Рубінова тінь минулого - Анна Ліє Кейн

У мене перехопило подих. Як? Як я могла? Адже сама чудово розуміла, що треба було просто стояти на місці та нікуди не йти. Самовпевнена дурепа! Що ж я наробила? Мені терміново потрібно в Міністерство Підглядань! Там я поясню, що сталося і попрошу повернути все на свої місця.

Ще раз уважно озирнулася. Думки панічно стрибали з теми на тему. Пальці рук мимоволі затремтіли.

Де мій Геррі?

Але звірятка ніде не було.

Від розпачу прикусила губу, а потім скоріше розвернулась і попрямувала до виходу з площі.

Збоку пролунав зляканий крик. Його підхопив інший.

- Лікаря! - вигукнула жінка.

Я здригнулася і рефлекторно обернулася. Натовп обступив чоловіка, що лежав на землі. Над ним схилилася жінка у темному пальті.

- Жандарми! - кричав статний чоловік з палицею, притримуючи капелюха.

Не змогла втекти. Кинулася на допомогу.

- Пустіть, я цілитель, - проштовхувалася через натовп. Чоловік лежав на боці. Дихання було уривчастим. Очі злякано розплющені, а незрячий погляд спрямований у порожнечу.

Присіла поряд із потерпілим, простягла руки та спробувала активувати загальне сканування тіла.

Не вдалося.

Нахмурилася і спробувала знову.

Нічого.

Тіло ніби відмовлялося використовувати цілительську магію. Таке буває, коли маг однієї спеціалізації намагається скористатися протилежними навичками.

Я відчувала в собі силу, але не могла нормально виплести лікарське заклинання.

Почувся свист. Жандарми стали відганяти людей, що стовпилися навколо. Я одразу підхопилася на ноги й кинулася швидше бігти геть.

Зупинилася лише вийшовши за межі вокзальної площі. Ошелешено оглянула власні руки. Висновок міг бути один. Я не цілитель.

Але ж хто я?

Від нерозуміння того, що відбувається, мене стало трусити, нерви напружилися до краю. Швидше обійняла себе за плечі, намагаючись заштовхати страх якнайдалі, і поспішила до будівлі Міністерства Підглядань. Я все виправлю. Все повернеться до норми!

Без Геррі стало порожньо. Світ ніби змінився в одну мить, хоча вулиці міста Семи вітрів були такими самими, як і вчора. Усього добу тому я в компанії Геррі та Дорайна гуляла столицею. Компаньйон і наречений знову жартома сперечалися, вигадували як будуть здавати в оренду мій кабінет, а з оранжереї взагалі зроблять тераріум. А тепер я тремтіла на зимовому вітрі, і поспішала в абсолютній самотності до будівлі Міністерства.

Навіть на Наріне злитися не виходило. Якщо вона справді душевно хвора, то швидше за все зробила це не з розрахунку, а через власне захворювання. Але...

Як же мені зараз було страшно!

Ще кілька кварталів і я дістануся своєї мети.

Потім розповім Геррі, якою я була боягузкою, коли бігла сама від вокзалу до Міністерства. І Дорайну скажу, що я точно впевнена у правильності вибору спеціалізації. Залишившись без своїх сил, я зрозуміла наскільки ними дорожу.

Вийшла до урядового кварталу. Різко завернула за ріг і зіткнулася з чоловіком у світлому пальті.

- Вибачте, - швидше відскочила, і ледь не послизнулася на покритому тонким шаром снігу тротуарі. Чоловік встиг підхопити мене під лікоть, допомагаючи встояти на ногах.

- Ви в порядку? - запитав до тремтіння знайомий голос. Я закрижаніла зсередини. Поволі підвела очі.

Навпроти мене стояв Йозеф. Йозеф ат Фаторі. Мій нічний жах. Мій колишній чоловік. Здоровий та живий.

Чоловік м'яко посміхався. Очі його пройшлися по моєму обличчю та хутру шубки.

- Ми раніше не зустрічалися? - уточнив він трохи розгублено.

- Не думаю, - прошепотіла, відходячи на крок назад. Погляд сам по собі ковзнув на його руку. 

Обручка. Золота каблучка на безіменному пальці. Навіть здригнулася від картин минулого, що спливли в пам'яті.

- З вами точно все гаразд? - Йозеф схилив голову, заглядаючи мені у вічі. Він умів бути чарівним. Його інтерес та доброзичливість викликали довіру.

- Так, вибачте, я піду, - пролепетала, швидко обминаючи чоловіка і прямуючи до будівлі Міністерства. Тепер почуття неминучого не просто шепотіло мені на вухо, воно кричало всередині, змушуючи тремтіти внутрішні органи.

Запізно до мене дійшло розуміння. Йозеф живий. Він мене не впізнав. І він одружений.

На останній думці я невпевнено зупинилася. Обернулася.

Чоловік не продовжив свій шлях. Він зупинився біля кромки тротуару поруч із невеликою сніговою кучугурою. Курив і дивився мені у слід.

Швидше відвернулась і продовжила шлях, але думками раз у раз поверталася до каблучки на його пальці. Йозеф одружений. У його клітку потрапила інша. Тепер вона сидить у його будинку без права вийти надвір. Вона терпить побої. Чи є в неї здатність зцілювати себе чи їй доводиться просто заклеювати рани загоюючими пластирами? Чи пережила вона викидень?

Ця відчайдушна думка породила іншу. Ту, яка зараз для мене набагато важливіша. Різко зупинилася і поклала руку на живіт. Плетіння далося з неймовірним зусиллям, але я пам'ятала його структуру. Просте сканування, з цим упорається навіть учень старших класів.

Тієї миті, коли плетіння пронизало моє тіло, я була готова заволати від жаху і болю. З очей таки полилися сльози. Низько схилила голову, не відчуваючи більше сил іти далі.

Адже я так і не сказала Дорайну... боялася. Яка ж я дурна.

Думала, що він може не зрадіти моїй вагітності.

І ось я вдруге у своєму житті втратила дитину, яка так і не народилася. А все через те, що просто не змогла встояти на місці!

Мені треба все виправити! На тремтячих ногах змусила себе рушити вперед. Втерла сльози. Майже побігла до заповітної будівлі. Влетіла сходами до головного входу, смикнула за ручку та…

Зачинено? Чому двері не піддаються?

- Вже пів на сьому, - сказала жінка, що стояла неподалік. Вона видихнула клуб їдкого диму, зневажливо оглянула мене і пояснила: - Прийомні години на сьогодні закінчені. Свята. Приходьте завтра після десятої.

- Мені треба сьогодні, - я збігла по сходах униз і подалася до неї: - Я була сьогодні в Міністерстві, там сталася помилка. Я порушила перебіг часу.