Вир - Тютюнник Григорій

— Ну й викручує вашого брата, як ряднину після дощу!

Біля хворостяних ворітець Орися вхопилася руками за кілля, лизнула з тину сніжок.

— Ідіть, я тепер сама.

Уляна, зачувши голоси, вийшла на поріг, ахнула, обережно завела Орисю в хату і, роздягши її до сорочки, поклала на ліжко. Йонька посунувся було за тютюном, але Уляна виштовхнула його в сіни.

— Їдь за повитухою, — коротко наказала вона і пішла розтоплювати піч, щоб нагріти води. Йонька очманіло топтався біля дверей:

— Корова заболіла, чи що?

Із хати почувся стогін. Уляна із загадковим, урочистим виглядом на обличчі наливала воду в чавун.

— Догралися, — пробурмотів Йонька і став збиратися в дорогу.

Але збирався він, як за смертю: довго шукав рукавиці, батіг, хурчав загаслою люлькою, нипаючи по всіх закапелках. Нарешті погрюкав чобітьми надвір, а невдовзі повернувся:

— Черезсідельник десь пропав. Ти не бачила? Уляна швиргонула з-під лави відсиріле шкураття. Йонька пошкрьобав з хати. За хвилину знову повернувся :

— А за ким же їхати? Я до того кажу, що як за Вівдею, то не виплатиться. Вона за таке діло мішок пшениці потребує.

Уляна мовчала. З хвилину Йонька стояв у тяжкій задумі, тоді зашворкував шапку, заткнув за пояс рукавиці і аж тепер вийшов з хати.

Коли виїхав з двору, Уляна закрила на засув двері і повісила в сінях дубову гіллячку з торішнім листям і віночок з хмелю: щоб дитина народилася здорова, як дуб, і кучерява, як хміль.

Орися лежала у світлиці, принишкла і насторожена.

"Боже, що ж це зі мною буде?" — шепотіла, тривожно прислухаючись. Вона бачила, що мати одяглася в нову кофтину і нову спідницю і ходила по хаті загадкова і шепотіла сама до себе. Навіть усміхалася. І те, щр сувора свекруха усміхається, бентежило Орисю. "Вона щось таке зна. Щось зна, а мені не каже", — в розпачі думала Орися.

А день був такий світлий, такий чистий. В заморожені вікна лилося стільки сонця, що кришталеві квітки на шибках миготіли і видзвонювали.

"Боже, як гарно надворі, а мені так боляче..."

Орися відвернулася лицем до стіни, але й на стіні, на червоному рядняному килимчику, теж гніздилося сонце, і Орися чула, як воно важкими злитками бубнявіє їй у грудях і наливає тривогою чекання.

Уляна гуркала чавунами, плюскотіла водою.

Орися замотала головою, відчуваючи, як іздалеку накочується на неї біль.

"От починається, а вона грюкає чавунами. Нікому я не потрібна, нещасна", — і їй так зробилося себе жаль, що вона втопила голову в косах і заплакала.

Уляна глянула на неї, усміхнулася.

— Нічого, потерпи, голубочко! — погладила шкарубкою долонею, що пахла дубом, хмелем і любистком.

"Добре казати — "потерпи!.."

Орися знову повернулася до вікна і стала дивитися на кришталеві квітки. Раптом вони закрутилися, замиготіли, змішалися, і все. Навколишнє доходило до Орисі через чорні блискавки. Вона покликала матір, торкнула губами руки. Губи її шорсткі, як рашпіль:

— Матусю, помру я... Мучить мене... Всередині палить...

— Господь з тобою, дитино. Що ти говориш, донечко?.. Потерпи ще трішки. Вже скоро...

Уляна пішла в хатину, внесла ночви з теплою водою.

"Боже, ніхто мене не жаліє, і всі хотять, щоб я померла", — кривиться від болю Орися і відвертає голову до стіни.

Уляна тривожно позирала у вікно. Йоньки не чути і не видно. Тоді вона накинула на плечі шаль і побігла до Гречаних по Явдоху.

"Вона нічого не тямить у сьому ділі, та хоч пособ-ляти буде".

