Вир - Тютюнник Григорій

Він тяжко дихав і показував прострілену шинель. Майже завжди мовчав і ні з ким не дружив, хоч не можна сказати, щоб був одинаком. Часто бувало, що він розшнуровував свій кисет і роздавав бійцям махорку. І ще помічалася за ним риса: в тилу він був похмурим і неговірким, коли ж наближався до фронту, — робився балакучим і весь час посміхався, ніби йшов не на смертельну колотнечу, а до улюбленої тещі в гості. Можливо, так проявлялися в ньому збудженість і хвилювання.

Попереду брьохався командир роти Моргунов. Поміж сірими шинелями виразно білів його кожушок. Він був зовсім молодий, жалісний до бійців і соромливий, як десятикласниця. В роті ніхто не знав, що коли рота збиралася на фронт, на речових складах не знайшлося валянок об його нозі і рукавичок об руці — все на нього було завелике. Тоді знайшли вихід; полкова медсестра передала йому малюпусінькі валяночки і рукавички, і вони згодилися для Моргунова. Він ніколи не лаявся грубою фронтовою лайкою і червонів, коли при ньому лаявся хтось інший. Говорили, що він син відомого сибірського професора.

Лейтенант ніколи не розповідав про свої бойові подвиги, хоч усі бачили на його грудях два бойові ордени і помічали, що він трішки прикульгує на ліву ногу. Помітили ще одне — він майже не посміхається при бійцях і зовсім не усміхається при жінках: він хотів здаватися більш серйозним, ніж був насправді.

Бійці його дуже любили, бо він ними дорожив і відстоював їх перед вищим командуванням так гостро і принципово, що іноді накликав на себе немилість. Він, бачите, розробив свій особливий план занять із ротою і свою систему, що не була погоджена і затверджена вищим штабом. Система ця полягала в тому, що Моргунов майже цілковито відкинув "ать-два", тобто стройові заняття і "коротким коли" чи "длинньїм коли", а весь час учив бійців, як поводити себе в бойовій обстановці. Він бачив на фронті, що більшість людей гинуть тому, що не можуть використати місцевості для свого захисту і для наступу, не знають взаємодії родів військ, бояться ближніх боїв, авіації і танків, і він робив все для того, щоб піхотинець був царем бойового поля.

Опівночі бійці відчули, що недалеко фронт. Дорога була запруджена військом, машинами, обозами, обабіч шосе стояли величезні чорні ящики, і коли бійці підійшли ближче, то почули запах бензинового згару і побачили танки. Якийсь танкіст, мабуть, командир, в чорному комбінезоні, говорив комусь півголосом:

— Я не одержував наказу займати цю ділянку. Мені наказали вийти в Селіжари.

— Виконуйте те, що наказую вам я.

— Єсть! По машинах!

Танки зачхали моторами (вони працювали на малім газу) і рушили кудись убік, кидаючи на полкову колону сухий сніговий пил.

Зустрілося кілька саней з пораненими. Хтось із колони запитав:

— Ну, як там справи, братці? Один поранений, у якого з-під ушанки біліла на голові пов'язка, звівся на лікоть, сказав, пересилюючи біль:

— А от підеш — понюхаєш...

— На лівому фланзі наші прорвали фронт і женуть німця, — обізвався з других саней молодий, веселий голос.

На третіх санях лежало двоє, із головою загорнувшись в шинелі. Третій сидів, розхитуючись і стогнучи, "О-о-ох, о-о-ох!" — виривалося з його чорного рота і на секунду не затихало. Від поранених несло снарядним димом і запеченою кров'ю.

Полк зупинився в густому лісі. Моргунова викликали до комбата. Люди здивовано запитували одне одного: "Куди ж це нас? Що з нами будуть робити?" Але на фронті не пояснюють, а віддають накази, які треба виконувати.

Ще з годину петляв батальйон лісом. Моргунов розташував свою роту на відпочинок, вислав бокові дозори. Людям заборонено курити і розмовляти.

