Повія - Мирний

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ПО ВСІХ УСЮДАХ

I

***

Минуло п'ять лiт. Сто­яла пер­ша осiн­ня до­ба з су­хи­ми по­короткуватими дня­ми. Сон­це вже не ко­титься го­рою, як лi­том, не стоїть над са­мою го­ло­вою i не при­ще па­лом, а бе­реться ни­зом, по­над го­рою, при­вiт­но свi­те та приг­рi­ває пi­сля дов­гої хо­лод­ної но­чi та ущип­ли­во­го ро­же­во­го ран­ку. Прой­шли жни­ва; скiн­чи­ла­ся i во­зо­ви­ця; хi­ба де в сте­пу, да­леко вiд людської осе­лi, ще бов­ва­нi­ють не­до­во­же­нi ко­пи, а то всю­ди - тiльки чор­нiє нив'я по­ора­ною рiл­лею та жо­втi­ють ла­ни зби­тою стер­нею… Пус­то се­ред сте­пу, та сум­но й се­ред лi­су: вiт­ри-су­хо­вiї об­го­ли­ли йо­го ряс­нi вi­ти, а ран­нi за­мо­роз­ки по­жов­ти­ли та по­чер­во­ни­ли лист зе­ле­ний; пта­ш­ки ще­бет­ли­вi од­ле­тi­ли у ви­рiй. Жит­тя утi­ка­ло з сте­пiв та лi­сiв; хо­ва­ло­ся по людських осе­лях та по теп­лих кра­ях. По се­лах вiд бi­ло­го свi­ту i до тем­ної но­чi, знай, гу­па­ли не­угав­но цi­пи, до­во­дя­чи до ро­зу­му те доб­ро, яким за лi­то на­дi­ли­ла зем­ля-ма­ти. За го­дин­ки пос­пi­ша­ли лю­ди з робо­тою, щоб бу­ло що i са­мо­му ку­са­ти i ви­вез­ти лишнє на про­даж. По го­ро­дах теж бу­ла не­ма­ла кло­пот­не­ча: ма­за­лись, бi­ли­лись, че­пу­ри­лись та при­би­ра­ли­ся, зби­ра­ючись уже на зи­му.

Найбiльше при­па­ла до то­го гу­бер­нiя. Та й не див­но: во­на не­дав­неч­ко вiд­бу­ла свою мi­сяч­ну яр­мар­ку, за­ку­ри­ла­ся та за­мур­за­ла­ся, яр­мар­ко­вим ду­хом тхну­ла. Тре­ба бу­ло почи­ститись та по­бi­ли­ти­ся, бо де­за­ба­ром жда­ли­ся дво­рянськi ви­бо­ри, а ра­зом з ни­ми i гу­бернський земський з'їзд. Усю­ди ро­бо­та ки­пi­ла, а по гос­ти­ни­цях та по заїжджих дво­рах во­на й не вга­ва­ла. Вiд ран­ку й до ран­ку - стук, грюк, хлюпа­нина; ме­туть, бi­лять, ми­ють, крас­кою кри­ють… Тре­ба як ли­чить стрi­ну­ти до­ро­гих гос­тей! Це то­бi не ярмаркове­ ку­пецтво та кра­марст­во, що в од­ну ха­ту по п'ять душ вла­зить; спить - де не впа­де; їсть - що не да­си; од­но­го чаю ви­пиває вiд­ра­ми… А це то­бi дво­рянст­во, та ще са­ме спин­ко­ве, - чис­те чо­ло з дво­рянсько­го ро­ду, що змал­ку звик­ло ши­ро­к­о жи­ти, со­лод­ко їсти, пиш­но по­во­ди­тись.

