Вир - Тютюнник Григорій

Тимко відкрив очі. Вони були блискучі, і поміж віями кипів біль.

— Пити дуже хочеться...

Лікар, що вже мацав його пульс, кивнув санітарам :

— Натрусіть йому на губи снігу.

Тимко жадібно облизав губи язиком і кинув кашкет на землю.

Генерал простяг руку до ад'ютанта, той вийняв із сумки малесеньку коробочку і щось передав командуючому.

— Ти хоробрий воїн, — сказав генерал і, нахилившись, приколов до шинелі Тимка медаль "За відвагу".

XIV

Удень ще сяк-так, чоловік то біля худобини порається, то піде в луг пеньків набити на розтопку, а притюпає ніч — хоч вий по-вовчи. Глухо, сумно. Над снігами і над хатами провисає чорна мертвота. В такий час із ташанських очеретів виходить вовча зграя, хижо винюхує сніжок, по якому бродила на вечірнім водопої товаряка, всідається навколо ополонок, і зимовими зорями довго світяться в темній воді вовчі очі. Вожак, сильний, м'язистий звір, сидить нерухомо, як на святій молитві. Клацає зубами, одірве від льоду сухий зад (на льоду залишиться ошмульгок шерсті) і, витягши лобасту голову вперед, потрюхикає на роздо-бутки.

Щось гуркнуло в синій пустелі. То від морозу лопнув лід. Свіжа тріщина заграла проти місяця павичевим пір'ям. І знову вовчі тіні в райдужних коронках місяця біжать по льодах.

Ось вожак щось зачув. Ніздрі його затріпотіли і покрилися слизотою. Він різко крутнув убік і щосили погнав до чорної купи куширю, що лежав на снігу. Прибіг і став розривати лапами. Браття-сіроманці не відставали від нього. Але він, вожак, він сам винюхав, він перший знайшов. Отож церемонитися нічого — і летить шерсть із підлеглих. Нарешті знайшов те, що шукав, кинув зубами мерзлу щуку на голубий полумисок льоду. Вона сяйнула лускою, і вожак сильним стрибком настиг її.

Помчала річкою вовча зграя.

А з очеретів видибала лисичка. На льоду золотим карасиком стріпнувся місяць. Лисичка схопила його лапками і лизнула язиком. Ху! Прісне! Риб'ячий дух чманив її і викликав спазми, але вона тільки понюхала те місце, де лежала щука, і, жалібно заскімливши, подалася в село.

Довга зимова ніч. Довга. Тягнеться повільно, як пряжа з бабського веретена. І кожному своє: десять скаче, сотня плаче, а тисячі зубами скриплять вві сні.

В Ионьки в грудях ціле ревище: ловив старості рибу та простудився. Воно б ще й нічого, та ще клопіт — призначено його переобладнати клуб на церкву. А це тільки ж подумай — ризи дістань, ладану дістань, свічок дістань, а де ж тієї вощини візьмеш, коли в селі бджоли не знайдеш? Отут і вихитри хитрячка.

Павло Гречаний всю зиму не злазив із печі, хіба щоб води принести та дров нарубати, і всю зиму йому снився один і той же сон: за ним ганялися телята. Про себе він давно вирішив, що це добрий сон. Наші таки потурять німця.

І в кожного своє нило, в кожного своє боліло.

Орися розгрібала дерев'яною лопатою жар у печі, саджала паляниці. Руде в білих кружалах теля схопилося із своєї постельки і, поставивши ослінчиком ноги, пустило в соломку срібний дротик.

— Ах ти ж паскудне! — насварилася на нього Орися і підставила щербате горщеня.

Телятко, зробивши своє нехитре діло, зацокотіло слюдяними копитечками по долівці, дитячими очима вставилося на вогонь. Орися засміялася і схопила його за оксамитове вушко. Рижик сапнув телячим духом її у груди, лизнув руку.

— Що, моні захотілося? Зараз я тебе поведу до мами.

Орися відв'язала теля і вже хотіла виводити надвір, як у сінях щось зашамотіло і в хату увійшла рідна Орисина мати Одарка. Телятко рвонулося на оривку і занюхало кожух.

