Вир - Тютюнник Григорій

Ото б у ляльки гратися. Ех, не в добру годину звела вас доля, діти", — подумала про себе Уляна, розпалюючи в печі вогонь.

У світлиці дробилися два голоси. Один тоненький, хриплявий, другий рокітливий, протодияконський. Крізь щілину тхнуло цапиним духом старечої неохайності.

— Хто там у нас, мамусю?

— Дід Інокеша. З батьком святе письмо читають. Біда з ними. Читають, читають, а тоді як зведуться, так хоч водою розливай. Інокеша раз євангелію порвав, а це приніс другу.

— Про що ж вони сперечаються?

— А господь їх знає. Чула якось, що не доберуть вони, хто з богів головніший: Христос чи Мойсей?

Орися нарешті спіймала щуку і розпорола живіт. Щука зівала жабрами і кидалася в мисці з водою.

"Боже мій, — із страхом подумала молодиця. — Рибині і то боляче, і то вона мучиться, а як же там, на фронті? — і вона пригадала того невідомого бійця, що вмирав у них у хаті від ран. — Боже, якщо ти є на світі, заступи мого Тимка".

Уляна, розтопивши в печі, взяла відра і пішла по воду. Орися переполоскала рибу, обкачала в борошно і розіклала на сковороді. Раптом їй зробилося погано. Вона добрела до дверей і, тримаючись руками за косяк, пожадливо хапала гарячим ротом свіже морозне повітря. Трохи полегшало. Проте вона все ж таки відчувала якийсь шум у голові і млість по всьому тілу. її дужі, сильні ноги, що так легко носили її тіло по землі, тепер тремтіли і підгиналися: в них уже вступало важке материнство. Орися присіла на стільчик і відчула на руках тверді плити грудей.

У світлиці було тихо. Ушнипившись у євангеліє, там сиділо троє дідів і шукало спасіння у святім письмі. Слиняве шваркання Ионьчиної люльки, протодиякон-ське відкашлювання Інокеші. Крутий бас рокоче притишеним громом:

— Діво пречиста, радуй-ся-а-а-а...

— Дай милосердя, пошли нам утіху, — молодим козликом підпрягається Йонька.

Свята пісня наганяє на Орисю сум. Голоси дідів неспаровані. Йонька стає гопки і тягне богвіда-куди. Інокеша гоготить, як з дубової бочки, дихає грозою.

— Прокляв тебе єси в зачатії, — реве він, і з його грудей рветься невгамовна бичача сила. — І твій поганський ріу аничтожу і кості розвію пра-а-а-ахом. І не дійдеш ти, ковбаснику рижий, до землі своеї-і-і-і.

І чим далі Орися вслухалася, тим ясніше розуміла, що діди вчать молитву не з євангелії, а свою, ними самими складену.

— І рикатимеш ти, яко звірина люта, здихаючи по ярах та болотах без води і хліба. І що забрав — віддаси сторицею. І не буде тобі пощади вовіки-віків-і-і-і-ів. О великий Мойсею! Людей із неволі клич. Красную Армію возвелич. Амінь.

Інокеша знову відкашлявся, мовив піднесено-урочисто:

— Раб фашистсько-германський, повторюй за мною слова великої молитви: "Вдар його, велика сила, щоб його в огні спалило. Ниспошли тому бандюзі, кровопивцю Гітлерові, смерть страшну йому пошли. Чи від кулі, чи від рака, щоб сконав він, як собака!"

Йонька висякався, розгублено хлипнув тубами:

— Не буду я повторювати, Інокеша. За таку молитву німці шворку надінуть.

— Богохульствуєш?

— Чия власть — того й бог.

— А-а-а. Не кусай мене ззаду — я смачніший спереду і Ха-ха! Розкольникі Продав Мойсея?! Тобі все одно, що пикою, що потилицею ходить? Серебряник! Давай сюди євангелію! Чортові лупатому молись! Він тобі своє клеймо на с... випече залізом, а ти студитимеш за хлівом і будеш сніг печатати. Ха-ха!

