Тихий Дін - Михайло Шолохов

— їйбо! Перед моїми очима. Під ліву пипку куля вдарила.

— Хто тут з вас з Чорної річки?

— Немає, проїжджай.

Сотня увібрала хвіст і вишикувалася серед двору. Гребля захрясла козаками, що знов почали купатися.

Трохи згодом надійшли й приїжджі з маршової сотні. Григорій сів поруч з братом. Відсиріла крихка глина на греблі важко тхнула мертвечиною, вогкістю. В березі зеленою травою зацвітала густа вода. Григорій бив в рубцях і брижах сорочки збезкровлені в'ялі воші, розказував:

— Я, Петре, стомився душею. Я тепер мов недобитий... Наче під жорнами побував, перем'яли вони мене і'виплюнули.— Голос у .нього жалісний, надтріснутий і борозна (її щойно, з почуттям внутрішнього остраху, помітив Петро) темніла навскоси, стікаючи чолом, незнайома, лякаючи якоюсь зміною, чужотою.

— Як воно? — спитав Петро, скидаючи сорочку, оголюючи біле тіло з рівно надрізаною смугою засмаги на шиї.

— А от, бачиш як, — захапався Григорій, і голос зміцнів у злобі, — людей нацькували, і не попадайся. Гірше вовків зробився народ. Злоба навколо. Мені тепер дз мається, якщо людину вкусю — сказиться.

— А тобі доводилось... убивати?

— Доводилось... — майже крикнув Григорій і зібгав і кинув під ноги сорочку. Потім довго м'яв пальцями горло, наче проштовхував .застрягле слово, дивився вбік.

— Говори! — наказав Петро, уникаючи й боячись зустрітись з братом очйма.

— Мене совість убиває. Я під Лешнювим заколов одного описом. Зопалу. Інакше не можна було... А навіщо я його зарубав?

— Ну?

— От і ну, зарубав нізащо чоловіка і болію через нього гада, душею. По ночах сниться, наволоч. Хіба я винний?

— Ти не оговтався ще. Почекай, воно все обійдеться.

— Ваша сотня — маршова? — спитав Григорій.

:— Чом? Ні, ми 27-го полку.

— А я думав — нам підмога.

Нашу сотню до якоїсь. піхотної дивізії пристьобують, це ми її доганяємо, а з нами маршова йшла, молодих до вас пригнали.

— Так. Ну, скупаймося.

Григорій, кваплячись, скинув шаравари, відійшов на гребінь греблі, брунатний, згорблено-стрункий, на погляд Петра, постарілий за час розлуки. Витягуючи руки, він сторч головою кинувсь у воду; важка пазелень хвилі зімкнулась над ним і розійшлась плесом. Він плив до групи козаків, що гоготали посередині, ласкаво ляскаючи долонями по воді, ліниво рухаючи плечима.

Петро довго здіймав натільний хрест і молитву, зашиту до матернього благословіння. Хрестика запхав під сорочку, війшов у воду з сторожкою огидливістю, помочив груди, плечі, охнувши пірнув і поплив, доганяючи Григорія; відокремившись, вони пливли разом до того берега, пісочаного, зарослого чагарником. Рух холодив, заспокоював, і Григорій, кидаючи помахи, говорив стримано, без недавньої пристрасти.

— Воші мене заїли. З туги. Я б дома тепер побував: так і полетів би, коли б крила були. Хоч одним оком глянув би. Ну, як там?

— Наталка в нас.

— А?

— Живе.

— Батько-мати як?

— Нічого. А Наталка, все тебе чекає.' Вона думку плекає, що ти до неї повернешся.

Григорій пирхкав і мовчки спльовував воду, що попала в рот. Повертаючи голову, Петро намагався глянути йому в вічі...

— Ти в лйстах 5срча поклони їй посилай. Тобою баба й дихає.

— Що ж вона... розірване хоче зв'язати?

— Та, як сказати... Людина своєю надією живе. Гарна бабочка. Строга. Шанується дуже. Щоб балощі які, або ще чого —немає за нею цього.

— Заміж би виходила.

— Дивне ти верзеш!

— Нічого не дивне. Так воно мусить бути.

— Справа ваша. Я в неї не втручаюсь.

— А Докійка?

— Відданиця, брате! Там за цей рік така вимахнулася, що

й не впізнаєш. >

— Ну? — повеселішавши, здивувався Григорій.

— Істинний бог! Віддадуть, заміж, а нам і вуса в горілку вмочити не доведеться. Вб'ють ще, туди їх мать!

— Мо4 й станеться.

Вони вилізли на' пісок і лягли поруч, спершись на лікті, гріючись під посуворілим сонцем. Мимо плив, до половини висовуючись з води, Мишко Кошовий.

— Лізь, Грицьку, в воду!

— Полежу, почекай.

Зариваючи в сипкий пісок жучка, Григорій спитав:

— Про Оксану що чувати?

— Перед тим, як проголосили війну, бачив її на хуторі.

— Чого вона туди забилась?

—