Повія - Мирний

- Так то­го? - ки­нув­ся Про­цен­ко у кух­ню.

- Еге-е-е ж, - хли­па­ючи, од­ка­за­ла Хрис­тя. - Хi­ба я з моска­лями зна­юся? Хi­ба я во­дю­ся з ни­ми, що во­ни ме­нi ни­ми очi ви­би­ва­ють, - роз­по­ро­ща­ла­ся Хрис­тя.

- Дурочка ж ти! Я ж пи­тав­ся тiльки, - утi­ша Довб­ня.

- Дурочка! А на­що ж та­ке ка­за­ти?

- Ну, вiн не бу­де уд­ру­ге. Го­дi, пе­рес­тань. Умий­ся холод­ною во­дою та йди бi­ля чаю по­ряд­ку­ва­ти, - ка­же Про­цен­ко, до­са­ду­ючи в ду­шi на Довб­ню.

- Я, їй-бо­гу, не ду­мав її об­ра­зи­ти, - по­чав вип­рав­ля­ти­ся Довб­ня. - Так, нав­ман­ня ска­зав, а во­на бач… Бабй­о! Ота­кi во­ни всi. Ота­ка й Ма­ри­на… Ви Зна­ете, чо­го я до вас прий­шов?

- А чо­го?

- Женюся! - гра­ючи очи­ма, од­ка­зав Довб­ня.

- Боже по­мо­жи! На ко­му?

- Прийшов про­ха­ти на ве­сiл­ля. Прий­де­те?

- А чо­му ж? На ко­му ж же­ни­тесь?

- Та на Ма­ри­нi ж! Про­цен­ко тiльки очi вит­рi­щив.

- Як на Ма­ри­нi? Ма­ри­на ж на се­лi.

- Була на се­лi, а те­пер ту­та.

- Як? яким по­би­том?

- Шкода ста­ло гас­пидської дiв­ки. Отак про­па­де десь, ду­маю. Так я й ви­пи­сав.

- Коли ж ве­сiл­ля?

- А от пiс­ля свят. Як во­да одс­вя­титься, так i ве­сiл­ля.

- Дивно!.. - за­га­дав­шись, про­мо­вив Про­цен­ко.

- Дивуєтесь? Усi ди­ву­ються, ко­му не ска­жу, "Про­пав, - ка­жуть, - чо­ло­вiк! Отак учив­ся-учивсь, на до­ро­гу вий­шов, жи­ти б та бо­га хва­ли­ти, нiт же, пi­шов та й уто­пив­ся…" Чуд­нi лю­ди! - глу­хо про­мо­вив Довб­ня, з усiєї си­ли по­тяг ци­гар­ку й за­пив чи­ма­лим ковт­ком чаю; не швид­ко вiн ви­пус­тив цi­лий обе­ре­мок ди­му i, на­че хма­рою, пок­рив­ся ним.

- Я ска­зав: чуд­нi? - по­чу­ло­ся з тiї хма­ри. - Нi, лу­ка­вi! под­лi! - за­гу­кав да­лi Довб­ня. - Во­ни зна­ють, що зна­чить чес­но ду­ма­ти, жи­ти - не лу­ка­ви­ти?.. На­ро­би­ли яки­хось перегоро­док­, по­ме­жу­ва­ли лю­дей та й ду­шаться у тих тiс­них суточ­ках; мо­ро­чать свою го­ло­ву, нi­ве­чать сер­це; з най­ми­лi­ши­ми ба­жан­ня­ми кри­ються-хо­ва­ються; не жи­вуть - му­чаться, скнi­ють та й зо­вуть оце жит­тям! Пi­ди тiльки про­ти їх, зро­би що та­ке, що не в'яжеться з їх на­вi­же­ни­ми зви­ча­ями, так i за­гу­ка­ють: не мож­на! не го­диться! А чо­му не мож­на? чо­го не го­диться? То­му, що нiх­то ще до­сi сього не ро­бив, то­го, що у їх гур­тi не прий­ня­то… Брех­ня! плю­ва­ти на все! Все мож­на, все го­диться, що тiльки дає щас­тя чо­ло­вi­ко­вi, все, що йо­го ро­бить кра­щим, ста­но­вить ви­ще! Он що зна­чить чес­но ду­ма­ти, чес­но жи­ти, не лу­ка­ви­ти з со­бою! А во­ни: про­пав! Та хоч би й про­пав, - сер­ди­то гу­кав Довб­ня, - ко­му яке дi­ло? Во­ни го­но­би­ли мої най­кра­щi дум­ки? Во­ни пiд­держували мої чес­нi за­мi­ри? Под­лi!.. Во­ни не ба­чи­ли, як я ду­шею бо­лiв, як моє сер­це роз­ри­ва­ло­ся, як я хитався-хиля­вся. Во­ни пiд­дер­жа­ли ме­не, щоб я не впав? Нi? То яке ж ви маєте пра­во су­ди­ти ме­не - доб­ре я роб­лю чи по­га­но я роб­лю? Ще б ви ма­ли пра­во, як­би я про­ти гро­мадської ко­рис­тi йшов, з ва­ших ки­шень гро­шi ви­тя­гав, ду­шi за­но­жу­вав… А то ви - са­мi со­бi, я - сам со­бi. Я ба­жаю не вам, а со­бi гнiз­до звес­ти, щоб бу­ло де го­ло­ву притк­ну­ти пiд час ли­хої годин­и… Ви ка­же­те: бе­ри бла­го­род­ну зад­ля сього, стри­жи­ся у по­пи. Плю­ва­ти ме­нi й на ва­ших бла­го­род­них, i на ва­ших по­пiв, що ви­со­ку Хрис­то­ву на­уку по­вер­ну­ли у ре­мес­ло!.. Плю­ва­ти хо­тiв, плюю й бу­ду плю­ва­ти! За­ве­ду своє щас­тя, як сам знаю, а не як вам хо­четься! - гу­кав Довб­ня, все бi­ль­ше та бiльше роз­па­лю­ючись.

