Останні орли - Старицький Михайло

— І привіз...

— Привіз? Кого?

— Панну...

— Панну? Доньку обозного? — вигукнув здивований Найда.

— Авжеж, її!

— Де ж вона? Тут?

— Та ні! У Лебединському монастирі, веліла розшукати тебе й переказати, що пам'ятає тебе і жде.

— Пам'ятає і жде, — мимохіть прошепотів Найда. — Чого ж вона прибула туди... в такий час?.. Господи... адже все може трапитись!..

Радість і тривога охопили Найду від звістки, принесеної жебраком. "Дарина тут, так близько від нього, прибула, не побоялася — козачка, королева! Він її просив чимось допомогти монастиреві, а вона сама приїхала туди! Авжеж, сміливий, відважний вчинок, але який ризикований!.. В цей час, коли всюди нишпорять конфедерати й уніати, вона в жіночому монастирі! О, не доведи господи! Щохвилини на неї чигають смерть, муки ще гірші від смерті! — Найда замислився. — Що ж робити? Не можна залишити її там саму... Поїхати, привезти сюди або відвезти додому, до батька?"

Але козак одразу ж відкинув цю думку. Хоч би там що, а в цей час він не залишить війська ні на одну хвилину! Доля України лежить на терезах, і якби зараз він почав думати про свої почуття, самій Дарині було б соромно за нього... Залишається одно: послати за нею невеликий загін і прохати прибути сюди, в Мотронинський монастир. Поки що тут найбезпечніше місце.

Заспокоївшись на цій думці, Найда пішов до монастирських стін, щоб разом з полковником віддати останні розпорядження.

А тим часом Залізняк, оглянувши монастирські стіни, вийшов за ворота подивитися ще на вали й шанці, споруджені за його вказівкою на деякій відстані довкола монастирських стін.

Тепер увесь простір між стінами й валами був заповнений людом, переважно жінками й дітьми.

Дехто тулився на возах і під возами, інші просто на землі — на розстелених свитах; біля кожної сім'ї лежали клунки — все, що люди встигли захопити з собою; до деяких возів були прив'язані воли, корови, а подекуди стояли, збившись купою, вівці. Людський гомін перемішувався з меканням овець, ревінням корів і кукуріканням півнів.

Збоку можна було подумати, що навколо монастирських стін розташувався велетенський ярмарок, якби обличчя людей, що сиділи гуртками, не були такі сумні, якби в загальний гомін не вривалися сльози й стогнання жінок та дітей.

Коли до валів під'їхав Залізняк, усі, перешіптуючись, шанобливо поскидали шапки; полковник оглянув укріплення й повернув назад.

Біля воріт його зустрів козак і повідомив, що до пана полковника з дуже важливою звісткою прибули ковалі.

— Ну, то веди їх сюди, в сторожку! — наказав Залізняк і зайшов у невеличку келійку монастирського сторожа.

За хвилину туди ж увійшли двоє високих на зріст запорожців і, вклонившись Залізнякові, гучно мовили:

— Здоров був, батьку!

— Доброго здоров'я, діти! — приязно відповів полковник. — Ну що, скінчили роботу?

— Скінчили, все сховано недалечке, у Вовчому байраці.

— А скільки?

— Тисяча шабель, та ножів з чотири тисячі, та наконечників до списів тисячі дві.

— Славно! Добре попрацювали, не гріх і по чарці!

— Зараз не треба, батьку: нап'ємося в панських замках хмільного пива.

— Дай боже! А що ви іще скажете?

— Піймали двох шпигунів польських.

— Шпигунів? — здивувався й стривожився Залізняк. — Де ж, як?

— Та в лісі ж, — хотіли нас вистежити!

— Ну й що ж?

— Не вдалося, вартовий спіймав; ми хотіли їх там самі рішити, а потім подумали, що, може, ти розпитаєш їх про що.

— Добре... А хто ж вони?

— Брехали багато... Ну, та сам побачиш — хлопець і дівчина.

— Хлопець і дівчина? — перепитав Залізняк.

— Та ось вони тут з нами, зараз приведу! — мовив один із запорожців і, вийшовши за двері, повернувся з Прісею й Петром.

Коли Залізняк побачив їх, у нього мимохіть вирвався вигук здивування; він швидко підвівся й, підійшовши до дівчини, взяв її за руки.

Пріся дуже зблідла й схудла за час свого полонення, та коли побачила полковника, її змарніле личко зашарілося ніжним рум'янцем, а очі засяяли незвичайним щастям.

— То це шпигуни? — промовив Залізняк, з любов'ю поглядаючи на Петра й Прісю, і з посмішкою озирнувся на запорожців. — Та як вам таке на думку спало? А ти, Петре, чого ж не сказав їм про мене?

— Та вони, либонь, казали, — зніяковіло зауважив старший запорожець. — Дівчина й перстень твій показувала, але ми не повірили... За таких, бач, обставин попалися... Вночі підповзли до нашого яру, видивлялися, винюхували...

— Гай-гай! — усміхнувся Залізняк. — Як можна було подумати на таку красуню, що вона шпигунка?

Він ласкаво взяв Прісю за підборіддя, і збентежена дівчина спаленіла ще більше.

— Ну, та слава богу, що хоч живими до мене привезли. І як це тобі, Петре, надало до них, — він підморгнув у бік запорожців, — у гості потрапити?

