У пошуках легенди 1 "Неймовірні пригоди" - Юлія Лавошник

Також колись я мріяла проводити час у захоплюючих пригодах, і це здається єдине чого я насправді досягла. Маю надію можливо, колись у майбутньому мати сім'ю… і щоб ми всі більше ніколи один одного не втрачали. Але, мабуть завжди, моїм єдиним егоїстичним і нерозумним бажанням було те, щоб моя сестра мною пишалася, не батьки, і навіть не дідусь король драконів, мені потрібне було тільки її схвалення, а це гонитва за привидами. Я вже давно підсвідомо здогадувалася, що мені чогось не вистачає, щоб почуватися хоча б на рівних з Ліною, і те, що в Альянсі Магії відповідей мені було не знайти. Але тут у замку драконів я нарешті дізналася, «що» весь час було не так, і якої ланки не вистачає в моєму механізмі. Тому тепер, щоб покінчити з почуттями, що застрягли глибоко в моїй душі, я вирішила, що не збираюся ставати заміною своєї сестри, а стану в рази краще за неї. І якщо вже склалося, що я потенційна королева драконів, я нею стану, і  вперше нарешті розумію свої справжні мрії і як їх здійснити.

Після всіх довгих роздумів я лежала на воді і дивилася на нескінченне зоряне небо. У душі тепер була лише гармонія. Забравши з очей свою чубрину, я тільки зараз зрозуміла, що вже не у формі дракона. До речі, ніколи не думала, що буду така рада бачити свою руку, щоправда через цей шок я мало не потонула, але це дрібниці. Коли я почала замерзати, я попливла до берега. Дивне відчуття підкрадалась до мене, ніби чогось не вистачає. І коли я вже почала збиратися на камінь, який кличу берегом, то помітила свою пропажу.

– Тільки не це! – скрикнула я, бо не знайшла на собі одягу. Я поринула назад у воду. Хоч тут нікого й не було, мені було ніяково від такого вигляду. – Чому мене про це ніхто не попередив? – я не знала, що мені робити, адже рано чи пізно треба повертатися в палац, а в такому вигляді мені краще там не показуватись, а перетворюватися знову на дракона я не хотіла, адже в мене може і не вдасться назад стати людиною так швидко. – Потрібно щось знайти схоже на одяг, або вже на крайній випадок змайструвати з якихось рослин, – намагалася я придумати вихід із ситуації, хоч і розуміла, що він звучав абсурдно і безглуздо.

І тут мою увагу привернув якийсь сплеск. Спочатку я думала, що мені здалося адже тут точно нікого не було, але, придивившись, побачила, що хтось плаває на іншому кінці озера. Безперечно, це і був мій порятунок. Якщо це місцевий житель, то гадаю він зможе мені позичити одяг. Звичайно, добре якщо це дівчина, а якщо хлопець, то все одно я зможу за себе постояти. Хоча краще звичайно б сховатися, адже пам'ятається, Нік про щось таке попереджав. Плюс до всього, цей «хтось» міг бути нащадком вбивць драконів, а я так нескромно влетіла сюди у своєму новому образі. І я навіть засумнівалася, що ж мені робити, але все ж таки подумавши і усвідомивши, що люди з того села сюди ніяк не зможуть дістатися,  вирішила ризикнути.

– Вибачте, – закричала я якомога голосніше, – і в цей момент невідомий плавець пірнув під воду. – «Хм, невже мене не почули», – подумала я, і навіть зраділа коли усвідомила, що цей хтось міг бачити мої викрутаси в повітрі, але як виявилося мене все ж таки почули.

– Ви мене звали? – раптом прямо переді мною винирнула дівчина.

– От... дідько... – вирвалося в мене від несподіванки. Якщо судити за кольором волосся, це була саме та людина, яка щойно перебувала на іншому кінці озера. Але як вона подолала таку велику відстань так швидко? Це неможливо, навіть якщо ти дуже добре плаваєш. – Як? Як тобі так швидко вдалося доплисти сюди? – протараторила я своє запитання, злегка запинаючись. – Але дівчина тільки посміхнулася і, не промовивши жодного слова, пояснила все лише тим, що показала свій риб'ячий хвіст з води.

– Русалка? – здивувалася я. – Таке можливо? Я не очікувала, що ви існуєте.

– Але ж ти існуєш, чому мені не можна? – сказала вона з усмішкою, і це був гідний аргумент, щоб змусити мене посміхатися, а головне з полегшенням видихнути. То був не мешканець міста з підгір’я. Несподівано для себе я усвідомила безглуздість ситуації, бо боялася зустріти людину, а навпаки, чарівній істоті була вкрай рада. Адже ще недавно я вважала себе людиною.

Дівчина була дуже вродлива. Здалека здавалося світле волосся виявилося ніжно блакитним, шкіра була блідою, а великі смарагдові очі були з дуже тонкими зіницями. Її риб'ячий хвіст був особливо гарний, тому що його луска від місячного світла грала різними фарбами, від зеленого до фіолетового.

– Мене звуть Сицилія, то навіщо ти мене кликала? – ще раз перепитала вона.

– Ой, вибач, я Анка. Чи розумієш…, у мене тут виникла делікатна проблема, мій одяг зник, а мені потрібно якось повернутися додому. І я думала, що ти мені допоможеш, якщо чесно я не знала, що ти русалка, – зізналася я.

– Хі-хі. Але навіщо тобі одяг, просто стань собою і лети додому, – прошипіла вона не розуміючи моєї проблеми. – Русалкам одяг ні до чого, тому нічим не можу допомогти, – показала вона мені наочно те, чого не соромиться, але я так на жаль не можу.

– Я не можу стати драконом, чесно мені страшно, тому одяг мені дуже потрібний, може десь на дні, щось завалялося, підійде навіть ганчірка, – благала я, чим змусила русалочку задуматися.

– Я можу пошукати щось, але не просто так, – посміхнулася вона.

– А що ти хочеш? Як бачиш, у мене із собою зовсім нічого немає.

– Усього нічого, тобі це буде простіше простого.

– Говори, – у мене вибору особливо не було, треба якось викручуватися.