Явдоха перехрестилась, ватяну фуфайку на плечі — і з хати.

— Я хоч сама, сусідко, не родила, та бачила, як інші родять, то вже щось пособлю, — гомоніла вона дорогою.

Уляна мовчала. Прийшовши, вони гарно, з милом, кілька разів вимили руки в гарячій воді і взялися за діла. Коли все було зроблено і породілля заснула, вони перехрестили дитину, спелюшкували її і поклали біля матері. Ввійшли в хатину, раді і схвильовані.

— Хай поспить! Їй тепер тільки того й треба, — сказала Явдоха. — Дай я тебе почоломкаю, сусідко. Уляна розгубилася:

— За що ж таку стару цілувати?

— Як же, ти хазяйка, двох онуків вигляділа, тепер маєш третього. Невістки, вони що? Молоді, дурні, їх треба вчити, як на світі жить. А хто ж ту науку дасть? — допитувалася захмеліла Явдоха, бо Уляна по такому випадку піднесла їй чарчину вишнівочки. — Свекруха. Вона й дитину догляне, вона й невісточку розуму навчить.

Так вони сиділи і шепотіли, розчулені, збентежено-радісні, і коли Уляна пішла у світлицю наглянути, що там робиться, то і Явдоха визирала з-за її плеча.

Сусідки знову присіли до столу і пустилися в спогади: як дівували, скільки кому приданого дали і, мабуть, ще б довго гомоніли, та надворі занокало, затупотіло, і в хату всунувся Йонька, весь обкиданий снігом, а з ним якийсь чоловік у башлику. Чоловік цей був такий високий, що в хаті відразу зробилося тісно й темно. Не гаючи ані хвилини, вони пороздягалися, і тоді Уляна ахнула: перед нею, оброслий по очі бородою, стояв Шкурупій — знаменитий на всі хутори бикоріз і холостальщик жеребців. Від нього так і перло карболкою і оцтовим смородом кінського поту.

Уляна злякано витріщилась на нього. Йонька за-жебонів їй на вухо:

— Домовився з ним за коробку пшона. А цього чоловіка хвалять на хуторах. Кажуть, де телятко приймав, усюди виживало. А що дитина, що теля — однаково.

Шкурупій витяг із торбини телячі щипці, поклацав ними і попросив склянку самогону:

— Всіда перед цим ділом впотрібляю... Уляна налила, він випив, розгладив бороду.

— Ну, де ж породілля? — і поліз у світлицю. Уляна завернула його назад, налила ще склянку.

— Пийте на здоров'я, а новородженого ми самі прийняли.

Шкурупій випив, засунув щипці в торбину:

— На сьому до свідання. А ти, хазяїн, відвези мене на Блажнівку. Там серйозне осложнєніє после отьола.

Йонька вибіг запрягати. Уляна кивнула на двері і сказала Явдосі:

— Ото бачиш? Отак і живу.

— Та й у мене — не кращий, — зітхнула Явдоха.

...Через тиждень Орися встала, і в її очах навіки поселилося нове сяйво, яке спалахувало щораз, як тільки вона дивилася на дитину.

Одного разу Уляна застала її в сльозах. Схилившись над дитиною. Орися плакала, а воно, заплющившись, чмокало Тимковими губами, шукало соска.

— Чого ж ти плачеш, дурненька? — питала Уляна, пригортаючи невістку до грудей.

— Воно мені дуже груди лоскоче, як ссе, — світилася Орися.

Уляна і Орися усміхалися, дивлячись, як воно сучить ніжками і хапає ручками повітря, дякувати світові і долі, що послала у такий час розраду і тиху радість у їхню хату.

Йонька і той перемінився: зняв із горища вервечану колиску та й примудрував її на гаку посеред світлиці. Домашні довго не могли зрозуміти, чого це він такий добрий, доки сам не проговорився:

— Хлопчик — то прибуток на хазяйстві. А дівчина — катзна-що. Піде — і півхати з собою потягне.