Десь за лісом злітали ракети, і зелені тіні освічували чорні стовбури дерев. Чути було кулеметну стрілянину. Іноді з лунким дзвоном била батарея, і десь далеко-далеко чувся глухий розрив.

Люди сиділи під деревами на снігу. Ніхто не здрімнув, усі відчували, що тут фронт, і були зібрані та насторожені. Абдулаєв ходив із Моргуновим по розташуванню роти, відбирав бійців.

— Єремєєв, Слободянюк, Разгуляєв, Митяй... Викликані схоплювалися на ноги, приєднувалися до Абдулаева.

Біля Тимка Абдулаєв затримався на секунду, обернувся до Моргунова.

— Беру.

— Я б не радив.

— Нічого. Хай привчається.

Абдулаєв поплескав Тимка по плечу і злегка штовхнув його в бік, де стояли відібрані бійці. Тимко мовчки став біля них, поправив за спиною автомат. Марко підійшов до нього, з плачем у голосі запитав і

— А як же я?

В пітьмі його зіщулена постать була сиротливою і одинокою.

— Частіше землі вклоняйся, — засміявся Тимко. Марко повернувся і пішов у темряву, і тоді серце Тимка йокнуло. Він наздогнав товариша і тихо сказав йому:

— Ти стережись, Марку, голови не виставляй. Чи ж думали ми з тобою, коли пасли у Троянівці корів, що доля занесе нас аж сюди?

Марко відвернувся в темряву. Він плакав. Тимко помовчав. Марко заметушився, щось вийняв із бокової кишені.

— Візьми, це мені мати на дорогу дала. Свячені кісточки з вишні. Замова від кулі.

— А тобі?

— В мене ще є.

Тимко понюхав три малюсінькі грудочки, поклав у кишеню.

— Беєвою горою пахнуть, — сказав він і посміхнувся.

— Щось ти дуже веселий, Тимку?

— На масницю уродився, — вишкірився білими зубами Тимко і, потиснувши Маркові руку, побіг до групи, що вилаштовувалась поміж деревами.

Групу вів Абдулаєв. Десять чоловік одягли білі маскхалати.

— Де шалтай-болтай? — насварився на Тимка Абдулаєв.

— Прощався із землякомі

— Одержуй халат.

Крім зброї, яка була у бійців, видали ножі в брезентових чохлах.

"Гм. Це на якусь веселу свайбу йдемо", — подумав Тимко, чіпляючи ножа до пояса.

Моргунов провів їх до узлісся і, зібравши в гурточок, пошепки сказав:

— От так, ребятки, наказано вам привести "язика". Зараз, — він глянув на годинник, — пів на другу. Вн повинні бути тут пів на п'яту... з "язиком". Ясно? Ідіть.

Бійці один за одним вийшли з лісу.

Абдулаєв був старий вовк, він знав — "язика" взяти нелегко.

По рідкій стрілянині він визначив, де розташовані німці, непомітно прослизнув повз них. Попереду було село Стара Торопа, і Абдулаєв розраховував там узяти "язика". Становище було таке, що їхній батальйон, як розказав їм перед виходом на завдання Моргунов, вийшов німцям у тил, отже, тільки на східній околиці Старої Торопи був німецький фронт, і там чулася млява стрілянина, видно, заради охорони.

Хлопці вийшли до села з заходу, так що тепер їм не було чого боятись, хоча, звичайно, треба бути насторожі. Погода була не розвідницька: місячна. Тіні на снігу — в райдужних кантах. Проскочили білу пустелю. В улоговині зупинилися. За горбом — Стара Торопа. Вони стояли внизу і радились. Угорі ходив вітер І здмухував сніг на халати.

Абдулаєв глянув на годинник. Вони були в дорозі вже сорок хвилин. Розбившись на дві групи, розійшлися, тримаючи, одначе, певну віддаль, щоб не губити один одного з поля зору. Видралися на горб, попадали в сніг.

