Повія - Мирний

во­ни по ули­цях у своїх дов­гих ба­ла­хо­нах, розг­ля­да­ючи на всi бо­ки i зу­пиняючись об­ди­ви­ти­ся то який-не­будь бу­ди­нок витiюва­тий, то церк­ву аж пiд не­бо ви­со­ку, то ве­ли­кi вiк­на в крам­ницях, де бу­ли вис­тав­ле­нi на­по­каз вся­кi ди­ва: мис­тецькi ви­ро­би з де­ре­ва та ка­ме­ню, зо­ло­тi та срiб­нi дзи­га­рi з уся­ким при­чан­да­лом, перс­нi й на­мис­та блис­ку­чi, штуч­нi ка­блучки на ру­ки, до­ро­гi сук­на та шов­ко­вi тка­ни­ни… Все те так i ся­ло та гра­ло, все так i би­ло у вi­чi!

Як на те i день ви­дав­ся ти­хий, яс­ний та по­го­жий; на не­бi - нi хма­роч­ки, чис­те, синє та гли­бо­ке, спус­ка­ло­ся во­но своїм ши­ро­ким шат­ром над го­ро­дом" на­че очiп­ком з бла­китного сер­пан­ку йо­го прик­ри­ва­ло; блис­ку­че сон­це коти­лось го­рою по не­бу, яс­но ся­ючи та об­си­па­ючи увесь го­род своїм зо­ло­тим про­мiн­ням; за­лiз­нi пок­рiв­лi аж лис­нi­ли зе­леною, як ру­та, крас­кою; ви­со­кi бi­лi стi­ни, на­че снiг, ви­блимували вiд со­няч­но­го про­мiн­ня, вiд­ки­да­ли йо­го геть вiд се­бе че­рез ши­ро­кi ули­цi на гон­кi то­по­лi та ку­че­ря­вi осо­ко­ри, що вис­та­ви­ли­ся по ули­цях, на­че сто­ро­жi, з то­го i дру­го­го бо­ку, i пи­ша­ли­ся своїм де­де по­жовк­лим лис­том се­ред со­няч­но­го сяєва; ка­ме­нем вис­ла­нi ули­цi, зран­ку по­ли­тi, щоб не ку­рi­ли, ви­лис­ку­ва­лись на сон­цi ши­ро­ки­ми сi­ри­ми круг­ля­ка­ми; де-не-де в рiв­чач­ках по­мiж ни­ми сти­ха па­ру­ва­ла во­ди­ця, що не встиг­ла ви­сох­ну­ти пiс­ля по­ли­ван­ня. Бу­ло теп­ло, та не за­душ­но; по­вiт­ря чис­те та свi­же; ди­ха­лось лег­ко та вiльно; по­чу­ва­ло­ся щось бадьорне та ра­дiс­не, як по­чу­вається тiльки або ранньою вес­ною, або в яс­ний та ти­хий осiн­нiй день.

Пiд та­ку го­ди­ну тро­хи не все мiс­то ви­си­пає на ули­цю. Тiльки тi, ко­го ли­ха хво­ро­ба при­ко­вує до лiж­ка або нагаль­на ро­бо­та при­пи­няє ко­ло пе­чi та ко­ло при­би­ран­ня, зостаю­ться у ха­тах; а то всi, хто має хоч хви­ли­ноч­ку зай­ву, мер­щiй су­нуть на ули­цю дих­ну­ти по­вiт­рям вiльним, поми­луватися свi­том яс­ним, пог­рi­ти­ся со­неч­ком теп­лим. По ули­цях - на­че плав пли­ве! - ки­шить по їх на­ро­ду всяког­о: i ста­рi, i ма­лi, i той, хто по­жив уже або ще жить по­чи­нає; ба­гатий i убо­гий, пиш­но на­ряд­же­ний чи лат­ка­ми вкри­тий - всi пе­ре­мi­ша­ли­ся мiж со­бою, зби­ли­ся вку­пу, ска­за­ти б - по­рiв­ня­ли­ся… бо на всiх їх од­на­ко­во со­неч­ко свi­те, усiх їх од­наково ти­хий вi­те­рок об­вi­ває, усiм од­на­ко­во хо­четься ди­хати, жи­ти. А про­те, як не­од­на­ко­ва до лю­дей до­ля, то та­ке по­мiж ни­ми i єднан­ня. Бий­ся, ка­жуть, кiнь з ко­нем, а вiл з во­лом! Отак i тут: не, див­ля­чись на те, що всi зби­лись вку­пу, хо­ди­ли од­но бi­ля од­но­го, пле­че з пле­чем, а про­те кож­ний ви­шу­ку­вав то­ва­ри­ша по своєму пiр'ю: па­ни вiтал­ися тiльки до па­нiв, куп­цi - до куп­цiв, за­мож­нi - до заможн­их, убо­гi - до убо­гих. Од­нi тiльки стар­цi вi­та­ли­ся до всiх, хоч їх i нiх­то не вi­тав, та ма­ла дiт­во­ра ра­до об­зи­ва­лась до всяког­о, хто їй ки­дав­ся в вi­чi або чим-не­будь вра­жав, не дивляч­ись на те, чи то був знай­омий, чи нез­най­омий, ба­га­тий чи убо­гий, рiв­ня чи не­рiв­ня… Оже на те во­на й бу­ла дiт­во­ра, щоб не по­ту­ра­ти нi на що, че­рез те її й зу­пи­ня­ли стар­шi, що хо­ди­ли бi­ля неї за про­во­жа­тих.