Хлопчика охрестили в ступській церкві і назвали Матвійком. Хрещеним батьком був Гаврило, матір'ю — подруга Орисі — Ганнуся. Хлопчик уродився смаглявим, чорнобровим, опецькуватим, за всіма ознаками — викапаний батько, тільки й різниці, що в Тимка чорна родимка під оком, а в сина сповзла трохи нижче на щоку. Хлопець ріс крикливий і запальний. Як приходив час годування — кричав, як на пуп. Насмоктавшись, засинав, і не чути було його цілими годинами. А щось не по його — знову пхенькав і всім тілом вив'ю-нювався із бабиних пут, якими було його закручено поверх пелюшок — бабиною крайкою.

— Іч, характер свій показує, — буркотів Йонька. — Усе від того баришника. Хоч би що-небудь переставив. Уляна відганяла Йоньку від колиски:

— Іди надвір поратися, нічого біля дитини стовбичити. Ще холоду в колиску напустиш.

Йонька йшов, бо що зробиш — ще одно народилося. Тепер його старість забезпечена: удвох із батьком швайкою на піч підсаджуватимуть.

"Он як воно повертається. Думав, від Федота внука дочекаюсь, а вийшло — від баришника", — і Йонька бив кулаком кобилу під пузо, ніби вона була у чомусь винна.

XV

Стояв над яром могутній дуб, а під ним топтався в снігу чоловік. Смушева шапка, куций кожушок, при боці шабля. З рубчатого темляка скапує місяць. Раптом чоловік насторожується: з білої мли почулося' коняче хропіння. "Куцу-куцу, куцу-куцу", — клацало об дугу залізне кільце. Снігами слалися конячі тіні.

Чоловік вийшов на дорогу, глухо спитав:

— Стой! Хто йде?

— Ступська поліція.

— Паняй ближче.

Із саней сплигнув високий чолов'яга і, плутаючись у шинелі, підійшов ближче.

— Це ти, Саливоне? — запитав, приглядаючись.

Чоловік у смушевій шапці вихопив шаблю і рубонув поліцая по шиї. Поліцай видихнув "гех" і впав у сніг. З розірваної артерії свиснула кров. Другий поліцай, віком майже хлопчисько, закляк у санях і просився, щоб його не вбивали.

Із яру вискочили озброєні люди і обступили сани. Порубаний поліцай харчав горлом і розгрібав руками червону кашу.

Оксен допитував:

— Куди ви їхали?

— У ліс ловити партизан.

— У тебе пропуск з комендатури?

— Там. У того, — клямцав зубами поліцай. Оксен підійшов до конаючого, перевернув ногою на спину і, вийнявши документи, поклав у свою бокову кишеню.

— Гони на Ступки, — наказав він, сідаючи в сани. Мозолим поліцай не міг розібрати віжок, — з-під льоги тягло смородом.

— Ану, піди витруси своє добро.

Поліцай хутенько зробив, що наказано, обмостився соломкою і вдарив по конях.

Десь у лункій млі загавкала тривожно лисиця. З теклини яру, жадібно ошкірившись, пробіг вовк; свіжа кров чманила його. В морозному повітрі — теплий конячий дух, шипіння полозків по снігу.

Біла пустеля мовчить. Місяць на ясенових санчатах спускається з горбів. Понад яругами костричаться дикі терни.

Хіба ж не був він тут, на ступських землях, у дні своєї юності, коли місячна доріжка вела його по росах на хутори до ласкавої Олени? Хіба не єднався із тихими вечорами, голубими тінями, житнім колосом, далекою парубоцькою піснею. А потім, як уже люди поставили головою артілі, хіба не він орав отут ниву, косив сіно і підставляв змозолені жмені важкому зерну, що лилося з потоків? Хіба не тут ловив обличчям холодні тіні від хмар у страшні липневі спеки, коли весь степ пах зерном і солом'яною трухою? Тут його дощі студили, грози колисали, і паркий дух землі ніжив його хліборобське серце. Тут. Усе тут. Він пізнає ті місця навіть під ногами. Он там ступчани сіяли пшеницю, а там були їхні пари, бурячище, а там — конюшина, царство квітів і бджіл.