Вир - Тютюнник Григорій
А тебе глазки не щиплет? Может, тебе холодной водичкой прохлюпнуть?
— Не треба.
Вона підійшла до нього збоку і намиленим прядив'яним віхтем стала натирати спину. Вона дихала швидше і швидше йому в шию, її груди пахли динями і товкли його в бік. У Тимка занило в горлі:
— Ну, ти вже скоро?
— Чего? — не розчула вона і нахилилася до нього ближче.
— Кінчай, кажу.
— Сейчас, соколик, сейчас. Вот еще плечики немножко — й лади. Ух, какой ти мускулистий, скольжу, будто по камням. А тело — чисто дуб. Темное-претемное. Ей-богу, ти, наверное, из циган, только не признаешься. Ну, вот й все. Тепер я пойду приготовлю бельишко, а тн вторую половину сам дополощи. Иль помочь?
Тимко провів мокрою долонею по очах, мотнув головою, мокра борода блищала краплями води, очі дихнули грозовою ніччю:
— Ти що? Ти..:
— А что? Ничегої
Граючи бровами, вона підійшла до нього зовсім близько, поклала йому на темні груди дві білі долоньки-лілеї, розкрила в усмішці мокрі губи:
— Какой ты чистенький, словно новорожденный. Тимко валував парою, вона — жіночою звабою.
Він схопив її за плечі і поцілував. Анютка вертонулася, гаряче дихаючи.
— Уф, аж колики по спине пошли, — пересмикнула плечима і накрила те місце на плечі, куди поцілував Тимко. Він знову простяг руки, щоб схопити її, і остовпів: вона обхопила його руками за шию і, ставши на пальчики, невміло, як дитина, чмокнула його в губи. — Вот й все. Й не надо... Не надо...
І вибігла з кімнати.
Тимко, шльопаючи босими ногами, підійшов до печі, сів на стільчик і довго туманив очі на затухаючий вогонь, що переморгувався з іскорками на челюстях. "Косарики косять", — згадалася йому троянівська приповідка: це так говорив дітворі, коли челюсті переморгувалися іскрами.
"Дівка вона, видимо, хороша. Душевна. Але ж Орися. Ху, чорт, як недобре вийшло".
Двері тихо відчинилися, і в них показалася рука, поклала біля порога вузлик. Тимко розгорнув: білизна. Свіжа, чиста. В одній білизні сів на стільчик. Думав, ворушив бровами, наслухав. І все ж таки прогавив, коли вона зайшла.
Озирнувся, вона вже стояла ззаду і посміхалась.— Давай тебе постельку постелю, — і швидко почала розкладати постіль, потім підняла з верблюжої вовки ковдру так, що утворилася щілина, прошепотіла : — Йди ложись, поздно уже.
Тимко заліз у щілину, і Анюта вкрила його ковдрою по саму голову, обмостила з обох боків, як ляльку, трішки постояла, пограла бровами, відійшла геть.
Тимко не міг спати, чув усе, що вона робила: виносила надвір воду, терла ганчіркою підлогу. Вона ж, гадаючи, що Тимко спить, довго дивилася на нього від печі суворим, неморгаючим поглядом, потім сіла на лавку, згорбилась, як пастушка біля осіннього вогнища. Губи її тихо тремтіли, а обличчя було сирітським і страждальним.
Потім вона потягнулась, поторкала рукою себе за груди, ніби для того, щоб переконатись, що вони біля неї, соромливо усміхнулася, дмухнула на лампу і пішла в горничку.
— Анюта...
Вона зупинилась у дверяк, рвучко обернулась і не-чутно підбігла до ліжка:
— Ну, чего еще?
Він узяв її за руку. посадив на ліжко. За вікном було так місячно, що вона здригнулася і посунулась від нього подалі. Рука її була холодна, як мармур. Тимко пригорнув її гарячою чоловічою силою і почав цілувати і відчув, що груди в неї солоні і рипучі.