Тиша. Чути, як з-під лиж з шурхотом сиплеться сніг. На білому сніговинні чорніють хати, віє згарищем. Хлопці повзуть, перелазять через загорожу, завмирають на чиємусь городі.

Абдулаєв, Митяй і Тимко повзуть далі. Абдулаєв нюхом чує, що в хаті хтось є. Робить кілька стрибків і причаюється біля хліва білим привидом. У дворі стоїть підвода. Прикриті попонами, тиснуться коні. Вони вже вчули чужинців, щулять вуха, сторожко витягують шиї. Від них тягне кізяком, сечею і нудливим духом чужого майна.

Абдулаєв дає знак, і Митяй з Тимком прискакують до нього.

— Тут хтось є, — ворушить губами сержант і показує на хату. Раптом він застигає і дає знак "увага". По вулиці чути скрип людських кроків.

Сільською вулицею крокують двоє з карабінами за плечима. Двоє! Взяти не можна. Хтось із них обов'язково вистрелить або закричить.

"У-у, ішаки!" — лається Абдулаєв і проводить їх злющим поглядом.

Розвідники стоять, вичікуючи на здобич, але звірина не йде. Тоді Абдулаєв забирає Митяя і рухається до сусіднього двору. Тимкові наказує стояти під хлівом, спостерігати за хатою.

— Бачиш, — показує Абдулаєв на воза і коней посеред подвір'я. — Фріци тут е. Не може такого бути, щоб хто-небудь з них не вийшов надвір.

Тимко щільніше тулиться до стіни і наводить очі на двері. Він стоїть довго, мерзнуть ноги і руки, смертельно хочеться закурити.

Знову повз двір проходять вартові. Він бачить блиск місяця на багнетах і чує їх тиху розмову. Ось один з них зупинився, блиснув запальничкою, прикурив. На Тимка війнуло запашним димком. Вони стояли від нього в кількох метрах, і йому здавалося, що вони його бачать. Тимка давить під ложечкою, він перестає дихати, кам'яніє. Німці простують далі, несучи на багнетах іскри місяця. Тимко тре рукавичкою зліплені морозом вії. Раптом тихо іржуть коні, двері відчиняються, і з хати виходить німець. Він стоїть секунду-дві, ніби прислухається до чогось, потім розстібує шинелю і сюркотить у сніг. Тимко вискакує із-за хліва і шепоче:

— Хенде гох!

Німець піднімає руки, а спритним ударом ноги вибиває автомат з рук Тимка, хапає за горло і кидає в сніг. Тимко б'є німця коліном під дихало. Німець летить у сніг. Тимко насідає зверху і чув, як щось важко б'є його по голові. "Пропаві"—шепоче його гаснуча свідомість...

— Ти можеш іти? — питає його хтось, тяжко сопучи.

— Можу! — шепоче.

Мороз повертає сили, Тимко біжить. В улоговину котиться, як груша. Рот забитий снігом, у носі сніг, в вухах сніг. Тимко підіймається шгноги і бачить перед собою всіх розвідників. Вони тривожно метушаться: в'яжуть того самого німця, з яким борюкався Тимко. Абдулаєв суворий і стривожений.

— Ошень харош, хароші Пошли, ребята, — підганяє він розвідників. Вони стають на лижі і прудко тягнуть німця по снігу.

Абдулаєв підходить до Тимка. Тепер усе добре, "язика" потягли, до світанку далеко, мимо батарей проскочать. В селі стрілянина і тривога, одна за одною злітають ракети. Голубі виблиски біжать по снігах.

— Завили, шакальї, — киває Абдулаєв у той бік, звідки чується стрілянина, і сміється. — Тебе шапка спасал. Он тебя гранатой башка бил. Ты хароший человек, у тебя башка крепкий.

— Як же воно вийшло? — питає Тимко.

— Потом, — сміється Абдулаєв і пришвидшує крок. — Наши уже далеко отошли, шире шаг. Доганять нада.

У повітрі наростаючий свист снаряда.

— Ложись, — шепче Абдулаєв, і вони з Тимком падають у сніг.