Проклята наречена і таємниці Пагорбів - Олена Гриб
Солом’яний дах барака знесло без жодного звуку і шпурнуло на руїни веж. Цегляні стіни розпались як у ляльковому будиночку із набору «Зроби сам». Одного з вартових привалило, найімовірніше – задавило на смерть, другий відбувся зламаними ногами. Щоправда, жити йому довелося недовго. Найближча внутрішня перегородка піднялася в повітря і прицільно опустилася на його голову. Інші склалися всередину – просто на людей, що перебували в бараку. Деякі меблі завадили стінам зустрітися зі підлогою, проте було ясно – без постраждалих не обійшлося.
– Князю, стій!
Джі Лін виявив, що мчить до фортеці, стискаючи відібрану у Сіта рушницю, і чомусь вважає це єдиним правильним рішенням.
– Ми для всіх вороги! – Меліса наздогнала його без зусиль і на ходу штовхнула в спину.
Вчасно: вартовий, що походжав фортечною стіною, помітив атаку і пальнув без роздумів. Кулі пролетіли повз, вибили кам’яні бризки з-під ніг, і князь здогадався впасти за найближчий камінь – низький, мало придатний для хованок.
– Виграй мені секунд двадцять, князю. – Лисиця скорчилася поруч. – Ми в дуже невигідній позиції. Звідси прицілитись неможливо. Нам – не в нас! Куди ж тебе понесло, га?!
– Там діти. – Джі Лін чудово усвідомлював помилку, але відчував: якби історія повторилася, він знову наступив би на ті самі граблі.
– Упевнений, що дірка в грудях допоможе їх урятувати? – огризнулася Меліса. – Нумо на рахунок три. Витрать кулі з розумом.
– Що ти задумала?
– Прикрий мене! Один, два…
Пролунав постріл, за ним – другий. Лисиця не договорила – зірвалася з місця і, петляючи, помчала до отвору у фортечній стіні.
Джі Лін підняв рушницю і на мить забарився. Бандит цілився в інший бік – у двох шесс, що рухалися, прикриваючись якоюсь подобою плаща з прив’язаним пір’ям кряч. Дірки в цій «броні» були вражаючі, від свинцю вона й близько б не захистила, але Ренс та його подруга, схоже, вірили в успіх.
Князь плавно натиснув на спуск і відразу ж відчув щось на кшталт жалю, бо за мить до пострілу караульний упав, загубився серед уламків, на які перетворився фортечний мур.
«Хтось розійшовся», – Джі Лін виглянув з укриття, оцінюючи ситуацію.
Пил стояв стовпом, від легкого диму різало очі, але князь усе ж таки бачив, що Меліса причаїлася за десять кроків від руїн, а Ренс і його напарниця відкинули свою марну накидку і підбиралися до стіни відкрито. На місці колишнього барака щось ворушилося.
«Залишилося п’ятеро бандитів і їхній ватажок. Плюс дванадцять шесс, кожен із яких вважає нас ворогами», – Джі Лін щосили намагався розгледіти злочинців, проте ті швидко засвоїли урок і не висовувалися.
– Ренсе! – крикнув він, не бачачи сенсу більше ховатися. – Обережніше! Пригнись! Все тільки починається!
– Я казав, ми зрівняємо це місце із землею! – Рудий, навпаки, випростався, ще й подругу штовхнув, вказуючи на зруйновану фортецю. – Вони заплатять за все!
Пролунав револьверний постріл. Ренс спіткнувся і сів навколішки, потім завалився набік. Худенька дівчинка в брудних ганчірках впала поряд із ним, почала безжально смикати його, ніби сподіваючись пробудити від сну.
Наступна куля зачепила її руку.
– Тікай! – Джі Ліну здалося, він побачив стрільця. – Швидко!
Два постріли давали можливість відступити за найближчий валун, але вона залишилася біля Ренса, не помічаючи нікого і нічого навколо.
«Три кулі змарнував», – князь перезарядив рушницю і здригнувся, коли від руїн долинув крик болю. Мигцем глянув на Лисицю… на те місце, де була Лисиця! Вона зникла десь там, у гармидері, і Джі Лін як ніколи в житті відчув власне безсилля.
Ривок… Побитому тілу це не сподобалось, але яка різниця?
Гуркіт пострілу, свист кулі… Джі Лін знав, що має йти вперед, а все інше не мало значення. То була його земля. Він не міг допустити, щоб тут проливалася кров.
Високий чоловік із роздертим обличчям виметнувся з хмари пилюки і кинувся на князя, сліпо розмахуючи зазубреним лезом – напевно, зі старих запасів лінг. Джі Лін зустрів його ударом прикладу в зуби, і противник осів на жорстку траву, якою заросли підходи до фортеці. Другий удар наздогнав бандита вже на землі, остаточно виводячи з ладу.
Знову постріл… Князь не знав, кому він адресувався. Крок, незграбне падіння… У кісточці щось хруснуло, і Джі Лін подумки завив, зрозумівши: цього разу п’ять хвилин відпочинку не допоможуть. Та й нема цих п’яти хвилин!
– Лисице!
– Не висовуйся! Троє біля воріт. Той, що з револьвером, на західній вежі. Його ніяк не дістати!
«Вона жива… І вона поряд. Де ж, крячі всіх забери?!» – князь визирнув з-за кущика, що послужив черговим поганеньким укриттям. Пил, гар, віддалені крики… На колишній вежі (точніше, на руїнах, упізнати в яких вежу могла хіба що людина з розвиненою уявою) щось блиснуло, і Джі Лін направив рушницю в той бік.
Його потягли за штанину. Він забарився, опустив очі…
Кролик. Милий пухнастий кролик з апетитом жував запилену щільну тканину.