Заради то­го наїзду i жид, що дер­жав у орен­дi невелички­й са­док на глав­нiй ули­цi, хва­лив­ся, що до жи­дiвської музи­ки най­няв ще й пол­ко­ву, та до то­го ще й арф'янок ви­писав. Тiльки не та­ких, якi бу­ли на яр­мар­ку… "То - смiт­тя, кот­ре ви­мi­та­ли з ве­ли­ких го­ро­дiв; гай­во­рон­ня, що злiталося­, за­чувши па­даль! А на цих гля­неш - пальчи­ки об­ли­жеш, по­слу­хаєш - їсти не схо­чеш! Що то за мо­ло­дi та врод­ли­вi! що за пов­ног­ру­дi та яс­но­окi! Не гур­том охрипл­им го­ло­сом пiс­ню гу­дуть; не "в'юшки" або "Моск­ви" затин­ають; а як за­ве­д­е од­на яку-не­будь, то не то що го­ло­сом ви­воде, а ще й очи­ма го­во­ре, ру­ка­ми роз­ка­зує, на со­бi показ­ує!.. А на­реш­тi усi як пiд­хоп­лять, то на­че у ве­ли­кi дзво­ни задз­во­нять, мо­розом по­за спи­ною так i по­сип­ле!.. У Хар­ковi в гос­ти­ни­цi як спi­ва­ли, то й до­лiв­ку в гос­ти­ни­цi про­валили - та­ка си­ла на­ро­ду наб­ра­ла­ся їх ди­ви­ти­ся!" - вихвал­явся жид.

Городяни до­жи­да­ли то­го ди­ва, як чу­да. Про арф'янок тi­ль­ки й роз­мо­ви.

- Хоч би вже швид­ше дво­ря­ни з'їзди­ли­ся. По­ба­чи­мо, що за ди­во по­ка­же нам жи­дю­га, - го­мо­нi­ли не­терп­ля­чi.

- О-о! та вiн нюх має: зна, шо ко­му тре­ба; до­го­дить всяко­му змо­же, - ка­за­ли дру­гi.

- Жид з ню­хом: умiє ли­цем по­ка­за­ти! - пiд­дро­чу­ва­ли тре­тi.

- Та й со­бi, не­бiй­сь, охул­ки на ру­ку не по­ло­же!

- То вже як пить дать. На те й жид, щоб ви­вер­тать чу­жi ки­ше­нi!.. А про­те вже як що ска­же, то не збре­ше; як за що вiзьметься, то втне всiм на­ди­во­ви­жу!.. Смак та­кий є, нюх та­кий має!

- Та кат йо­го бе­ри, з йо­го ню­хом! Тут аби швид­ше.

- Нетерплячка бе­ре?

- Авжеж. То­го й жди, що не­го­да нас­та­не; на те осiнь на­дворi.

- Та не зра­зу ж во­на й на­су­не? Пi­дож­де­мо. Бiльше дово­ди­л­ося жда­ти, те­пер мен­ше зос­та­ло­ся.

Отак го­мо­нi­ли по­мiж со­бою го­ро­дя­ни, до­жи­да­ючи то­го ди­ва, що при­бе­рi­гав жид зад­ля дво­рянсько­го наїзду.