Серед то­го нев­пин­но­го людсько­го пла­ву геть одс­то­ронь со­бi по­ход­жа­ли наїжджi па­ни не­ве­лич­ки­ми гур­та­ми, веду­чи по­мiж се­бе ти­ху роз­мо­ву, їм тре­ба ба­га­то де про що по­мiж се­бе по­ба­ла­ка­ти - дi­ла на з'їздi чи­ма­ло, а тут, як на те, ше й особ­ли­ве дi­ло, важ­не дi­ло, бо дав­но вже кло­по­че їх го­лову, не дає спо­кiй­но спа­ти, на­ва­жується, хоч i не зов­сiм, од­тер­ти вiд земської спра­ви, а все ж не пе­ред вес­ти, не пер­шу пос­тать зай­ня­ти… Он на по­вi­то­вих З'їздах глас­них з сi­ро­го му­жич­чя бiльша по­ло­ви­на, а по де­яких по­вi­тах тiль­ки тре­тя час­ти­на справжнього спин­ко­во­го панст­ва, а то му­жич­чя та уче­нi мо­ло­дi вер­хо­во­ди, що за му­жич­чя ру­ку тяг­нуть, мен­ши­ми бра­та­ми їх взи­ва­ють; зли­га­ли­ся по­мiж се­бе та що хо­тять, те й роб­лять, важ­ки­ми пе­чат­ка­ми об­кладають, до уп­ра­ви своїх ви­би­ра­ють. Є чи­ма­ло по­вi­то­вих уп­ра­ва де за стар­ших ко­лиш­нi го­ло­ви та пи­са­рi за­сi­ли, а що вже чле­ни, то кож­на уп­ра­ва не мен­ше як од­но­го у се­бе має. На що гу­бернська - i та со­бi за чле­на рiзн­ика одiбра­ла!.. Нев­же во­но так по­вин­но бу­ти? Нев­же ми - чис­те зер­но по­мiж збоїною та мет­ли­цею - по­вин­нi змi­ша­ти­ся з нею i зап­ро­пас­ти? Нев­же ми не виб'ємо­ся на сам пе­ред, де ко­лись-то сто­яли, ближ­че до тро­ну? Не за­ря­туємо тих поряд­кiв у царст­вi, що їх на­шi го­ло­ви та ру­ки скла­да­ли i мiцно бо­ро­ни­ли вiд уся­кої ли­хої на­пас­тi?.. Нев­же ми попус­тимо за­вес­ти йо­го у ту бе­зод­ню, в яку ве­дуть очевид­ячки вся­кi вис­коч­ки-вер­хо­во­ди? То бу­де со­ром дворянськ­iй чес­тi! Всес­вiт­нiй со­ром впа­де i поб'є на­шi го­ло­ви!.. Нi, се не мо­же бу­ти, се не по­вин­но ста­ти­ся! Гук­не­мо гук на все царст­во, на весь свiт ве­ли­кий: мер­щiй до ря­тун­ку! до зброї!

Найбiльше кло­по­тав­ся про це гу­бернський мар­шал Ло­шаков. Хоч вiн не крив­ся нi вiд ко­го, що сам вий­шов з дав­нього ко­за­чо­го ро­ду, що йо­го прап­ра­дiд Ло­шак слу­жив ко­лись за бун­чу­ко­во­го то­ва­ри­ша у яко­мусь ко­за­чо­му пол­ку, - оже те­пер вiн не змiг се­бе при­лу­ча­ти до то­го тем­но­го та не­ос­вi­че­но­го гур­ту во з ко­зацт­ва ви­ко­па­ла йо­го до­ля. "Вся­ко­му ча­су довлєєт йо­го зло­ба", - ка­зав вiн тим моло­дим вер­хо­во­дам, що iно­дi на­тя­ка­ли йо­му про йо­го по­ро­ду i про те, що йо­му, "ко­за­чо­му си­но­вi", не личй­ло б зрi­ка­ти­ся сво­го ро­ду. "Я не зрi­ка­юсь йо­го, - вих­ва­ляв­ся вiн, - я низько ук­ло­ня­юся пе­ред усiм тим, що ко­зацт­во доб­ро­го зро­би­ло, з якою зав­зя­тiс­тю свою вi­ру i свiй край бо­ро­ни­ло. Так за тi ча­си i тре­ба бу­ло ро­би­ти. Тiльки як ча­си: пе­ре­мi­ни­ли­ся, то тре­ба бу­ло i са­мим слiд­ку­ва­ти за ча­сом, iти за вi­ком, а не сто­яти на од­но­му мiс­цi Хто не йде впе­ред, той поступаєть­ся­ на­зад! На­ше ко­зацт­во так i зро­би­ло: одстоююч­и тiльки свої вольнос­тi та пра­ва, во­но не схо­тi­ло йти за вi­ком, од­сторонилося то­го культур­но­го нап­ря­му, до яко­го ве­ла iс­то­рич­на до­ля, i че­рез те зос­та­ло­ся зад­нiх па­сти. Ну, а я то­му, що вже вмер­ло, що по­вин­но бу­ло умер­ти, ук­ло­ня­ти­ся не бу­ду. Тре­ба упе­ред йти, а не на­зад рачкувати­!"

I от те­пер прав­нук ко­за­ка Ло­ша­ка мар­шал Ло­ша­ков, до­вi­дав­шись, що вiд Земської спра­ви од­ти­ра­ються ос­вi­че­нi лю­ди тем­ним му­жич­чям, а все че­рез те, що ко­за­ки не по­рi­в­ня­нi в ви­бор­них пра­вах з крес­тя­на­ми, а при­лу­че­нi до раз­но­чин­цiв, кот­рим за­кон дає пра­во кож­но­му, хто має де­сять де­ся­тин зем­лi, ви­би­ра­ти упол­но­мо­че­но­го, а з два­дцятка та­ких гос­по­да­рiв - од­но­го глас­но­го, - до­вi­дав­шись