Діти капітана Гранта - Жуль Верн

- Роберт не помилився,- сказав майор,- це справді мавпи - чистокровні, коли вам так завгодно, але мавпи.

- Невже ви, Мак-Наббсе,- мовила Гелена,- визнаєте право за тими, хто переслідує цих бідолах, наче диких тварин? Адже вони теж люди.

- Люди! - вигукнув Мак-Наббс.- У кращому разі вони щось середнє поміж людиною й орангутангом. Спробуйте зміряти їхній лицевий кут і побачите - він разюче скидається на мавпячий.

Леді Гелена й Мері Грант вийшли з фургона. Вони простягли жалісливі руки до знедолених створінь і наділили їх їжею, на яку ті накинулись з відворотною жадібністю. Тубільці мали тим більше підстав узяти Гелену за божество, що, за їхньою релігією, чорношкірі після смерті обертаються на білих.

Особливе співчуття викликали в обох мандрівниць жінки-дикунки. Ніщо не може зрівнятися з долею австралійки. Природа-мачуха відмовила їй у найменшій привабливості; це рабиня, котру здобувають силоміць, а замість весільного подарунка частують «ваді» - палицею, яку не випускає з рук її володар. Після заміжжя австралійка дочасно і дуже швидко старішає, на її плечі лягають всі важкі роботи, весь тягар кочового життя. Під час переходів вона тягне на собі дітей у плетених з тростини кошиках, рибальський і мисливський риштунок, запаси рослини phormium tenax, з якої вона робить тенета. Жінка добуває їжу задля цілої сім’ї, полює на ящірок, двоутробок, гадюк, часом злазить за ними аж до вершечка дерева; вона рубає дрова, аби розпалити багаття, здирає кору, щоб укрити курінь; ця нещасна істота не знає спочинку й живиться бридкими недоїдками свого володаря-чоловіка.

Саме тоді кілька жінок, може, давно вже голодних, намагались привабити пташок зерном. Вони лежали на розпеченій землі нерухомо, наче мертві, очікуючи годинами, поки наблизиться до них яка обдурена пташка. Очевидно, вони не вміли робити пасток, і,справді, треба бути австралійським птахом, щоб пійматися в їхні руки.

Тим часом тубільці, осмілені доброзичливістю цих зайшлих людей, оточили їх, і тепер довелось пильнувати припаси від розкрадання. Говорили дикуни з присвистом, кляскаючи язиком. Мова їхня скидалась на крики тварин. Проте в голосі австралійців часом вчувались лагідні пестливі звуки: вони раз у раз проказували слово «нокі, нокі» й супроводили його такими промовистими жестами, що воно стало зрозуміле. Це слово означало «дай мені» і стосувалось геть усіх речей мандрівників. Містер Олбінет мав неабиякий клопіт, силкуючись оборонити від пограбунку багажний відділок і надто харчі. Ці нещасні зголоднілі істоти пасли фургон жадібними очима, вишкіряли гострі зуби, котрі, можливо, впиналися в шматки людського м’яса. Більшість австралійських племен у мирні часи не людожери, але навряд чи який дикун одмовиться від м’яса переможеного ворога.

Гленарван, на прохання леді Гелени, наказав поділити частку харчів між тубільцями. Радість дикунів, які збагнули його намір, була така бурхлива, що зворушила б найнечутливіше серце.

Містер Олбінет, як людина гречна, хотів перше нагодувати жінок. Але ці безталанні не наважились доторкнутися до їжі раніше за своїх грізних володарів. Ті накинулись на сухарці й сушене м’ясо, наче звірина на здобич.

В Мері Грант очі налились слізьми, коли вона помислила, що її батько, можливо, бранець цих звірюватих дикунів. Вона уявила собі всі страждання, яких мусила зазнати така людина, як Гаррі Грант, обернувшись на раба кочового племені, приречений на злигодні, голод, грубе поводження. Джон Манглс, котрий з тривожною увагою спостерігав за дівчиною, відгадав думки Мері і, попереджаючи її бажання, запитав у боцмана «Британії»:

- Айртоне, оце від таких дикунів вам пощастило втекти?

- Так, капітане,- відповів Айртон.- Всі племена Центральної Австралії схожі між собою. Тільки ви бачите тут мізерну жменьку тубільців, тоді як на берегах Дарлінгу живуть численні племена, підлеглі жорстоким і владним ватажкам.

- Але що може робити європеєць серед цих дикунів? - спитав Джон Манглс.

- Те, що довелось робити мені,- відповів Айртон.- Я полював, рибалив укупі з ними, брав участь в їхніх баталіях. До полоненого ставляться - я вам уже казав про це - залежно від того, яку користь має з нього плем’я, і коли він людина кмітлива й хоробра, то посяде між тубільцями неабияке становище.

- Але він все ж таки - полонений? - спитала Мері Грант.

- Звичайно, і його повсякчас пильнують, удень та вночі,- відповів Айртон.

- Проте вам удалось втекти, Айртоне,- втрутився Мак-Наббс.

- Так, пане майоре, вдалось завдяки сутичці між моїм племенем і сусіднім. Мені пощастило. Я, звісно, не жалкую, що втік, але коли б мені довелося зробити це вдруге, то я, напевне, згодився б довіку залишитись у неволі, аніж знову зазнати тих тортур, які я одтерпів, блукаючи пустелями Центральної Австралії. Боронь боже капітана Гранта наважитися на таке заради порятунку!

- Звичайно, міс Мері,- мовив Джон Манглс,- ми повинні бажати, аби ваш батько ліпше залишився в полоні. Адже тоді буде набагато легше знайти його сліди, ніж якби він мандрував десь в австралійських лісах.

- Ви й досі сподіваєтесь його знайти? - спитала молода дівчина.

- Я не втрачаю надії, міс Мері, побачити вас одної днини щасливою.

Затуманений слізьми погляд Мері Грант став за подяку молодому капітанові.

Тим часом серед тубільців виникло якесь незвичайне пожвавлення: вони щось голосно вигукували, метушились, хапали зброю; їх немовби охопила якась несамовита лють.

Гленарван ніяк не міг розгадати причину цієї метушні, аж тут майор звернувся до боцмана:

- Ви, безперечно, розумієте мову австралійців, адже ви довгенько жили поміж них?

- Розумію приблизно,- відповів той,- бо в них скільки племен, стільки й говірок. Однак я, здається, догадуюсь, що з ними діється: в подяку за частування вони хочуть показати нам удаваний бій.

Справді, Айртон не помилився. Тубільці не довго длялись і накинулись одні на одних, так вдало прикидаючись розлюченими, що непопереджена людина взяла б цю баталію за справжню. Австралійці, як розповідають мандрівники,- знамениті актори, і зараз вони виявили неабиякий наслідувальний хист.

Єдина їхня зброя нападу й захисту - дубець, чи то дерев’яний кий, здатний провалити найміцнішу голову, та сокира, подібна до томагавка,- грубо обтесаний гострий камінь, затиснутий між двома кінцями розщепленого дрючка й закріплений рослинним глеєм. Така сокира з держалном в десять футів завдовжки - грізна військова зброя й водночас корисне