Орися чула, як Інокеша залопотів кожухом і вилетів на подвір'я, як буря. Червоний, із пекучими очима, затряс сивими пацьорками поміж тинами. У вікно було видно, як він зупинився біля двору Павла Гречаного і, повернувшись до вихорівського обійстя, щось кричав і погрожував кулаком. Борода його світилася на сонці шматтям ризи.

"Так он яка у них релігія і які молитви!" — усміхнулась Орися і, взявши чаплію, посадила в піч сковороду з рибою.

Уляна поставила відра у куток, розіпнула шаль і струсила з неї сніг:

— Морози давлять — аж тини тріщать. Зустрічала куму біля колодязя, каже — німці теплу одежу в людей відбирають.

Увійшов Йонька, заглянув у піч, кинув косий погляд на Орисго.

— Снідати пора. Моняетесь тут удвох цілий ранок, а толку чортма.

Драна кожушина відпарилася в теплі, смердить кислятиною, чоботи обмотані ганчір'ям. Після того випадку в лісі, коли згоріла його шапка, Йонька поліз на горище і знайшов там стару будьонівку. Зірку випоров ножицями, всередину вшив заяче хутро, і шапка хоч куди. Як підв'яжеться — як від татарської орди відірвався.

Цілу осінь він баришникував, мінявся коровами, доки домінявся до того, що привіз не корову, а телицю-ялівку з підпущеним телям. Першу ніч воно сумно ревло і тикалося мордою телиці в пузо, а вона дригала ногами.

"Сумує на новому місці", — журився Йонька, прислухаючись до того мекання.

— Може, тобі в цеберку вставити дно та зробити з неї дійницю? — питався він Уляни. — Бо це, кажуть, така корова, що дає молока по два відра.

Вранці Уляна потягла Йоньку до хліва, турнула телиці під пузо.

— Посмокчи сам! Що ти купив-виміняв, щоб тебе на виду змінило? У неї ж дієчки як лієчки.

— Значить, вона дійки вбрала, а бува, що й випускає. Це такої породи. Мені той дядько, що продав, усе виклав.

— А щоб тебе в домовину поклало! — заплакала Уляна та й пішла до хати.

Були б через Йоньчину дурну голову залишилися без молока, та повів Гаврило теличку і знайшов на ярмарку ще дурнішого. Виміняв другу теличку, вона отелилася, і тепер було своє молоко.

Коней у Йоньки було двоє: рижа лахмата кобила з обвислою губою і вороненький білокопитий жеребчик-одноліток. Як заірже, як у дуду заграє. Його Йонь— . ка годував окремо і не шкодував вівса, бо думалося викохати для парадних виїздів — десь у гості, на базари і таке інше.

Жеребчик застоявся, заситнів і якось, граючись, укусив Йоньку за плече. Йонька, не довго думаючи, штрикнув його вилами межи ребра. Коник здригнувся від болю і затанцював, натягаючи шкіряне повіддя.

— Іч, яку моду взяв, — докоряв йому Йонька, вигрібаючи вилами паруючі кізяки.

Цілу днину жеребчик іржав і жалібно постогнував. Уляна не могла чути того стогону і послала Йоньку глянути, що там таке.

— Може, в повіддя заплутався, а ти й байдуже! Йонька пошкрьобав у хлів і, відкривши двері, побачив, що з живота жеребчика стримить кусок закривавленої кишки. Йонька став її запихати пальцями, а вона знову видиралася назад. Тоді він вийняв з кишені ніж і одним махом відрізав кишку. Жеребчик ігогокнув і відскочив набік.

— Який ніжинка, іч, — вилаявся Йонька і вийшов із хліва.

—Тепер не вилазитиме", —подумав. Але на душі було неспокійно. Щоб не страждати самому, показав жеребчика Павлові. Павло надимів цигаркою так, що не стало видно ні жеребчика, ні Павла, і, кинувши недопалок через поріг, сказав:

— Треба обмазати мокрим попелом і зав'язати. Увечері жеребчика стала мучити спрага. Йонька не встигав носити воду. Павло питав через тин:

— Ну, як жеребчик?