— Я тебя пустила переночевать, я тебя искупала. Чего ж еще? — трохи не плачучи, відводячи настирливі руки, що лізли до неї, допитувалась вона. — Оставь, оставь. Ведь я тоже из горячих жилушек соткана. Оставь, хохол! — промовила вона і кинула його до стіни.
В сусідній кімнаті було чути, як хропе на податях Марко і тихо клемкає австрійський годинник, принесений ще з імперіалістичної війни, довго свистить, шипить, прокашлює, як старий дід, і дзвонить два рази. Друга година. За вікном так місячно, що це відчувається у темній кімнаті. На Дону хтось б'є ломом лід, мабуть, вирубує ополонку для худоби. "Аа-ак-ак... ак... ак..." — зривається коротко і лунко.
— Подай кисет, — хрипко наказує Тимко Анюті. Голос у нього злий.
Вона швидко мацає руками по столі і, знайшовши м'якеньку торбинку, подає Тимкові. "Пху", — кадить димом Тимко, сердито збиває на підлогу махорчані іскри.
— Не сердись на меня, не надо, — просить вона і гладить Тимка по плечі. — З то так, баловство. Разве ж могу я за то совесть продать? Тимошка мой, — закашлялась вона, притишила голос до шепоту, — он, страдалец мой, может, кровью обливается, а я с чужими мужьями баловать буду? Понимаю, й тебе ласки хочется, но ведь я й так к тебе ласкова — обняла, поцеловала...
— Ти що ж, на всю ніч найнялась мені проповіді читати?
— Й правда, — схопилася вона. — Надо к отцу иттить. Он во сне открывается. Еще замерзнет.
Побажавши спокійної ночі, вийшла.
Вранці Тимко прокинувся з кислим настроєм і був сам собі огидний. Уже хотів уставати, як раптом почув за ширмою чиюсь тиху розмову і побачив силуети двох людей, що сиділи близько одне біля одного.
— Что же мне делать, добрьій человек? — обізвалась Анюта, плачучи.
— Смириться да ждать, авось все образуется й на хорошеє выйдет, — радив хтось чужий ласкавим голосом, і трудно було розібрати, чоловік це говорить чи жінка. — А ты, ласточка моя, не печалься, не убивайся, горюшка слезой не убьешь. Да й то сказать — еще ничего толком не известно. Нечего й горячить, моя кро-вушка. Письмо давно от него получила?
— Давеча как получила одно, да й только, — хлипнула Анюта. — Писал, что в казачьих частях служит, что коня под ним убило, а его навроде как пулей оцарапало. Обожгло его пулькой, бедненького моего, ненаглядного Тимошку.
— Тазкес. А теперь, касатушка, висуши глаза. С твоей й его судьбой гуторить будем. Сказьіваешь, он червонньгх мастей? Беленький, стало быть? Ну что ж, кинем на беленького.
Тінь на ширмі швидко заворушила руками, засміялася, і сміх був лагідний і короткий. Тимко здивовано звів на переніссі брови, він уже десь чув цей сміх. Так це ж Коростильов! їхній трудармієць з другої роти. Ти бач, чим він собі підробляє! Ось чому в нього в торбі завжди є що їсти! Ворожить, значить? Ворожбитом прикинувся! Ну, послухаю, що ж ти брехатимеш далі!
Тінь Коростильова знову заворушилася. Це він розкладав карти на столі:
— Песками горючими, лесами дремучими, огнем й водой пойдет твой Тимошка, ненаглядная тьі моя красавица, й кровь будет по его следу, й страсти, й вихри, й такое вьіпадает, что й рану получит или повре-ждение какое.
Анютка схлипнула, приклала долоні до очей і так застигла.
— Й такое показнвает, что в казенном доме он будет, навроде как в госпитале. А возле него будет ходить трефовьій король. Видишь, рядьішком падает. Й будет больно уважать й любить твоего Тимошку. Так сердцем к нему потянется, так душеньку й вьіложит ему на ладошки. Выпадает — раненый Тимошка. Ничего. Боль у него маленькая. Так, пустяки. Может, ногу или руку маленько задело. Ах, какой же он развеселый, да шутник, твой Тимошка.
