Червоне і чорне - Стендаль
Слуги вже й зараз базікають про те, що я користуюсь її особливою увагою, я це знаю, я чув, як вони чешуть язики...
З другого боку - її листи!.. Вони, мабуть, думають, що я ношу їх при собі. Мене схоплять в її кімнаті і відберуть їх. Я матиму справу з двома, трьома, чотирма чоловіками, хіба я знаю? А втім, де вони візьмуть таких людей? Хіба в Парижі знайдеш слуг, на яких можна покластись? Вони бояться суду... Але, чорт забери, може, це будуть вони самі - де Кейлюс, де Круазнуа, де Люз - власними персонами. Яка спокуса для них - помилуватися цим видовищем, коли я буду стояти перед ними, як дурень. Стережіться тоді Абеляра,118 пане секретар!
Е, ні, до біса, панове! І ви матимете знаки моїх ударів, я битиму в обличчя, як солдати Цезаря при Форсалі... А листи я можу сховати в надійному місці!»
Жюльєн переписав два останні листи, сховав копії в одному з томів розкішного видання Вольтера з бібліотеки і сам відніс оригінали на пошту.
Повернувшись, він з подивом і жахом сказав сам собі: «Що я роблю, це ж якесь божевілля!» За останню чверть години він ні разу не подумав про те, що має відбутися цієї ночі.
«Але якщо я відмовлюся, я сам себе зневажатиму потім. Все життя мене терзатимуть сумніви, сумнів для мене - найстрашніша мука. Хіба я не зазнав. таких мук через коханця Аманди? Я, мабуть, скоріше простив би собі справжній злочин; раз признавшись у ньому, я далі вже не думав би про це.
Як, невже я, кому поталанило стати щасливим суперником маркіза, що носить одне з найславніших імен Франції, сам з легким серцем визнаю себе нижчим за нього Та це ж просто боягузтво - не піти. Це все вирішує» - вигукнув Жюльєн, схоплюючись,- до того ж вона така красуня!
Якщо це не змова, то на яке безрозсудство вона наважується заради мене! Якщо ж це містифікація - к чорту! Панове, від мене залежить зробити цей жарт серйозним, і так я й зроблю!
А що, як вони зв'яжуть мені руки в ту мить, коли я з’явлюсь у кімнаті? Може, вони приладнали там якийсь хитрий пристрій?»
- Це як на дуелі,- сказав він, раптом розсміявшись,- кожен удар можна парирувати,- каже мій учитель фехтування,- але Господь бог, бажаючи покласти край поєдинкові, робить так, що хтось із двох противників не встигає парирувати удар. Зрештою, ось чим ми їм відповімо! - Він витяг свої пістолети з кишені і, хоч вони були недавно заряджені, перезарядив їх.
Залишилось чекати ще кілька годин; щоб зайнятись чим-небудь, Жюльєн сів писати листа Фуке:
«Любий друже, вкладений в оцей конверт лист розпечатай лише тоді, коли дізнаєшся, що зі мною сталося щось незвичайне. Тоді повитирай власні імена в рукопису, доданому до цього, замов вісім копій з нього і пошли їх у газети в Марсель, Бордо, Ліон, Брюссель тощо. Через десять днів дай надрукувати рукопис, пошли перший примірник панові маркізу де Ла-Молю, а через два тижні розкидай вночі решту примірників по вулицях Вер'єра».
У цьому невеличкому виправдувальному документі в формі розповіді, що його Фуке повинен був розпечатати тільки в разі катастрофи, Жюльєн постарався якомога менше скомпрометувати мадемуазель де Ла-Моль, але, зрештою, він досить точно змалював своє становище.
Жюльєн кінчив запечатувати свій пакет, коли подзвонили на обід. Серце його забилось. Його уява, збуджена тим, що він тільки що писав, сповнилась трагічних передчуттів. Він уже уявляв, як його хапають слуги, зв’язують і, заткнувши йому рот кляпом, тягнуть у льох. Там його день і ніч стереже слуга, а коли честь благородної сім'ї вимагатиме, щоб подія скінчилась трагічно, то легко можна буде покінчити з ним за допомогою якоїсь отрути, що не лишає слідів, і тоді, перенісши його, мертвого, в його кімнату, скажуть, що він помер від якоїсь хвороби.
Подібно до автора драми, схвильованого витвором власної уяви, Жюльєн відчував справжній страх, входячи в їдальню. Він придивлявся до слуг у парадних лівреях, вивчав їхні обличчя. «Кого з них вибрали для сьогоднішньої нічної пригоди? - думав він.- В цій сім'ї дуже живучі перекази про двір Генріха III, про них так часто згадують, що ці люди, вважаючи себе ображеними, діятимуть більш рішуче, ніж будь-хто з їхнього кола». Він глянув на мадемуазель де Ла-Моль, намагаючись прочитати в її очах наміри її сім'ї. Вона була бліда, і обличчя її було, як на середньовічному портреті. Ніколи він не бачив у неї такого високого благородства, вона була справді прекрасна і велична. Він мало не закохався в неї. «Palida morte futura» - сказав він сам собі.- («Блідість її свідчить про її великі задуми»).
Даремно він після обіду довго прогулювався в саду, мадемуазель де Ла-Моль не вийшла. Який тягар спав би з його душі, якби він міг поговорити з нею!
Чому не сказати відверто - йому було страшно. Прийнявши тверде рішення діяти, він, уже не соромлячись, віддавався цьому почуттю. Аби тільки в момент дії в мене вистачило мужності,- говорив він собі,- а зараз - хіба не однаково, що я почуваю?» Він пішов подивитись заздалегідь, де стоїть драбина, попробував, чи дуже вона важка.
«Мабуть, мені судилося користатися цим знаряддям,- сказав він сам собі, посміхаючись.- Тут так само, як колись у Вер'єрі. Але яка різниця! Тоді,- додав він, зітхаючи,- мені не доводилось не довіряти особі, заради якої я наражав себе на небезпеку. Та й риск був зовсім не такий! Якби мене навіть і вбили в саду пана де Реналя, в цьому для мене не було б ганьби! Там моїй смерті легко надали б характеру якоїсь незбагненної випадковості. А тут які огидні історії почнуть плести в салонах де Шона, де Кейлюса, де Ретца і так далі, та, зрештою, скрізь. Мене зроблять страхіттям навіки.
На два-три роки, не більше,- всміхнувся він, глузуючи з самого себе. Але ця думка гнітила його.- А хто ж мене зможе виправдати? Навіть якщо Фуке надрукує мій посмертний памфлет, це буде зайвою підлотою. Як! Мене прийняли в дім, і в подяку