Уранці жеребчик сконав, а вночі Павло та Гаврило зідрали з нього шкуру і відтарабанили .на скотомогильник.

Тяжку втрату в домашньому господарстві Йонька зустрів ніби спокійно: "Як прийшло, так і пішло", — говорив він домашнім, а вночі схоплювався і шукав під лавою чоботи.

— Куди ти? — питала Уляна.

— Жеребчик ірже. Мабуть, пити хоче.

— Це вже тобі в голові ірже на старість, — сердито обзивалася Уляна і скрушно зітхала в темноті.

І лише тоді Йонька пригадував, що жеребчика вже нема, і мацав на карнизі люльку.

Взимку Йонька став думати та гадати, чим би його зайнятися, щоб давати прибуток господарству, і вирішив кравцювати. Розшукав у скриньці старі ножиці, якими стриг овець, узяв аршин і потеліпався на хутори. В одному хуторі зглемезив таку сірячину, що дядько гнався за ним з голоблею аж до Троянівки.

Йонька невдач не визнавав і перемандрував у інший хутір. Там узявся за кожухи. Кроїв, вимугикував, і кожух вийшов хоч і не дуже тямистий, проте одягти можна. Лишалося тільки цурки попришивати, бо гудзиків не було. Хазяїн вийшов надвір, а Йонька украв баранячий смушок і прибатував до свитки. Буде, мовляв, з чого добру шапку пошити. Попрощався із дядьком, узяв аршин у руки — і до дверей. Дядько гульк, а в Йоньки на спині баранячий смушок. Замість того, значить, щоб пришити його спідсподу, Йонька захапався і приклинцював його зверху. Дядько смушок відірвав і випер Йоньку з хати, не заплативши за роботу. Йонька вийшов за хутір, побив об вербу і закинув ножиці. На цьому і скінчилося його кравцювання. Тепер він нудився в хаті без роботи.

Прикуривши люльку від жарини, він сів на стільчику біля дверей і довго сидів, задумавшись, плямкаючи шорсткими губами.

У сінях затупотіло, зарипіло снігом. Йонька скочив туди і повернувся з перекрученою задом наперед шапкою.

— Давай рибу смажену, шукай самогон. Поліцаї прийшли.

— Еге ж, оце для них смажила.

— А я тобі кажу давай, бо можуть таку пропозицію зробити, що з хати хлів зробиться. Уляна гримнула сковородою.

— І не гляну. Хай роблять, що хочуть. Довелося Орисі нести сковороду. Коли вона зайшла до світлиці, біля столу, впираючись гострою смушевою шапкою в стелю, сидів Гошка. Синя бекеша розстебнута, морда сиза, очі в червоних прожилках, як у бика. Северин Джмелик, у своїй незмінній кубанці і кавалерійськіи куртці, з карабіном за плечима, потирав із холоду руки. Гроно білого чуба, вкритого памороззю, клубилося з-під шапки.

— Гості в хату — могорич на стіл. Така служба. Ей ти, пан, — крикнув до німця, що з цікавістю розглядав вишиті рушники на стінах. — Шнапс. Трінкен? Гут?

— О-о-о! — закивав головою німець і жадібно потягнув ніздрями смаковитий запах смаженої риби.

Це був уже підстаркуватий солдат-тиловик, веселий і неспокійний. Він увесь час присвистував, прицмокував і тупотів чобітьми в солом'яних чунях.

Німець поставив карабін і поперся за стіл, навіть не скинувши шапки.

— Ну, скучаєш за Тимком? — ошкірився Северин, швидким поглядом скидаючи Орисю з ніг до голови.

— А тобі яке діло?

— А те, що німці скручують таким, як він, голови, як баранам. А Тимко — дурень. Хомлига. Був би поліцаєм, а то пішов жидам служити. Загребуть, як падаль. Молотарка день і ніч гуде. Дурний.

Орися зблідла, а в очах лихоманка:

— Оце таке бажаєш за те, що тебе від тюрми спас?

— Добре забувається, а погане —— платиться.

— Що він тобі поганого зробив?

— Тебе вкрав.