— Доїти збираєшся?

— Я тільки хвилечку, матінко, — зашарілася Орися, злякано відступаючи. "Може, з Тимком що, не дай боже?" Кров відлила їй від обличчя, груди ніби хто поколював голочками.

— Теличка? Бичок?

— Бичок. Та такий смішний, — зарожевіла Орися, покрила полою дійницю.

"Слава богу, не про Тимка. Та й хто про його що скаже, як він бозна-де за фронтами".

— Що ж, роби своє діло. Я підожду.

— Я зараз, матінко. Одну хвилечку. Іди вже, іч, лукаве, — заметушилася Орися, підпихаючи телятко, яке раптом затялося і не хотіло переступати порога.

Сивим клуб'ям перекотився мороз, шугонув під лави. Тихо тренькнули вікна: то Орися зачинила за собою набухлі двері. За вікном чувся її улесливий голосок і жалісне мекання телятка.

"Тварина — і та свою матір чує, а моя як пішла з хати, то й місток за собою спалила, — журилася Одарка. — Чоловік по снігах та лісах, а може, вже й живого немає, а ти сиди вдома одна, доживай вік у чотирьох стінах".

Коли Орися повернулася в хату, Одарка сиділа на лаві, біля дверей, як чужа, і мовчала. Біля чобіт темніли калюжі відталого снігу.

— Такий цмолавий, що насилу від корови відтягла, — гомоніла Орися, прив'язуючи телятко в хатині.

Від Орисиного кожушка по хаті пішов морозний дух. Розіпнувшись, вона кинула хустку на скриню, лице її, розпечене морозом, горіло, очі блищали.

Вона знала, чого прийшла мати, але перша не зачинала розмови. Хоч мати і була для неї доброю і не зробила ніякого зла, проте Орися не могла забути, як по ночах давилася сльозами, випрохуючи любові, вимолюючи Тимка, і від тих сліз осідала в Орисиних жилах гіркота. І тепер, як кажуть: "Усе прощається, та не все забувається".

Правда, Орися забігає до матері, провідує, як коли то й поможе в чомусь, та не тягне її до рідного дворища...

— Отака я господиня, що й про гостю не подбала, — завешталася Орися. — Я зараз вам, матінко, сметанки з товченицею та й чарочку вишнівочки знайду. Воно б гуртом веселіше, та батько з матір'ю десь до млина поїхали. Я Гаврила покличу. Він хоч нашуткуе повну хату.

— Не треба, дочко. Може, в чоловіка яка робота, — обізвалася Одарка, а сама подумала: "Батько й мати до млина поїхали, а я вже, виходить, не мати. От і вирости дочку в чужий двір. Віддав — уже не твоя".

На ходу поправляючи зачіску (тепер у Орисі не висіли на спині дві білі коси, в які було вплетено сонце, а були вони закручені ззаду в тугий калач і про-шпильковані). Орися метнулася в хатину і заторохтіла горшками.

Внесла глечик сметани, череп'яну миску товченої картоплі, поставила на стіл, засланий рубчатою скатертиною. Тоді пішла в комору і принесла під фартушком пляшечку вишнівочки, вистелила матері на коліна вишиваний рушник.

— Ну, дай же боже, щоб наші живими повернулися, а ми теж до того щасливого часу дожили, — приказала мати і вихилила одним духом келешок. — А ти чого ж не п'єш?

Орися торкнулася губами, скривилася:

— Як його ті мужчини й п'ють? — почервоніла. Щоки калиною взялися, і засміялася Орися розкотисте, гінко, по-дівочому. — Ой, їй-право, сп'яніла, матінко! Геть-чисто вступило в ноги, — перейшла вона на тихий сміх, і ласкаве, розчулено-ніжне заструмувало з її очей.

— Ти ж тільки губи вмочила, — запишалася мати, внутрішньо радіючи, що все йде на лад і що дочка таки хазяйка й приймає її з всіма почестями. "А коли так, то, може, ще й вийде з того розговору, що вона задумала, якийсь толк".

