Повія - Мирний

ди­вується. Са­му най­ви­щу гiл­ку з вер­би мов що ру­ка­ми по­се­ре­ди­нi зло­ми­ло, спус­тив­ши зла­ма­ний край аж до­до­лу; по бо­ках не­ве­лич­кi гiл­ляч­ки посплiталися-поза­сновувалися, мов хто наз­на­рош­не їх посп­лi­ту­вав. Ку­рiнь, як є ку­рiнь! Або жит­во чиє; i до­лiв­ка прит­ру­ше­на свi­жим лис­том, зас­ла­на яво­ром. Тут, пев­но, хтось жи­ве, хтось за­хист має. Хрис­тi що до то­го за дi­ло? Во­на по­ди­ви­ла­ся кру­гом - нi­ко­го не­має. "Це, вид­но, дiв­ча­та зад­ля ку­пан­ня та­кий за­хист зро­би­ли, - ду­має. - Он i стеж­ка вiд са­мої во­ди аж до за­хис­ту яво­ром ви­мо­ще­на, щоб не по­ка­ля­ти нiг, викуп­авшись. Мер­щiй же роз­дя­га­ти­ся, по­ки не­має нi­ко­го! мер­щiй у во­ду, по­ки хто не на­вер­нув­ся!" Мит­тю Хрис­тя скинул­а з се­бе оде­жу, роз­пус­ти­ла дов­гi ко­си i, як та руса­лочка, вис­ко­чи­ла на бе­ре­же­чок. Сон­це об­дає її своїм свi­том, грає неп­ри­мiт­ни­ми iс­кор­ка­ми; бi­гає по її тi­лу неве­личкими ­зай­чи­ка­ми; а до нiг ле­генька хви­ля до­бi­гає, лос­ко­че своїм хо­ло­доч­ком її у пальцi. Зiс­по­ду хо­ло­доч­ком вiє, а зго­ри теп­лом грiє, пес­тить Хрис­тю, лю­бим почування­м вi­тає. Мов ма­ла ди­ти­на, за­ба­ви­ла­ся Хрис­тя на бе­ре­жеч­ку: то торк­неться но­гою во­ди i, струс­нув­шись, одс­ко­че геть, про­ти со­неч­ка грiється; а то при­ся­де, ру­ка­ми пле­ще ти­хую хви­лю, бриз­кає на се­бе i мер­щiй хо­вається в за­хист. їй чо­гось страш­но стає ки­ну­тись зра­зу у во­ду, опу­ститися у її хо­лод­нi про­зо­рi хви­лi. "Та вже ж од­ва­жу­ся!" - рi­шає Хрис­тя, здiй­ма­ючи ру­ки уго­ру i по­да­ючись усiм тi­лом на во­ду… Гнеться-хи­литься… от-от впа­де, от-от так i плес­не!.. Це зра­зу-як скрик­не! I, як бо­же­вiльна, по­ли­ну­ла на­зад. Стра­шен­ний чор­ний па­ву­чи­ще, мов ко­пи­ця, си­дiв на вер­бi i ди­вив­ся на неї своїми блис­ку­чи­ми вит­рiш­ку­ва­ти­ми банька­ми; од­нiєю мох­на­тою ла­пою, мов клi­щею, уче­пив­ся вiн у її ру­ку, а дру­гою за­мi­ряється вхо­пи­ти… О гос­по­ди! що за стра­хо­ви­ще! Хрис­тя, мов опе­че­на, ки­ну­ла­ся геть… Лис­тя з вер­би по­си­па­ло­ся до­до­лу, чор­не па­ву­чи­ще стриб­ну­ло на неї, розп­рав­ляє свої ла­пи i, на­че ба­то­га­ми, огор­тав її… Не­самовита пе­чiя, жа­лю­ча ура­за прой­ня­ла її аж до сер­ця. Хрис­тя ки­ну­лась ра­зом з па­ву­ком у во­ду, пур­ну­ла з голов­ою у си­ню хви­лю, ви­ри­нає… I - о, ди­во! Ззмiсть па­ву­ка Про­ценка ба­че пе­ред со­бою. Бi­лi йо­го ру­ки уче­пи­ли­ся за її шию, яс­ни­ми очи­ма заг­ля­дає у її очi, ви­пи­нає свої ус­та цi­лу­ва­ти…

Та на то­му й про­ки­ну­ла­ся. Бi­ля неї сто­яв Про­цен­ко, сти­ха ус­мi­хав­ся.

