Повія - Мирний

- Боже ж мiй! Скiльки лiт, скiльки зим не ба­чи­ли­ся? Зд­ра­стуйте! - i вiн при­яз­но по­дав йо­му ру­ку.

Почалося роз­пи­ту­ван­ня, як жи­веться-мо­жеться, чо­го це Ан­тон Пет­ро­вич приїхав у гу­бер­нiю.

Проценко на­че зра­дiв, а бiльше зди­ву­вав­ся, як Ру­бець ска­зав, чо­го вiн приїхав.

- Так i ви до нас на з'їзд? Ра­дiс­но, ра­дiс­но своїх ба­чи­ти! - за­то­рох­тiв Про­цен­ко по-своєму, од­ки­да­ючи геть свою пи­ху i свiй зви­чай згор­да дер­жа­ти­ся. - А зна­ете що, Ан­тон Пе­т­ро­вич? Ви ме­не ко­лись як го­ду­ва­ли… Пис­ти­на Iва­нiв­на яким смач­ним бор­щем кор­ми­ла - не їси, бу­ло, а п'єш! Тут та­ко­го нi за якi гро­шi не до­бу­деш. Поз­вольте ж ме­нi те­пер на­пи­ти­ся з ва­ми чай­ку уку­пi; мо­же, i поїмо чо­го!..

Рубець мав був щось ка­за­ти.

- Нi, нi, не од­ка­зуй­тесь… грiх вам бу­де. От ви, я, Фе­дiр Гав­ри­ло­вич… Утрьох ви­бе­ре­мо за­тиш­не мiс­теч­ко та лю­бо-ми­ло зга­даємо ста­ро­ви­ну…

- Человек! - гук­нув згор­да Про­цен­ко на прис­луж­ни­ка. Той, на­че з во­ди вир­нув, так i уро­див­ся пе­ред ним.

- У вок­за­лi? - спи­тав­ся Про­цен­ко то­ва­рист­ва.

- Краще, як при­мос­ти­мо­ся де у за­хист­ку, - од­мо­вив Книш.

- Отбери луч­шую и уют­ную бе­сед­ку!.. При­бор чаю… жи­во! - ско­ман­ду­вав Про­цен­ко.

Прислужник тiльки хвос­ти­ком мелькнув i зра­зу скрив­ся.

- Скорий! - зди­ву­вав­ся Ру­бець. - У нас та­ких швид­ких не­має!

- Та то тiльки вiн бi­га­ти ско­рий. А от по­ба­чи­те, ко­ли вiн прий­де ска­за­ти, що го­то­во… Наж­де­мо­ся! - мо­вив Книш.

- Та хоч бi­га швид­ко! - ка­же Ру­бець.

Поки Ру­бець з Кни­шем ве­ли роз­мо­ву про швид­ко­го при­служника, Про­цен­ко сто­яв, по­вер­нув­шись ли­цем до вокза­лу, i гор­до ози­рав крiзь своє пенс­не про­хо­жих.

- Мосье Про­цен­ко! Ска­жи­те ва­шей суп­ру­ге, что я на нее сер­ди­та, - обiз­ва­ла­ся до йо­го мо­ло­денька па­нi чи па­нян­ка, за кот­рою цi­ла мет­ка офi­це­рiв бряз­ка­ла ост­ро­га­ми та то­рохтiла шаб­ля­ми.

- За что это? - i Про­цен­ко на за­каб­лу­ках хит­нув­ся.

- Как же! Тя­ну­ла, тя­ну­ла в сад с со­бой, ни за что не по­шла! - стрiльнув­ши очи­ма, про­ще­бе­та­ла та i не­за­ба­ром скри­ла­ся.

- Так ви вже жо­на­тi? - зди­ву­вав­ся Ру­бець.

- З пiв­ро­ку, як оже­нив­ся.

- Я й не знав. Поз­до­ров­ляю! А що ж ви са­мi?.. Хi­ба жiн­ка не­ду­жа?

- Та так… Во­на бiльше до­ма на­сид­жує.

Рубець мав був щось ска­за­ти, та тут са­ме при­бiг при­слу­жник.