— А от же так і ходить хвилями. А мій Тимусь не пив.

Вона ще дужче поніжніла очима і, п'яненько схилившись, тихо засміялася, видимо, щось пригадавши їхнє, таємне.

— Один тільки раз, як простудився, то випив цілу склянку і зробився такий смішний. Я йому кажу: "Ти-моньку, навіщо ж ти мене так у коси цілуєш?" А він каже: "Бо ж ти моя жіночка, моя суджена".

Очі в Орисі занудьгували, заятрилися.

— От уже й заплакати хочеться, — усміхнулася п'яненько. — Їжте, мамусю, бо ви зовсім не їсте. Чи, може, не смачне подала?

— Спасибі, дочко. І смачне, і з. рук рідної дитини, та не за тим я прийшла.

Орися прибрала із столу, а мати не зводила з неї очей.

Дочка ще зберігала гінку дівочу постать, але плечі в неї закрутішали, груди набухли і розпирали ситцеву кофтинку, стегна округлилися і круто падали при ході. Від неї вже пахло молоком. Стара підмітила це, але промовчала.

— Скажу тобі, чого прийшла.

Орися швидко пробігла пальцями по кнопках кофтинки і, спіймавши гострий вивчаючий погляд матері, закрила фартухом живіт.

— Нема тобі чого жити в чужих людей.

Орися опустила голову. Пальці, що лежали на грудях, були схожі на брошку.

— Не знаю, що вам і сказати. Він як ішов на війну, то приказував тут жити. І я, матінко, його слова ламати не буду. Вони ж мені не чужі, а рідня, не обижають. А раз він так сказав, то так і буде. А вернеться живий-здоровий, тоді побачимо, як далі.

— Ти мені казна-чого не плети і — прикрикнула стара. — А що я кажу, то вже так і буде. У тебе он скоро дитя. Хто тебе догляне? Кому ти потрібна? — і вона знову гостро і ревниво глянула на Орисю, а дочка прикрила фартушком живіт і опустила голову.

— Що я вам скажу, матінко. Тоді, як ви мені з татом труїли життя, тоді у вас не було до мене жалості. Ми жили зовсім у чужих людей — ви й подушки не дали під голови. А тепер у мене є в що одягтися і взутися та й шматок хліба на столі. Ви прийшлії мене жаліти, а мені тієї жалості не треба. Тепер я, матінко, одного жду, а другого виглядаю. І тільки цим і живу. І хай мені господь поможе.

Одарка встала з лави. В чорній шалі біліло лице.

— Ну, коли так, то пішла я, дочко. Під шаллю здригалися плечі.

— Ви, матінко, не плачте, я на вас зла не ношу, але з цього дворища піти не можу. Біля мене тут ночами Тимко ходить. А я присмоктана до нього на все життя.

— Ну що ж! Приходь, хоч на пелюшки дам. Орися прикусила губу, кров рознесла по жилах чорну образу.

— Не треба, матінко, в самої знайдуться.

Так і розійшлися вони, незлостиві, але й не примирені.

Повернулися свекри з млина.

Йонька встиг по дорозі потрусити чужі ятери, бухнув у ночви мерзлу рибу, вийшов у світлицю. Уляна так змерзла, що не могла розв'язати шалі, і Орися допомагала розмотувати.

— Чого це ти, дочко, така сумна? Чи не болить що? — Придивлялася до неї Уляна.

— Нічого в мене не болить... А то так... Матінка приходили.

— Що вона? Все своєї править?

— Додому кличе.

— Тоді, як скиталися по чужих дворах, не кликала.

— І я ж так їй говорила.

— Ну що ж — на балачки нема часу. Чисть, дочко, рибу на сніданок.

Орися хутенько присіла до ночов із водою і заходилася тельбушити рибу. Одну щуку ніяк не могла спіймати. Тільки підводила руку, як рибина з вибовтом прослизала, пружно вигинаючи рябе тіло. Орися засміялася сама собі і так зайнялася ловами, що не бачила, як мати, журно посміхаючись, дивиться на неї.

"Дитина.