- I не со­ром дiв­цi ота­кiй со­нi бу­ти? - ка­же вiн, злег­ка за що­ку ущип­нув­ши. Во­на спро­сон­ня на йо­го по­хи­ли­ла­ся.

- Утомилася? спа­тоньки хо­чеш? - пи­тає вiн. - Ти б же ляг­ла, а не притк­ну­ла­ся до од­вiр­ка та й ку­няєш, - шеп­че вiн, при­тис­ку­ючи її до се­бе.

Вона прий­шла до пом­ки тiльки то­дi, як опи­ни­ла­ся на йо­го гру­дях, у йо­го обiй­мах; вiн сти­ха цi­лу­вав її пов­ну га­ря­чу що­ку. Як му­ха, крут­ну­ла­ся Хрис­тя i одс­ко­чи­ла аж на­се­ред кух­нi. Вiн тiльки зас­вi­тив очи­ма, лу­ка­во пос­ва­рив­ся на неї пальцем i скрив­ся у свою ха­ту.

"Що се за сон? що за про­яви та­кi? - ду­ма­ла Хрис­тя, укла­даю­чись на пе­чi спа­ти, як уже од­да­ла ве­че­рю па­нам. - I до чо­го то та­ке при­вер­зеться? Чо­го зро­ду-вi­ку не бу­ває, те при­с­ниться!.. Та страш­не яке! та гид­ке при­да­ло­ся… I див­но, як то все зра­зу пе­рек­ру­титься, iн­шим стає. Був па­вук, а став - вiн. Уку­поньцi во­ни ку­па­ли­ся… Вiн так при­яз­но за­глядає у її очi, охоп­лює i шию ру­ка­ми, гор­неться своєю що­кою до її об­лич­чя".

Сон її про­пав. Лю­бi та втiш­нi по­чу­ван­ня во­ру­шаться у її сер­цi, їй душ­но стає… Це то­го, що на пе­чi. "Чи не пе­ре­лiз­ти на пiл?" - по­ду­ма­ла во­на i зра­зу швир­го­ну­ла по­душ­ку з пе­чi. Се­ред не­за­мут­ної ти­шi по­душ­ка глу­хо геп­ну­ла­ся. "Що це я роб­лю, дур­на? - тро­хи не скрик­ну­ла Хрис­тя. - Ще по­чує хто, по­ду­має бог зна що". Ти­хо-ти­хо во­на по­ча­ла спускати­ся­ з пе­чi, дос­лу­ха­ючись, чи не во­ру­шиться що де. Нi, не чу­т­но… Ти­хо та тем­но, на­че в до­мо­ви­нi. А то що за п'ятен­це чер­во­нiє се­ред тем­но­ти? То блис­не, то зник­не… Во­на на­лу­чи­лась пальцем i стук­ну­лась у па­ни­че­вi две­рi… Що во­но? де во­но взя­ло­ся?.. Роз­гор­нув­ши ру­ку, до­ло­нею три­має по две­рях… Не чут­но нi­чо­го, на­вiть пля­ма зник­ла… А то що за­ша­ру­дi­ло?.. Ти­хо щось кра­деться, наближ­ається… Две­рi роз­чи­ни­ли­ся, i на по­ро­зi по­ка­зав­ся Проценк­о.

- Се ти, Хрис­ти­но? - ти­хенько пи­тає вiн.

