Червоне і чорне - Стендаль
Він нікому не говорив про свій від'їзд, але Матильда краще за нього знала, що він покидає Париж завтра, і покидає надовго. Вона послалась на великий головний біль, що нібито ставав ще дужчий від духоти у вітальні, і довго прогулювалась по саду; вона до того допекла своїми насмішками Норберу, маркізу де Круазнуа, де Кейлюсу, де Люзу і ще кільком юнакам, які в цей день обідали в палаці де Ла-Моль, що вони змушені були піти. Матильда якось дивно поглядала на Жюльєна.
«Ці погляди, можливо, одна комедія,- подумав Жюльєн,- але її уривчасте дихання, її схвильованість! Е! - сказав він собі.- Де вже мені судити про такі речі! Це ж те, що є найвищого й найвитонченішого серед жінок цілого Парижа. Може, вона навчалась цьому уривчастому диханню, яке мене трохи не зворушило, у своєї улюбленої Леонтіни Фай».106
Вони залишились удвох; розмова не клеїлася. «Ні! Жюльєн нічого не почуває до мене»,- з гіркотою казала собі Матильда.
Коли він прощався з нею, вона сильно стиснула йому руку біля ліктя:
- Сьогодні ввечері ви одержите від мене листа,- сказала вона, і голос її так змінився, що його не можна було впізнати.
Жюльєн одразу розчулився, помітивши це.
- Батько надзвичайно цінить ті послуги, які ви йому робите,- промовила вона. - Не треба завтра їхати, знайдіть який-небудь привід.- І вона втекла.
Постать її була чарівна, неможливо й уявити красивішу ніжку, і бігла вона з такою грацією, що Жюльєн був зовсім зачарований, але чи вгадає читач, про що він подумав, як тільки вона зникла? Його обурив владний тон, яким вона промовила не треба. Кажуть, що Людовік XV, вмираючи, теж дуже образився, коли його лейб-медик необережно вжив слово не треба; а проте Людовік XV не був вискочнем.
Через годину лакей передав Жюльєну лист: це було справжнє освідчення в коханні.
«Стиль не дуже афектований»,- сказав собі Жюльєн, намагаючись цим літературним зауваженням стримати радість, яка зводила його щоки, змушуючи мимоволі широко посміхатись.
- Нарешті! - скрикнув він раптом, неспроможний стримати захопленого хвилювання.- Нарешті я, бідний селянський хлопець, дочекався любовного признання від знатної дами! Треба визнати, що я тримався непогано,- додав він, роблячи зусилля, щоб стримати свою буйну радість.- Я зумів зберегти гідність, ніколи не говорив їй, що люблю її.
І він почав розглядати кожну літеру, кожне слово. В мадемуазель де Ла-Моль був красивий, дрібний англійський почерк. Йому треба було чимось зайняти свою увагу, щоб хоч трохи вгамувати радість, від якої у нього паморочилося в голові.
«Ваш від'їзд змушує мене висловитись... Не бачити вас довго - це понад мої сили...»
Раптом одна думка вразила Жюльєна, як відкриття; пройнявшись ще більшою радістю, він перестав розглядати лист.
- Отже, я переміг маркіза де Круазнуа,- скрикнув він,- і це я, що говорю лише про серйозні речі! А він же такий красень, в нього вусики й розкішний мундир, він завжди вміє сказати влучне й дотепне слово.
Жюльєн пережив хвилину невимовного раювання; він блукав по саду, не тямлячи себе від радості.
Трохи згодом він піднявся у свій службовий кабінет і попросив доповісти про себе маркізові де Ла-Молю, який, на його щастя, був дома. Показавши йому кілька ділових листів з Нормандії, Жюльєн без будь-яких зусиль переконав маркіза, що клопоти, пов'язані з нормандськими процесами, змушують його відкласти свою поїздку в Лангедок.
- Я дуже радий, що ви не їдете,- сказав маркіз, коли вони закінчили справи,- мені приємно вас бачити.
Жюльєн вийшов. Ці слова збентежили його.
«А я хочу звабити його дочку, розладнати, можливо, її шлюб з маркізом де Круазнуа, на який він покладає такі надії: коли сам він не буде герцогом, то принаймні дочка його дістане табурет».107
В Жюльєна майнула думка виїхати в Лангедок, незважаючи на лист Матильди і на розмову з маркізом. Але цей проблиск доброчесності мигнув і негайно зник.
«Чи не надто я добрий,- казав він собі,- чого це мені, плебеєві, жаліти таку знатну сім’ю! Адже герцог де Шон кличе мене слугою! А якими способами збільшує маркіз своє величезне багатство? Тим, що продає ренту на біржі, коли дізнається при дворі, що завтра розіграється щось подібне до державної кризи. Невже я, кинутий долею-мачухою в останні ряди, я, кого вона наділила благородним серцем і не дала навіть тисячі франків ренти, залишивши без шматка хліба,- так, буквально без шматка хліба,- невже я відмовлюсь від щастя, що випало мені на долю? Від прозорого джерела, що може вгамувати мою спрагу в пекучій пустині посередності, якою мені так важко йти! Чорт забери, нема дурних, кожен живе для себе в цій пустелі егоїзму, що зветься життям».
І він пригадав, які сповнені зневаги погляди кидали на нього пані де Ла-Моль і особливо її приятельки, придворні дами.
Насолода перемоги над маркізом де Круазнуа остаточно заглушила голос доброчесності.
- Як би я хотів побачити його гнів! - вигукнув Жюльєн.- З якою певністю я прошив би його тепер шпагою! - І він зробив блискавичний рух випаду.- До цього часу я був у його очах просто хам, що розхрабрувався понад міру. Після цього листа я йому рівня. Так,- казав він з якоюсь безмежною насолодою, смакуючи кожне слово,- наші достоїнства - мої і маркіза - були зважені. Прекрасно - скрикнув він,- отак я й підпишусь під своїм листом. Не думайте, мадемуазель де Ла-Моль, що я забуваю про своє становище. Я вам дам зрозуміти й відчути, що це заради сина тесляра ви зреклися нащадка знаменитого Гі де Круазнуа, який супроводив у хрестовому поході Людовіка Святого.
Жюльєн не міг більше стримати своєї радості. Його потягло в сад, бо кімната, де він був замкнувся на ключ, здавалась йому занадто тісною, він задихався.
«Я, бідний селянин з Юри,- повторював він раз у раз,- приречений завжди носити цей похмурий чорний костюм! А проте двадцять років тому і я носив би мундир як вони! Тоді такий чоловік, як я, або був би убитий, або став би генералом у тридцять шість років». Лист, якого він стискав у руці, наче додавав