Аж ось по­ча­ли у го­род чет­вер­нею рид­ва­ни в'їжджа­ти; глад­кi та ви­со­кi ко­нi важ­ко гу­па­ли своїми ко­пи­та­ми об су­ху зем­лю, здiй­ма­ючи кiп­тя­гу уго­ру; кре­са­ли яс­ни­ми пiдко­вами об кам'яну мос­то­ву i всi­ва­ли її не­ве­лич­ки­ми iскор­ками­; ви­со­кi ко­ле­са гу­ли-гур­ко­тi­ли; не­угав­но кле­котiли на­са­ди, злег­ка хи­та­ючи рид­ва­ни, на­че тую ко­лис­ку. Все то мча­ло­ся в го­род як­най­дуж­че; прос­ту­ва­ло в са­му йо­го се­ре­ди­ну, до най­пер­шої гос­ти­ни­цi, що завж­ди ра­до стрi­ва­ла до­ро­гих гос­тей. Там, ко­ло неї, сто­яв на­че яр­ма­рок: од­нi ри­д­ва­ни вiд'їзди­ли вiд ви­со­ко­го ган­ку, а дру­гi - над'їзди­ли; ко­ло роз­чи­не­них две­рей сто­яв ви­со­кий бо­ро­да­тий швей­цар у кар­ту­зi з зо­ло­тою кальонкою i ши­ро­ким позу­ментом че­рез пле­че. Вiн ра­до ус­мi­хав­ся до знай­омих па­нiв, що йо­го приз­на­ва­ли i з ним здо­ров­ка­ли­ся, а з незнайоми­ми­ по­во­див­ся, див­ля­чись на чо­ло­вi­ка: як хто по­важ­но ви­ступав та згор­да ди­вив­ся, то вiн, як та верст­ва, ви­тя­гав­ся i прик­ро слiд­ку­вав своїми бист­ри­ми очи­ма, чи тре­ба в чо­му-не­будь прис­лу­жи­тись; а як ба­чив яко­го пло­хуту або в по­тертiй та зно­ше­нiй оде­жi, то, на­че заклопотаний­, не при­мi­ча­ючи, про­пус­кав повз се­бе, а то i зу­пи­няв, до­пи­ту­ючись, чо­го йо­му або ко­го тре­ба?.. У велик­их при­сiн­ках - тиск, гар­мидер: па­ни ви­гу­ку­ва­ли, а ла­кузи, як тi шви­гал­ки, носилися­ пе­ред ни­ми, пос­пi­ша­ючи один пе­ред дру­гим по­розводити при­їжджих по но­ме­рах. До са­мо­го смер­ку не вти­хав той гар­ми­дер ко­ло гос­ти­ни­цi, стрi­ва­ючи та прий­маючи все но­вих та но­вих приїжджих, а як смер­ка­ло­ся, то ще бiльший гар­ми­дер нас­тав у са­мiй го­стиницi: кож­не вiк­но дов­го­го трьохя­рус­но­го бу­дин­ку ос­вi­ти­ло­ся, знад­во­ру се­ред тем­но­ти вид­но бу­ло, як там метуш­илися лю­ди, як вiд їх тiнь сну­ва­ла по вiк­ну, перебiга­ючи з од­но­го бо­ку на дру­гий; а все­ре­ди­нi сто­яв гук не­угав­ний, де­рен­ча­ли дзвiн­ки не­са­мо­ви­то, ри­па­ли та сту­ка­ли две­рi без­пе­рес­тан­но, бi­га­ли ла­ку­зи то взад, то впе­ред, бряз­кав та то­рох­тiв уся­кий по­суд. То приїжджi за­довольняли свої пот­ре­би вся­кою вся­чи­ною: хто га­ря­чим чаєм чи ко­фiєм, а хто смач­ною стра­вою. Тiльки геть вже за пiв­нiч по­один­цю по­ча­ло гас­ну­ти свiт­ло у вiк­нах, да­ючи оз­на­ку, що наїжджi гос­тi ук­ла­да­ли­ся спа­ти.

На дру­гий день, як уже ви­со­ко пiд­би­ло­ся сон­це, у ран­ню обiд­ню по­ру по­ча­ло ку­па­ми ви­хо­ди­ти з гос­ти­ни­цi наїждже панст­во, щоб об­ди­ви­ти­ся го­род, i роз­тек­ло­ся по всiх ву­лицях. Яких тiльки там не бу­ло? Товс­тi i ви­со­кi, низькi i пу­затi, круг­ло­ви­дi i дов­гоб­ра­зi, чор­ня­вi i бi­ля­вi, мо­ло­дi та жва­вi, а ча­сом i та­кi ста­рi, ўо лед­ве но­ги во­ло­чи­ли.

Поважно, не­ве­лич­ки­ми ку­па­ми по­ход­жа­ли