Тихий Дін - Михайло Шолохов

Григорій кашлянув і поховав жучка, нагорнувши ребром долоні купку піску.

— Не балакав з нею?

— Привітався тільки. Вона гладка з себе, весела. Видно, легко живеться на панських харчах.

— Що ж Степан?

— Віддав її шмаття. Нічого повівся. Але ти його стережись. Мені переказували козаки, що п'яний Степан нахвалявся: як перший бій — дасть тобі кулю.

— Ага.

— Він тобі не подарує.

— Знаю.

— Коня собі справив, — звернув Петро розмову.

— Продали воли?

— Лисі. За сто вісімдесят. Купив за півтораста. Кінь хоч куди. На Цуцкані купили.

— Хліб як?

— Гарний. Не довелось от зібрати. Захопили.

Розмова звернула на хазяйство, втрачаючи напруженість.

Григорій жадібно вбирав в себе домашні новини. Жив під цю хвилину ними, похожий на колишнього норовистого і простого хлопця.

— Ну, давай, охолонемо — і вдягатись, — запропонував Петро, обмітаючи з вогкого живота пісок, здригаючись. Шкіра на спині його і руках взялась сиротами.

Ішли від ставка юрбою. Коло паркана, що відділяв садок від подвір'я маєтку, дігнав їх Астахов Степан. Він ідучи розчісував кістяним гребінцем скуйовджений чуб, заправляючи його під козирок, порівнявся з Григорієм.

—— Здорово, друзяко!

— Здоров, — відстав трохи Григорій, зустрічаючи його 'ірохи збентеженим, з провинкою, поглядом.

— Не забув про мене?

— За малим. *

— А я от тебе пам'ятаю, — глузливо всміхнувся Степан і пройшов, не зупиняючись, пригорнув за плече переднього козака в урядницьких наплічниках.

По темному з штабу дивізії одержали телефонограму з наказом виступити на позицію. Полк зібрався за яких чверть години, поповнений людьми, з піснями пішов затуляти прорив, продіравлений мадярською кавалерією.

Прощаючись, Петро сунув братові в руки згорнутий учетверо аркуш паперу.

— Що це? —спитав Григорій.

— Молитву тобі списав. Ти візьми...

— Допомагає?

— Не смійся, Григорію!

— Я ке сміюсь.

— Ну, прощай, брате. Бувай здоров. Ти не вилітай наперед інших, а то гарячих смерть мітить! Бережись там! — кричав Петро.

— А молитва?

Петро махнув рукою.

До одинадцятої їхали, зовсім не пильнуючи обереги. Потім вахмістри рознесли по сотнях наказ: посуватися якнай-тихше, курити покинути.

Над далеким пасмом лісу злітали закрашені фіялковим димом ракети.

XI.

Невеличка в сап'янових, кольору під дуб, палітурках, записна книжка. Ріжки потерті і загнуті, довго носив хазяїн у кишені. Аркушики списано вузлуватим косим письмом.

"...3 деякого часу з'явилася оця потреба водитися з папером. Хочу вести щось навзірець інститутського "щоден-г-шка". Насамперед про неї: в лютому, не пам'ятаю, якого дйя, мене познайомив з нею її земляк, студєнт-політехнік Бояришкин. Я зіткнувся з ними коло входу до кіна. Бояриш-кин, знайомлячи нас, казав: "Це станичниця вешенська. Ти, Тимофію, люби її та жалуй. Ліза — чудова дівчина". Пам'ятаю, я щось вирік нерозбірне і подержав у руці її м'яку, пітну долоню. Так почалось моє знайомство з Лисаветою Моховою. Що вона зіпсована дівчина, я зрозумів з першого погляду: у таких жінок очі говорять більш, ніж слід. Вона на мене справила, признаюся, негарне вражіння: насамперед, ця тепла вогка долоня. Я ніколи не подибував, щоб у людей так потіли руки; потім очі, — по суті дуже гарні очі, з таким собі горіховим відтінком, а в той же час неприємні.

Друже Васю, я свідомо рівняю стиль, навіть до образности вдаюся, для того, що'б свого часу, коли цей "щоденник" потрапить до тебе в Семипалатинськ (є така думка — по, закінченні любовної інтриги, яку завів я з Лисаветою Моховою, переслати його тобі: Певне, читаючи цього документа, добре потішишся), ти мав би точну уяву про те, що сталося. Описуватиму в хронологічному порядку. Так от, познайомився я з нею і втрьох пішли ми дивитись якусь най-сантиментальнішу кіно-дурницю. Бояришкин мовчав (у нього ломив кутній, як він казав, зуб), а я дуже туго вів розмову. Виявилось, що ми земляки, тобто з сусідніх станиць; перебравши загальні спогади про красу степових крайовидів і таке інше, і таке інше, ми замовкли. Я" коли можна так висловитись, невимушено мовчав, вона не відчувала ніякої незручности від того, що зжували ми розмовочку, мов ту жуйку. Я дізнався від неї, що вона медичка другого курсу, а з походження купцівна і дуже любить міцний чай і асмо-ловський тютюн. Як бачиш, дуже вбогі відомості для пізнання діви з горіховими очима. Коли прощались (ми проводжали її до трамвайної зупинки), вона просила заходити до неї. Адресу я записав. Думаю заглянути 28 квітня.

і 29 квітня.

Був сьогодні в неї. Частувала чаєм з халвою. По суті — цікава дівка. Гострий язик, в міру розумна, от тільки Арци-башевщиною від неї тхне, чути навіть на віддалі. Прийшов