Діти капітана Гранта - Жуль Верн
- Отже, шукачем золота може стати кожний, хто захоче? - спитала Гелена.
- Так, для цього не потрібний ступінь бакалавра. Досить мати дужі руки. Гнані злиднями, авантурники звичайно прибували на копальні без копійчини в кишені, багатші - з заступом, бідні - з ножем, і всі хапалися рити землю з таким завзяттям, котрого ніколи не вкладали б у будь-яку чесну працю. Який химерний вигляд мали тоді золотоносні ділянки! Їх густо вкривали брезентові шатра, курені з гілля, хижки, землянки, дощані бараки. Посередині височів урядовий намет, прикрашений британським стягом, поруч - сині намети урядовців, далі - заклади міняйл, гендлярів і скупників золота. Ці добродії збагачувалися вже на певність. Досить було подивитися на отих грабарів у червоних вовняних сорочках, зарослих довгими бородами, які жили у вогкості й в бруді! Повітря аж гуло від безугавних ударів об землю заступами, кістяки тварин, котрі валялись на землі, нестерпно смерділи. Густа курява немов хмарою обгортала цих нещасних, що становили надто сприятливий матеріал для підвищення смертності. Якби не цілюще тутешнє підсоння, тиф покосив би всіх. Та коли б іще всім цим авантурникам щастило! Але здебільша поневіряння не винагороджуються, і як гарненько підрахувати, то виявиться, що на одного шукача золота, котрий забагатів, припадає сотня, дві сотні, може, навіть тисяча невдах померлих у злиднях і розпачі.
- Чи не можете ви, Паганелю, розказати нам, яким способом вони добували золото? - спитав Гленарван.
- Дуже просто,- відповів Паганель.- Перші шукачі золота промивали його так, як це й дотепер роблять в Севеннах у Франції. Нині компанії роблять це в інший спосіб: вони докопуються до самого джерела, до золотодайної жили, багатої на самородки, зерна, платівки; а перші шукачі золота вдовольнялись тим, що мили золотоносний пісок - і край. Вони копали землю, брали ті шари грунту, котрі вважали багатими на золото, і, промиваючи їх, відокремлювали коштовний метал. Промивали грунт за допомогою вигаданого американцями приладу, так званої «колиски»: ящика у п’ять чи шість футів завдовжки, який скидався на відкриту труну, з двома відділками. У першому відділку один над одним розміщено декілька решет, що нижче, то густіше. Другий відділок мав особливу форму - звужувався донизу. В верхнє решето насипали пісок, тоді наливали води й починали руками гойдати «колиску». Камінці залишались на першому решеті, дрібний пісок і золоті зернятка - на інших, густіших, а розріджена земля разом з водою виходила геть крізь вузький отвір у денці другого відділку. От яким приладом користувались шукачі золота за тих часів.
- Але його ще треба було придбати,- зауважив Джон Манглс.
- Звичайно таку колиску купували в тих, хто забагатів чи, навпаки, зруйнувався, або ж обходилися без неї,- відповів Паганель.
- Чим же тоді її заміняли? - спитала Мері Грант.
- Залізним листом, дорога Мері, звичайним залізним листом. Вони за його допомогою віяли землю так, як віють збіжжя, тільки замість пшениці назбирували іноді зерна золота. В перший рік видобутку золота чимало емігрантів збагатилось, не витрачаючись на інші прилади. Бачите, друзі, то були чудові часи, хоч пара чобіт і коштувала сто п’ятдесят франків, а за склянку лимонаду платили десять шилінгів! Завжди виграє той, хто приходить перший. Золота було скрізь досхочу - і на поверхі землі, і на дні струмків, що текли по золотому руслу, навіть на вулицях Мельбурна: настилаючи брук, уживали дрібний золотоносний пісок. Отож з 26 січня до 24 лютого 1852 року з гори Олександр до Мельбурна перевезли під державним конвоєм дорогоцінного металу приблизно на 8 мільйонів 238 тисяч 750 франків. Це становить пересічно 164 тисячі 725 франків щоденного видобутку золота.
- Майже стільки, скільки дістає на свої потреби російський імператор,- сказав Гленарван.
- Ото бідаха! - зітхнув майор.
- А траплялося таке, щоб хто враз забагатів? - спитала Гелена.
- Звичайно, інколи.
- І ви, шановний Паганелю, чували про такі випадки? - спитав Гленарван.
- Аякже! - відповів Паганель.- 1852 року в окрузі Баларат знайдено самородок вагою в п’ятсот сімдесят три унції, інший, в Джісленді - в сімсот вісімдесят дві унції, а 1861 року натрапили на кавалок, що заважив вісімсот тридцять чотири унції. Врешті в тому ж Балараті якийсь рудокоп знайшов самородок вагою в шістдесят п’ять кілограмів, що становить, рахуючи 1722 франки за фунт золота, 279 тисяч 825 франків! Змах заступа, який приносить одинадцять тисяч франків щорічної ренти, оце-то справжній змах!
- Цікаво, наскільки зріс світовий видобуток золота відтоді, як діють ці копальні? - спитав Джон Манглс.
- Зріс надзвичайно, любий Джоне. Коли видобуток золота становив на початку століття лише сорок сім мільйонів франків на рік, то тепер в Австралії, Азії, Європі й Америці добувають золота на дев’ятсот мільйонів, мало не мільярд.
- Отож, пане Паганелю,- мовив Роберт,- може, тут, де ми оце стоїмо, під нашими ногами, заховано багато золота?
- Так, мій любий, ти кажеш правду - цілі мільйони! І ми їх топчемо, але топчемо тільки тому, що зневажаємо золото!
- То Австралія - щаслива країна?
- Ні, Роберте,- відказав географ,- багаті на золото країни не бувають щасливі. Вони породжують нероб, а не дужих, завзятих і працьовитих людей. Поглянь на Бразілію, Мексіку, Каліфорнію, Австралію. На що перевелись вони у дев’ятнадцятому столітті? Затям, хлопчику мій: найжиттєздатніша не країна золота, а країна заліза!
Розділ XV
«АВСТРАЛІЙСЬКА Й НОВОЗЕЛАНДСЬКА ГАЗЕТА»
2 січня на сході сонця мандрівники минули кордони золотоносного району й графства Тальбот. Тепер їхні коні топтали курні дороги графства Дальгоуз. За кілька годин перейшли бродом річки Кальбоан і Кемпейс-Рівер, між 144°35΄ і 144°45΄ довготи. Отож подолали вже половину шляху. Ще два тижні такої безпечної подорожі і маленький загін досягне берегів Туфольдської затоки.
На щастя, всі були при здоров’ї. Справдились Паганелеві слова щодо цілющого австралійського підсоння: майже немає вологи, помірна спека. Коні й бики не мали на що скаржитися. Люди - й поготів.