Проценко ус­мiх­нув­ся.

- Та пос­тiй­те, - ска­зав вiн Довб­нi. - З ким ви воюєте? Зо мною, чи що?

- З ва­ми? Нi, я знаю, що ви стоїте ви­ще вiд тих пе­ре­ку­пок, що на кож­но­му пе­рех­рес­тi го­то­вi за­су­ди­ти чо­ло­вi­ка. Як­би ви бу­ли та­кий, то я б не ска­зав сього, що до­сi го­во­рив.

- То чо­го ж ви гу­каєте? Чо­го ви сер­ди­тесь?

- Та до­сад­но, ма­те­рi йо­го бiс! Усiм дi­ло до ме­не, усiм я у зу­би заст­ряв… "Ви же­ни­тесь на Ма­ри­нi? Ви же­ни­тесь на про­с­тiй дiв­цi?" А хоч би й же­нив­ся? Ну то що? Ко­му-не­будь я став впо­пе­рек до­ро­ги? Ко­му-не­будь пе­ре­чу бра­ти пан­но­чку?.. Пi­шов сьогод­нi до по­па… до от­ця Ми­ко­лая… Ба! кла­ня­ється вам по­падька. "Як по­ба­чи­те, - ка­же, - ска­жiть: що за знак, що од­цу­рав­ся, не хо­де?"

- Та так, то не­ду­житься, то нi­ко­ли, - од­ка­зав Про­цен­ко, мо­р­ща­чись.

- Та для ме­не все од­но! - мах­нув ру­кою Довб­ня. - Я ду­мав, що во­но справ­дi що путнє… так по­падька - кук­ла, та й го­дi!

Проценко мав був щось ска­за­ти. Довб­ня ру­кою зостано­вив йо­го.

- Постiйте! Я все до­ка­жу вам. При­ход­жу сьогод­нi до йо­го, щоб узяв­ся по­вiн­ча­ти. З ним ми не­дов­го вов­ту­зи­ли­ся, тiль­ки по-то­ва­риськи за­ло­мив двад­цять п'ять руб­лiв за вiн­чання.. Чи двад­цять п'ять, то й двад­цять п'ять, ду­маю. Кат йо­го бе­ри! I йо­му тре­ба з чо­гось жи­ти. А тут i во­на встря­ла. "То ви же­ни­тесь?" - "Же­ню­ся", - ка­жу. "На ко­му?" - "Та так, - од­ка­зую, - дiв­ку од­ну бе­ру". - "Яку дiв­ку? Прос­ту дiв­ку?" - "Прос­ту", - ка­жу. "Як? ви на прос­тiй? ви на му­жич­цi жени­тесь?" - "На прос­тiй, на му­жич­цi…" - ве­ду да­лi. Див­лю­ся - нiс за­ко­пи­лив­ся, скри­вив­ся, не­мов пiд йо­го що гид­ке пiд­несли. По­ди­вив­ся я на неї, по­ди­вив­ся та й ка­жу: "Ку­кол­ка ви, ку­кол­ка! А вам теп­ло у ва­шо­му гнiз­деч­ку жи­веться?.." За­тiм i во­на. "А все ж, - ка­же, - не про­мi­няю я сво­го жит­тя на жит­тя му­жи­че". - "Ну й жи­вiть же ви пос­воєму. Чо­го ж ви не даєте дру­го­му жи­ти по-своєму?" - "Та я нi­чо­го, - ка­же. - Тiльки, - ка­же, - ви учи­лись, ви при­вик­ли до дру­гих зви­чаїв, а во­на?.. Во­на… все-та­ки му­жич­ка…" Я тiльки мах­нув ру­кою: гор­ба­то­го мо­ги­ла вип­ра­вить! слi­по­ро­дий - нi­ко­ли не по­ба­че свi­ту!.. i от з то­го ча­су за цi­лий день не прий­ду у се­бе, - пох­ню­пив­шись, скiн­чив Довб­ня.

- I варт? Ви ж знаєте, що во­на гу­бернська ба­риш­ня. Ну, i плюй­те!

- Плювати?! -скрик­нув Довб­ня. - Ко­ли б же во­на од­на, а то всi, всi та­кi! А ме­нi ж тре­ба з ни­ми жи­ти, з ни­ми поводи­тись. Не ка­торж­нi ж ми, прос­ти гос­по­ди, щоб заперт­ися у чо­тирьох стi­нах та й си­дi­ти. Тре­ба ж i до лю­дей ча­сом пi­ти i їх до се­бе заз­ва­ти. Як же з ни­ми жи­ти пi­сля сього, ска­жiть, по­жа­лус­та? Во­ни то­бою гор­ду­ва­ти­муть, над то­бою на­смi­ха­тися бу­дуть, во­ни - що i нiг­тя з мi­зин­ця пальця на моїй но­зi не сто­ять! Не те страш­но, що я сам не зу­мiю залуч­ити до се­бе щас­тя,