— Уж й не говорите, добрый человек, — ще дужче розплакалась Анютка. — Дома бнл, все песни играл. Загрущу, бьівало, а он меня туточка сразу й развеселит, — вже зовсім розревлася Анютка.
— А по тебе он тоскует дюже.
— Не забьіл, значит, тоскует. Ох, мой родненький, чадунюшка. Человек добрый, молви словечко, как он по мне сохнет?
— А так, что даже й ночами не спит, — зараз же вийшов із тяжкого становища Коростильов. — Все об доме, о твоей любви в помыслах. А зто что же? Ах ты, птичкино гнездышко. Две какие-то дамы.
Жіноча тінь на ширмі стрепенулася.
— Да ты не пугайся, красавица. Дамы-то пожилые, вроде как милосердные санитары. Накось, погляди. Э, э, да ты й вовсе счастлива, птичкино гнездышко. Выпадает-то ему дорога к дому.
— Ой, добріли человек, ой, что ты, — схопилася Анютка, і голос її затремтів від щастя, і за ширмою зробилося світліше.
— Й возвернется он к тебе живой, здоровий, при наградах придет й большую любовь тебе принесет. А еще выпадает вам счастье большое, семейное, — інтимно понизив голос ворожбит. — Радость вам будет. Много радости. Вроде на то показьівает, как бы ребеночек был, что ли. Предвидится? Ась?
Анютина тінь кивнула головою.
— Ну, вот видишь. Меня не обманешь, я как в воду гляжу.
— Уж истинно, как по книге читаєте, — весело щебетнула Анютка і заметушилась по хаті. — Чем же вас отблагодарить, какое добро сделать? Да садитесь же. Я вас так не отпущу. Нет, нет. Ох ты ж, боже мой, чего же придумать? Да сидите, чего же вы встали?
— Служба. На работу нада иттить.
— Так я вам сальца, мучички. А табачку угодно ль? Папаня наш не курит, а в Тимоши єсть на чердачке целый мешочек. Сам наделал. А то, может, у нас на квартире останетесь, у нас уже єсть два постояльца, а вм третий. Все веселей. А комнаты у нас просторньїе, не стемните.
— Вот ато, пожалуй, лучше всего. Мне где-нибудь уголочек, й я доволен.
— Так проходите в горницу, проходите. Анютна повела ще одного постояльця у світлицю, і крізь двері, які вона забула зачинити, долинув хрипкий зі сну Марків голос:
— Що? Хто вам сказав, що в нашій артілі тракторів не було? — закричав він на всю хату, розмовляючи із трохи глухеньким господарем. — То, може, у вас не було, а в нас...
Двері зачинилися, голоси затихли.
— А ті про своє ріжуться, — засміявся Тимко і зіскочив з ліжка. — От і розбери. Одні плачуть, другі скачуть.
Він був виспаний, здоровий і сильний, тіло переливалося мускулами. У вікно билися синиці, і зимовий ранок виблискував на снігах. Ніч! То була казка, біля нього сиділа жінка, доброту якої не можна виміряти словами. Тепер настав день — і йому треба йти до злодюг, шахраїв, нікчем, терпіти їхні кпини і неподобства, кидати все найкраще і ставати поряд з хамством і злом.
Біля ліжка на стільці висіла випрана, випрасувана гімнастьорка, ще його, домашня, яку він узяв з Троя-нівки, сині козацькі з лампасами шаровари, білі вовняні шкарпетки. Тут же стояли старенькі, добре підшиті валянки і лежала руда заяча шапка, що пахла горищем.
"Анютка не спала всю ніч. І все це робила для мене. А я? Хто я? Хто я їй такий?" Похмурнів, одяг-ся і пішов у світлицю.
Після сніданку хлопці пішли на роботу. Ранок був ясний і морозний, сахарний сніг рипів під ногами, на чорних тинах то тут, то там вимерзала цупка, як панцир, білизна в снігових іскрах; не в одному дворі цієї ночі прали жінки.
