Червоне і чорне - Стендаль
Другого й третього дня - така ж незмінна холодність з її боку. Вона не дивилась на нього, немов не помічала його. Жюльєн, охоплений болісною тривогою, був тепер за тридев’ять земель від торжества, яке він відчував першого дня. «Невже вона повернулась на шлях чесноти?» - думав він. Але це слово було занадто міщанське для гордої Матильди.
«В умовах звичайного життя вона зовсім не визнає релігії,- думав Жюльєн,- просто вона вважає її за річ дуже корисну для її касти.
А може, просто з жіночої соромливості вона зараз гірко розкаюється, що зробила такий непоправний вчинок». Жюльєн вірив, що був першим її коханцем.
«Однак,- казав він собі через кілька хвилин,- треба визнати, що в її поведінці немає ні простоти, ні щирості, ні ніжності. Ніколи я не бачив її більш погордливою. Невже вона зневажає мене? На неї це схоже: вона здатна, згадавши про моє низьке походження, докоряти собі за те, що зробила».
В той час, як Жюльєн, засліплений всілякими химерними уявленнями, запозиченими з книжок і з своїх вер’єрських спогадів, мріяв про ніжну коханку, що забуває саму себе, ощаслививши свого коханого, обурена пиха Матильди повставала проти нього.
Вона вже два місяці не знала нудьги, а тому й не боялась її, і таким чином Жюльєн, зовсім не підозріваючи про це, втратив найбільшу свою перевагу.
«Отже, у мене з'явився тепер цей володар,- казала сама собі мадемуазель де Ла-Моль, охоплена найпохмурішим сумом. Хай навіть він і сповнений благородства, але якщо я чимось ображу його гонор, він помститься мені, він розкаже всім про наші стосунки».
Таке вже лихо нашого віку: навіть найвідчайдушніші безумства не виліковують від нудьги. Жюльєн був першою любов'ю Матильди, але тоді, як подібна життєва подія надає ніжних ілюзій навіть найсухішим серцям, вона поринула в найгіркіші міркування.
«Він має наді мною безмежну владу, бо тримає мене в руках страхом і може мене жорстоко покарати, якщо я виведу його з терпіння». Саме ця думка могла штовхнути Матильду на те, щоб образити Жюльєна, бо сміливість була головною рисою її вдачі. Ніщо не могло так оживити її і вилікувати від постійних приступів нудьги, як думка про те, що вона ставить на карту усе своє життя.
На третій день, бачачи, що мадемуазель де Ла-Моль не хоче дивитись на нього, Жюльєн наважився, явно всупереч її бажанню, піти за нею після обіду в більярдну.
- Ви, очевидно, гадаєте, пане, що набули безмежних прав на мене,- вимовила вона, ледве стримуючись від люті,- бо хочете говорити зі мною всупереч моїй дуже ясно виявленій волі. Чи знаєте ви, що ніхто в світі не зважувався ще на таке зухвальство?
Не можна собі уявити нічого смішнішого, ніж діалог цих двох коханців; самі не усвідомлюючи цього, вони пройнялися найпалкішою зненавистю одне до одного. Обоє не відзначались терплячістю, в той же час обоє звикли поводитись ввічливо; а тому через кілька хвилин вони заявили одне одному, що все між ними скінчено.
- Клянуся вам зберегти вічну тайну,- сказав Жюльєн,- я б ще додав, що ніколи не сказав би вам ані слова, якби ця раптова зміна не пошкодила вашій репутації.- Він шанобливо вклонився і вийшов.
Досі Жюльєн без особливих зусиль робив те, що вважав за свій обов'язок. Йому й на думку не спадало, що він серйозно закохався в мадемуазель де Ла-Моль. Безперечно, він не кохав її три дні тому, коли його сховали в шафі червоного дерева. Але все раптом змінилося в його душі, відколи він побачив, що вони навіки посварились.
Безжалісна пам'ять почала малювати йому найдрібніші подробиці тієї ночі, яка насправді залишила його зовсім холодним.
Через день після їхньої розмови і розриву Жюльєн вночі мало не збожеволів, змушений признатися собі, що кохає мадемуазель де Ла-Моль.
Жахлива внутрішня боротьба піднялася в його душі після цього відкриття; всі почуття його були збурені.
Через два дні, замість того щоб гордо не помічати пана де Круазнуа, він готовий був кинутись йому на груди й розридатись.
Звикнувши до свого нещастя, він знайшов у собі силі виявити трохи здорового глузду й вирішив поїхати у Лангедок, запакував свою дорожню валізу й пішов на пошту.
Він мало не знепритомнів, коли почув у поштовій конторі, що в кареті, яка завтра вирушає в Тулузу, випадково є вільне місце. Залишивши його за собою, він повернувся в палац де Ла-Моль, щоб повідомити маркіза про свій від'їзд.
Пана де Ла-Моля не було вдома. Ні живий ні мертвий Жюльєн пішов у бібліотеку, щоб почекати його. Що з ним зробилось, коли він побачив там мадемуазель де Ла-Моль!
Коли він увійшов, на її обличчі відбилась така злість, що в нього вже не лишилось ніяких сумнівів.
Розгубившись від несподіванки, Жюльєн в пориві розпачу не стримався і сказав їй найніжнішим голосом, який ішов з глибини душі:
- Так, значить, ви не любите мене більше?
- Я не можу схаменутись, що віддалася першому зустрічному,- сказала Матильда і залилася слізьми від злості на саму себе.
- Першому зустрічному? - вигукнув Жюльєн і кинувся до старовинної середньовічної шпаги, що зберігалася в бібліотеці як рідкість.
Коли він заговорив з мадемуазель де Ла-Моль, йому здавалось, що мука його дійшла до краю, але його страждання посилились у сто разів, коли він побачив, що вона плаче з сорому. Він був би найщасливішим з людей, якби зміг її зараз убити.
В ту хвилину, коли він з деяким зусиллям витяг шпагу з старовинних піхов, Матильда, зрадівши цілком новому відчуттю, гордо наблизилась до нього; сльози її вмить висохли.
В цю мить Жюльєн подумав про маркіза де Ла-Моля, свого благодійника. «Я мало не вбив його дочки! - сказав він собі.- Який жах!» І він уже хотів жбурнути шпагу. «Звичайно, вона захлинатиметься зі сміху, побачивши цей мелодраматичний жест». Ця думка повернула йому спокій. Він уважно подивився на лезо старовинної шпаги, немов шукаючи на ньому іржавої плями, потім вклав її знов у піхви й спокійнісінько почепив на золочений бронзовий цвяшок, на якому вона висіла.
Всі його рухи, під кінець дуже сповільнені, тривали не менше хвилини; мадемуазель де Ла-Моль дивилася на нього з подивом.