Христя так i при­ки­пi­ла на од­но­му мiс­цi… "Що се я, дур­на, на­ро­би­ла. То свi­тив­ся су­чок у две­рях, то про­би­ва­ло­ся свiт­ло з йо­го ха­ти", - б'є у Хрис­ти­ну го­ло­ву.

Проценко ки­нув­ся до неї, ухо­пив за ру­ку, по­тяг у свою ха­ту… Две­рi за­чи­ни­ли­ся. У кух­нi ста­ло, як у до­мо­ви­нi, тем­но; тiльки су­чок свi­тив­ся, та й то не­дов­го: швид­ко й вiн згас. Нi­ма та чор­на тем­но­та нас­та­ла усю­ди, а се­ред неї глу­хо, мов з-пiд зем­лi, чу­ло­ся ти­хе шеп­тан­ня, жар­кi по­цi­лун­ки…

Другого дня, уно­чi, Хрис­тя, си­дя­чи на по­лу, не­утiш­но пла­ка­ла. Тем­на тем­но­та бу­яла кру­гом неї i огор­та­ла її го­лову ще тем­нi­ши­ми дум­ка­ми, їй при­га­ду­вав­ся учо­раш­нiй сон i ще гiр­шим стра­хо­ви­щем ста­вав пе­ред її очи­ма. Сер­це її на­че хто у жме­нi зда­вив, ду­ша нес­ка­зан­но бо­лi­ла, гiр­кi сльози за­ли­ва­ли очi… Так он к чо­му те павучище-страхо­вище­! Бач, чо­го той сон на­вi­щу­вав!

Вона не чу­ла, ко­ли з па­ни­че­вої ха­ти роз­чи­ни­ли­ся две­рi, во­на по­чу­ла тiльки, як йо­го хо­лод­нi ру­ки черк­ну­ли­ся її теп­лої шиї.

- Серце, Хрис­ти­но! - за­мо­вив вiн лю­бо та ти­хо. - Ти пла­чеш, го­лу­бонько? Не плач. Що ж ро­би­ти, ко­ли так случило­ся­?.. Знаєш: щас­тя - що тряс­ця, ко­го схо­че, то­го й на­па­де… Я те­бе люб­лю, ти ме­не лю­биш… Хi­ба ж ми не щас­ли­вi з то­бою? Та та­ко­го щас­тя тiльки раз на вi­ку й запоб­iжиш! Не плач… Ми щось при­га­даємо з то­бою утiш­не та до­бре… От то­бi моя ру­ка, я те­бе так не по­ки­ну. Я люб­лю те­бе, моя го­лубко!

Мов та квi­точ­ка пiд до­щем кло­не-схи­ляє свою го­лiв­ку, схи­ли­ла­ся Хрис­тя на йо­го гру­ди й об­ви­ла­ся ру­ка­ми кру­гом шиї.

- Грицю! моє ко­хан­ня ми­ле! - за­шеп­та­ла во­на. - Один ти ме­нi на свi­тi - i батько, i ма­ти… Я йму вi­ри то­бi: я знаю, що ти не по­ки­неш си­ро­ти оди­но­кої в свi­тi, не за­па­кос­тиш мо­го мо­ло­до­го вi­ку!

I во­на пок­ри­ла йо­го об­лич­чя жар­ки­ми по­цi­лун­ка­ми.

- Угамуйся, моє сер­це, уга­муй­ся, - по­чав вiн. - Знаєш шо? Дiж­де­мо лi­та, я поїду у гу­бер­нiю, пох­ло­по­чу со­бi пе­ре­во­ду, вiзьму i те­бе з со­бою. Там­то ми за­жи­ве­мо ти­хо та лю­бо! Я нав­чу те­бе гра­мо­ти - чи­та­ти, пи­са­ти. Це зов­сiм не так тру­д­но, як ду­ма­ють. I от я при­ход­жу з служ­би, ти ра­до стрi­ваєш. Ся­де­мо, по­обi­даємо; я ля­жу