почувалася я чудово, як Нілла і казала, це все одно що послабити корсет після цілого дня в ньому. На кінчику мого хвоста був вогонь, але скільки б я його не опускала у воду, він навіть і не думав гаснути, це було для мене незвичайно і в той же час я знайшла як себе розважити. Нікуди не поспішаючи, я віддалася моменту, і просто вивчала світ у новому собі образі. Все здавалося не таким, яким я звикла бачити все своє життя. Ті енергетичні потоки про які мені весь час казала бабуся Ніка, тепер я дійсно почала їх бачити довкола, як якісь нитки що пронизують предмети і ширяють у повітрі. Все навколо було сповнене ними і я навіть могла їх торкнутися.

Я розглядала себе у відображенні озера, і не могла зрозуміти до якого виду драконів я належу, надто вже великі роги, і головне, де крила? Як я літатиму без них, а як я взагалі тут опинилась якщо до цього була в тренувальній залі разом з Ніллою? Так як відповідей у мене не було і  я тут була одна, чи це не ідеальна можливість випробувати своє нове тіло поки ніхто не бачить. І не марнуючи часу, я як могла розігналася і стрибнула вгору, але при цьому щось пішло не так і я просто хлюпнулась у воду. Величезна хвиля обняла прибережні скелі, а я остудивши свій запал, повернулася назад на камінчик як мокрий собака.

– Щось тут не так. Підказує мені моє внутрішнє чуття, що все має бути інакше, – міркувала я. – Може це працює так само, як зі зброєю, коли потрібно чітко сформулювати своє бажання і тоді вийде? – я спостерігала як вода скочувалась по моїй лусці назад в озеро, подумавши що, треба б якось висохнути, а то якщо полечу то буде напевно прохолодно, і одразу ж від мене почав виходити пара і вже через хвилину від моєї вогненної гриви, яка все ще була волоссям або шерстю, як я могла намацати, і лускатого тіла було сухе повністю до кінчика хвоста.

Зібравшись вдруге випробувати політ, я вже підготувалася морально, що все буде не так, і мені потрібно якось для польоту розігнатися. Вдивляючись у повітря я помітила що частинки магії почали формуватися в якусь групу, не знаю що мене спонукало, але я вирішила ще раз стрибнути, але вже цілеспрямовано туди. У результаті те, що вийшло, кардинально змінило відчуття польоту, а точніше його не було, але й в озеро цього разу я не впала. Як вогняна комета я промайнула над водною гладдю, після чого на ній утворилася бриж і я піднімалася все вище. Спочатку я не розуміла, що відбувається і як це працює. Вийшло по суті так, що я стрибнула в нікуди, спершись на щось тверде,  так і продовжила підніматися все вище і вище, ніби по сходах. Звернувши увагу, що потім, там де я нібито ступала, утворювалися напівпрозорі візерунки, що світяться, схожі на печатки, що ущільнюють повітря для моїх лап, і завдяки цьому я полетіла.

Я стрибала, літала, перекидалася в повітрі, загалом дуріла як могла, поки не втомилася від усього цього. Освоївши політ і навіть як зависати у повітрі, я зрозуміла як це працює у моєму новому вигляді. Тепер мені залишилося одне, зрозуміти як назад стати людиною.

Хоча була вже глибока ніч і на вулиці крізь темряву сяяли лише зірки, озеро випромінювало якесь свічення. А точніше рибки в ньому мерехтіли різними кольорами, тим самим висвітлюючи все. Через це воно здавалося ще загадковішим. Як і раніше я не замислюючись відразу ж булькнула у воду, щоб остудити свій запал чим вкотре розбурхала всіх підводних жителів, не кажучи про те, що хвиля від такого занурення була колосальною. Прохолодна вода мене заспокоювала і я вирішила розслабитися міркуючи про те, як прийняти свій людський образ. Нарешті я вирішила серйозно подумати про свою сім'ю і про сестру.

– Ліліана – Королева драконів, – озвучила я те, що крутилося на думці. Вдивляючись після цього в зоряне небо, я просто не могла не згадати про неї. Небо завжди було тісно пов'язане у нас обох із бажаннями. З зірками, що падають, і двома світилами, що в момент своєї повні лише на пару хвилин зливаються в одне. Сестра завжди любила небо. – «Цікаво, а чи вміла вона літати? Чи навчилася перетворюватися на дракона, це було так само болісно, ​​як і в мене? Чого насправді хотіла, якби дідусь із самого дитинства не готував її до цієї долі? Чи хотіла вона взагалі бути цим самим драконом, чи просто виконувала обов'язок, який на неї наклав Отіс?», – не рік і не два вона знала про себе всю правду, тепер я це розумію, і як же важко їй було дитиною приховувати це все. Тренування та небезпечні завдання, звичайно, були скоріше показником її вродженої та неймовірної впертості, але тепер я бачила за ними щось більше звичайної любові до чаклунства. Здавалося, що тільки тепер я починала по-справжньому розуміти Ліну, і це мене одночасно ображало та надихало. Багато чого у всіх спогадах, що збереглися, про неї тепер не нагадували якусь дитячу фантазію або скоріше казку. 

Я чудово розуміла, що продовжувала весь цей час бути членом Альянсу, щоб зробити щось більше, ніж вона, а не просто, тому що всіх магів з дитинства в ньому навчають і мені більше не було куди податися. Зрештою, існує купа чарівників, які влаштували свою долю поза межами Альянсу після закінчення навчання, або навіть тривалої служби. Але тепер я бачила все своє перебування в Елітному підрозділі скоріше якоюсь інерцією, ніж щирим бажанням чогось там досягти. Хіба я мрію стати якимсь особливо видатним командиром, чи можливо головою Альянсу Магії? – «Ні звичайно». – Я звичайнісінька сільська дівчина в якої є магія і хотіла зовсім звичайних речей, принаймні я такою себе вважала до останніх подій. Я хотіла, щоб в мене були друзі, які б мене не боялись, через мій вогонь та іншу зовнішність, бо в дитинстві мене вдома називали чудовиськом, через мої довгі ікла і янтарні очі яких не було ні в кого з рідних, а тим паче у сільських дітей, у Діда був такий же колір волосся як і в нас з Ліною, але це єдине що нас поєднувало разом з вогняною магією.