- Готово-с! - мо­вив вiн, зос­та­нов­лю­ючись пе­ред Процен­ком i хват­ко пе­ре­ки­да­ючи со­бi сал­фет­ку на пле­че.

- Где? - спи­тав­ся Про­цен­ко.

- Пожалуйте-с! - i, ро­зпи­ха­ючи на­род ру­ка­ми, вiн по­бiг упе­ред геть вiд, вок­за­лу.

- Ты же ку­да? - гук­нув на йо­го Про­цен­ко.

- Там-с! - од­ка­зав прис­луж­ник, ука­зу­ючи ру­кою на цi­лу стi­ну ака­цiї, що геть чор­нi­ла зда­лi.

- На кой черт та­кую глушь выб­рал? - спи­тав­ся су­во­ро Про­цен­ко.

- Здесь все за­ня­ты-с! Про­цен­ко ос­та­но­вив­ся.

- Та хо­дi­мо. Там мен­ше очей бу­де за­зи­ра­ти, - ска­зав Книш, i всi ру­ши­ли­за прис­луж­ни­ком.

На кiн­цi ши­ро­кої до­рож­ки, у за­хист­ку мiж гу­щи­ною ака­цiй, чор­нi­ла не­ве­лич­ка ха­ла­буд­ка, до кот­рої прис­луж­ник до­вiв­ши ска­зав: "Здесь-с".

Посеред ха­ла­буд­ки сто­яв стiл, нак­ри­тий бi­лою, як снiг, прос­ти­нею, на сто­лi го­рi­ли двi свiч­ки у скля­них за­по­нах, кру­гом сто­лу з бо­кiв зе­ле­нi­ли ос­лон­чи­ки.

- I як тут за­тиш­но, - ска­зав Ру­бець, сi­да­ючи i роздив­ля­ю­чись кру­гом ха­ла­буд­ку.

- Так ти ще нi­чо­го i не на­го­то­вив? - крив­ля­чись, спи­тав Про­цен­ко,

- Что при­ка­же­те-с?

- Черт бы те­бя поб­рал! Хо­тя бы чаю дал! - ви­ла­яв­ся з до­сади.

- Сколько при­ка­же­те-с? - од­но свое прис­луж­ник.

- Воно по ста­ро­му б зви­чаю, - умi­шав­ся Ру­бець.

- П'ють го­рi­лоч­ку до чаю, - до­ка­зав Книш, ус­мi­ха­ючись. - Я сам та­кої дум­ки.

- Як хо­че­те. Чо­го ж ми пот­ре­буємо? - пи­та Про­цен­ко. По­чалася ра­да. Книш за­хо­тiв бит­кiв у сме­та­нi, Про­цен­ко - пе­ре­пiл­ки, а Ру­бець здав­ся на їх: хай чо­го хо­тять, то­го й да­ють, аби ско­рi­ше.

- Графин вод­ки! бу­тыл­ку крас­но­го! бит­ков, пе­ре­пел­ки, а третье, что есть у вас луч­шее?

Прислужник зат­рi­щав, на­зи­ва­ючи кож­ну стра­ву.

- Давай ме­нi кот­ле­тiв, то са­ме по моїх зу­бах, - рi­шив Ру­бець.

- Отбивных, по­жарс­ких, руб­ле­ных? - зно­ву зат­рi­щав при­служник. Ру­бець, не зна­ючи, яких йо­му бра­ти, тiльки диви­вся.

- Пожарских! - крик­нув Про­цен­ко.

- Хорошо-с, - i прис­луж­ник мав був бiг­ти.

- Постой! При­не­си по­ка гра­фин вод­ки, се­лед­ку, там, мо­жет, есть у вас хо­ро­ший ба­лык, ик­ра, то и это­го.

