Червоне і чорне - Стендаль
Граф де Кейлюс старався набути слави палкого аматора коней; він проводив життя в стайні і часто навіть снідав там. Ця палка пристрасть в поєднанні зі звичкою ніколи не сміятись завоювала йому велику повагу його друзів - він був справжнім орлом у цьому маленькому гуртку.
Наступного дня, коли всі сиділи навколо крісла пані де Ла-Моль,- Жюльєна на цей раз не було,- пан де Кейлюс, підтриманий Круазнуа і Норбером, почав ревно оспорювати добру думку Матильди про Жюльєна, причому без будь-кого приводу і відразу, як тільки побачив мадемуазель де Ла-Моль. Вона негайно зрозуміла цей маневр.
«Ось вони всі, як один, повстали проти одної обдарованої людини, у якої нема й десяти луїдорів ренти і яка не може їм нічого відповісти, поки до неї не звернуться. Жюльєн викликав в них страх навіть у своєму чорному костюмі. Що ж було б, якби він носив еполети?»
Ніколи ще вона так блискуче не говорила. З перших же слів вона закидала їдкими дотепами де Кейлюса і його союзників. Коли вогонь жартів цих блискучих офіцерів був припинений, вона сказала панові де Кейлюсу:
- Хай завтра який-небудь дворянин з гір Франш-Конте визнає, що Жюльєн його незаконний син і дасть йому ім'я та кілька тисяч франків,- він через шість тижнів носитиме такі самі вуса, як і ви, панове. Через півроку він буде гусарським офіцером, як і ви, панове. І тоді велич його вдачі вже не буде смішна. Я бачу, що вам, пане майбутній герцог, лишається тільки це давнє заперечення: нібито придворна аристократія має перевагу над провінціальною. Але що ви зможете заперечити, коли я припру вас до стіни й дам у батьки Жюльєнові іспанського герцога, що був у полоні в Безансоні під час наполеонівських воєн? Уявіть собі, що сумління примусило його визнати Жюльєна своїм сином на смертному одрі.
Всі ці розмови про незаконне народження здалися панам де Кейлюсу і де Круазнуа виявом дуже поганого тону,- нічого іншого вони не побачили в міркуваннях Матильди.
Хоч як звик Норбер коритися сестрі, але ці слова її були надто вже ясні, і тому він прибрав поважного виразу, що, треба визнати, зовсім не личив його усміхненому добродушному обличчю, і насмілився зробити їй з цього приводу зауваження.
- Ви часом не хворі, мій любий? - відповіла Матильда з удаваною серйозністю.- Ви, певно, дуже погано себе почуваєте, коли у відповідь на жарти читаєте мораль. Ви - і мораль! Чи не збираєтесь ви стати префектом?
Матильда скоро забула і ображений тон графа де Кейлюса, і невдоволення Норбера, і мовчазний розпач пана де Круазнуа. Їй треба було розв'язати один фатальний сумнів, який щойно закрався в її душу.
«Жюльєн дуже щирий зі мною,- думала вона.- Такому бідному юнаку, нещасному через надмірне честолюбство, напевне, дуже бракує друга. Можливо, що я для нього - цей друг, але, здається, він не кохає мене. Він такий сміливий, що, певне, не побоявся б сказати мені про свою любов».
Ця непевність, ці суперечки з самою собою, що відтепер сповнювали кожну хвилину життя Матильди, бо досить їй було поговорити з Жюльєном, як у неї з'являлись все нові й нові аргументи «за» і «проти»,- зовсім розвіяли нудьгу, яка так часто мучила її до цього часу.
Як дочка видатного чоловіка, що міг стати міністром і повернути церкві її угіддя, мадемуазель де Ла-Моль буде завжди оточена в монастирі Сакре-Кер надмірними лестощами. Це лихо завжди лишається непоправним. Її переконували, що через переваги свого багатства, знатності тощо вона повинна бути щасливішою, ніж будь-хто. Саме це й становить джерело нудьги всіх королів світу і їхніх нескінченних дивацтв.
Матильда не уникла прикрого впливу цих повчань. Хоч яка була б розумна десятирічна дівчинка, вона не могла встояти перед лестощами цілого монастиря, до того, видно, добре обгрунтованими.
З тієї хвилини, як вона вирішила, що кохає Жюльєна, вона перестала нудьгувати. Кожен день вона раділа, що зважилась на таку палку пристрасть. «Це дуже небезпечна розвага,- думала вона,- тим краще! Тисячу разів - тим краще! Без цього кохання я нудьгувала протягом найкращих років життя - з шістнадцяти до двадцяти. Я й так уже пропустила свої найкращі роки, я не мала інших розваг, як слухати безглузді міркування приятельок моєї матері, хоч кажуть, що в тисяча сімсот вісімдесят другому році у Кобленці вони не відзначались такою суворістю, як теперішні їхні проповіді».
В ці хвилини великих сумнівів, що охоплювали Матильду, Жюльєн часто помічав на собі її довгі погляди і не розумів їх значення. Він почував, що граф Норбер став до його ще холоднішим, а пани де Кейлюс, де Люз і де Круазнуа ще гордливішими. Та він до цього звик. Таке лихо іноді траплялося з ним і раніше після якого-небудь вечора, коли він відзначався більше, ніж годиться в його становищі. Якби не та особлива увага, яку виявляла до нього Матильда, і не його власна цікавість, яка спонукала його дізнатись, що тут криється, він би рішуче ухилявся від післяобідніх прогулянок в саду в компанії між блискучих юнаків з вусиками, що оточували мадемуазель де Ла-Моль.
«Так не можна далі заперечувати цього,- казав собі Жюльєн - мадемуазель де Ла-Моль поглядає на мене якось дивно. Але навіть коли вона дивиться на мене своїми прекрасними блакитними очима наче в самозабутті, я й тоді читаю в їх глибині холодну цікавість і злість. Невже це і є кохання? Які не схожі вони на очі пані де Реналь!»
Якось після обіду Жюльєн, провівши пана де Ла-Моля у його кабінет, поспішно вернувся в сад. Коли він підходів до компанії, що оточувала Матильду, він почув кілька голосно промовлених слів. Матильда дражнила брата. Жюльєн виразно почув своє ім'я, назване двічі. Як тільки він підійшов, враз запанувала глибока мовчанка і вони марно намагались її якось порушити. Мадемуазель де Ла-Моль і її брат були надто схвильовані,