Поти прис­луж­ник бi­гав десь, щи­ру­ючи, як би ско­рi­ше по­дати те, за­ка­за­ти дру­ге, тут по­ча­ла­ся зви­чай­на бе­сi­да. Про­ценко роз­пи­ту­вав про го­род, про жiн­ку Руб­це­ву, про дi­тей. Ру­бець роз­ка­зу­вав неш­вид­ко, з при­мов­ка­ми, з приказка­ми­, як завж­ди роз­ка­зу­ють по­вi­то­вi по­лу­пан­ки, i тим ви­кликав не­умис­ну ус­мiш­ку то у Про­цен­ка, то у Кни­ша. Рiч за­тяг­ла­ся б на­дов­го, ко­ли б прис­луж­ник не при­нiс го­рiл­ки i за­кус­ки. Ко­ли ж з чис­то­го, як сльоза, скла гра­фив заг­рав си­зеньки­ми сму­жеч­ка­ми свi­ту, що па­дав вiд свi­чок на йо­го, при­яз­но заб­ряж­ча­ли ча­роч­ки, хи­та­ючись на своїх ви­со­ких пiдс­тав­ках, то­дi зра­зу за­бу­ло­ся про все, про що не­давнечко го­во­ри­лось; очi са­мi со­бою упа­ли на гра­фин i залю­бу­ва­ли­с­я ти­ми неп­ри­мiт­ни­ми го­лоч­ка­ми, яки­ми гра­ла бi­ла го­рiл­ка, ру­ка тяг­ла­ся до чар­ки, ко­ти­лась слин­ка, гля­дячи на шма­точ­ки жов­то­га­ря­чо­го ба­ли­ка, чор­но­го кав'яра, срiб­но-блис­ку­чо­го осе­лед­ця.

- Будьмо! - при­вi­тав­ся пер­ший Про­цен­ко, бе­ру­чи в ру­ку чи­ма­лу чар­ку з го­рiл­кою. За ним ви­пив Книш, да­лi Ру­бець. Заївши по­пе­ре­ду, при­ло­жи­лись по дру­гiй.

- Ви, здається, сього зiл­ля не вжи­ва­ли? - спи­тав­ся Ру­бець, див­ля­чись, як Про­цен­ко чис­то хо­дить ко­ло по­су­ди.

- Не вжи­вав, не вжи­вав. Мо­ло­дий ще то­дi був.

- Ви то­дi бiльше по час­тi жi­но­чiй, - за­ре­го­тав­ся Книш.

- Случалося, та й там нес­мi­ло. Дур­ний був! Те­пер би от i ви­п­рак­ти­ку­вав­ся, так жiн­ка пе­ре­чить, - приз­на­вав­ся Про­ценко.

- Ай до­сi ще вас зга­ду­ють па­нян­ки та мо­ло­дi па­нiй­ки, - до­дає Ру­бець.

- Згадують? - пе­респ­ро­сив Про­цен­ко. - Щас­ли­ва по­ра! Ех, да­вай­те ж за їх хоч вип'ємо.

Тiльки що на­лив чар­ки, як прис­луж­ник при­но­се i стра­ву. Злiз з пе­чi. во­на так при­яз­но пах­ла, лос­ко­та­ла в ро­тi, буди­ла ще бiльший смак.

- А ви­но? - спи­тав Про­цен­ко.

- Сейчас, - за­ме­тав­ся прис­луж­ник.

- А пос­ле ви­на чай. Слы­шишь? И бу­тыл­ку ро­му хо­ро­ше­го.

- Слушаюсь, - i по­бiг.

- Так вип'ємо за здо­ров'я тих, ко­го ко­лись ми лю­би­ли i хто нас лю­бив! - пiд­нi­ма­ючи чар­ку, мо­вив Про­цен­ко, зiтх­ну­вши.

Книш цок­нув­ся. Цок­нув­ся i Ру­бець. Ви­пи­ли. Пiс­ля чет­ве­р­тої за­го­рi­ли на­вiть очi, i крас­ка вис­ту­пи­ла i на злiнова­ному Руб­це­во­му об­лич­чi.

- Чого в мо­ло­дi го­ди не слу­чається? - скло­нив­шись, мо­вив вiн. - Я пам'ятаю, як у свою крi­пач­ку, дiв­чи­на та­ка бу­ла, так улю­бив­ся, що за­ду­му­вав же­ни­тись, так по­кiй­ник па­но­тець як дав доб­ро­го про­чу­ха­на, то й лю­бов прой­шла.

- А я? я? - гук­нув Про­цен­ко. - Це ж на ва­ших очах. Пам'я­таєте Хрис­тю? Я ж за­ду­му­вав був з нею