— Заблудилися в лісі з сестрою, — похмуро мовив Петро. — Ну, почули — гупає молот, на те гупання й пішли, але боялися відразу підходити... Спершу хотіли роздивитись... підповзли, ну й схопили нас. А батько й отець Хома не захотіли, пане полковнику, їхати зі мною: сказали, що їм належить захищати святу церкву.

Залізняк здивовано глянув на Петра: певно, бідолашні діти ще нічого не знали про смерть свого батька. Якусь хвилину полковник мовчав, немовби не наважуючись завдати їм смертельного удару, та потім сказав збентежено й сумно:

— Вони свято виконали свій обов'язок... Захищали церкву до останнього подиху...

Уже в голосі, яким були промовлені ці слова, Петро й Пріся одразу відчули щось лиховісне.

— До останнього подиху? — тремтячим голосом перепитав парубок.

— Ой мати божа! — скрикнула Пріся, звівши на Залізняка сповнені жаху очі.

— Хіба ляхи вже напали на Лисянку? — тривожно допитувався Петро.

— Авжеж, діти...

— І батько?.. — у відчаї сплеснула руками Пріся.

— Прийняв мученицький вінець.

Тихий зойк вирвався з Прісиних грудей, і вона, наче підрізана косою квітка, похитнулась і впала на руки полковника, що підбіг до неї. Петро теж кинувся до сестри, по його щоках котилися сльози. Коли бідолашну дівчину привели до пам'яті, вона тихо, безутішно заридала.

— Недолюдки, христопродавці, гаспиди! — хрипів Петро, притискуючи Прісю до грудей. — Ех, чого ж мене не було там?.. Я або захистив би, або хоч натішився б!..

— Батько ваш тепер у ясних оселях божих із святими мучениками й праведниками; там йому краще, ніж тут, на землі. А ми вже справимо по ньому таку панахиду, якої й світ не бачив. Ти, Петре, залишишся з нами; знайдемо недолюдків, які знущалися з твого батька... А ти, Прісю, не журися, ми не кинемо тебе. Залізняк ласкаво погладив дівчину по голівці. У цей час двері відчинилися, й до сторожки ввійшов Найда.

— Ну, панове, одведіть дівчину до людей, — звернувся Залізняк до запорожців. — Тут є й лисянські селяни, а до нас пришліть Неживого. Ти ж, Петре, коли хочеш, залишайся з нами.

— Беріть і життя моє! — з запалом відповів Петро. Запорожці з Прісею вийшли, а через хвилину до сторожки ввійшов Харко Неживий з дванадцятьма надійними козаками.

— Доброго здоров'я, батьку! — привіталися козаки. — Що скажеш?

— А ось що, брати, — відповівши на' привітання, заговорив Залізняк. — Завтра опівночі зберуться в Мотронинському лісі всі козаки, запорожці, гайдамаки й селяни — вся Україна; завтра опівночі ми освятимо нашу зброю і заприсягнемося полягти всі, як один, за матір Україну і за хрест святий. Війська вже тут; та ще багато прибуде до завтрашнього вечора і козаків, і селян, — тому візьміть кожен з собою ще по кілька душ і засядьте на всіх дорогах і стежках, які ведуть до монастиря, щоб ляхи, довідавшись про завтрашній день, не прорвалися крізь ліс і не оточили нас зненацька. Бо тут буде серце України, і якщо вони поразять його, тоді вже ніщо не воскресить трупа.

— Розуміємо, батьку, миші не пропустимо! — заговорили разом козаки.

— З лісу теж не випускати нікого! — додав Найда. — Хіба що тільки з нашим листом чи перначем, а в ліс тільки тих, хто на запитання "Хто йде?" дасть відповідь: "Лисянський титарі" — "Куди?" — "На прощу в монастир". А коли їхатиме обоз, то гасло таке: "Хто йде?" — "Чумаки з Криму!" — "Що везете?" — "Сушену тараню!"

— А якщо хто помітить ляхів і не зможе зупинити їх, — вів далі Залізняк, — то хай тричі вистрелить із мушкета, і кожен, хто почує постріли, хай повідомить іншому, а той повинен негайно послати гінця до нас. Розумієте, дітки?

— Розуміємо, батьку! Усе зробимо, як кажеш, будь певен!

— Віримо, друзі! — Найда і Залізняк підвелися. — Нам і вам, однаково всім, господь востаннє дає нагоду врятувати Україну, востаннє, бо часи міняються: ви — останні орли України. Віддамо ж, друзі, все, що маємо, — і життя, і душу, щоб хоч цього разу вирвати батьківщину з кайданів!

— Амінь! — разом відповіли запорожці.

Усі міцно обнялися, потисли один одному руки, й запорожці вийшли.

Залишилися тільки Залізняк і Найда. Обидва якусь мить мовчали.

— Ну, друже, — глибоко зітхнувши, сказав полковник. — Тепер уже все скінчили, залишилося тільки вирішити нам поміж себе: на які міста зараз рушати? Перш ніж ми нападемо на Умань, треба взяти кілька менших міст, щоб наше військо повірило в свої сили і щоб нагнати страху на ляхів... У Чигирині й Жаботині зібралося багато шляхти, то як ти гадаєш, чи не податися нам щонайперше туди?

— Згоден!.. Але ось що, друже: перш ніж ми гомонітимемо про справи, я хотів тобі сказати про одну приватну річ! — Найда відкашлявся. — Підіймається буря, жіночий Лебединський монастир стоїть без будь-якого захисту, а на нього давно гострять зуби ляхи... От я й вирішив, що неодмінно треба туди, про всяк випадок, послати сотню козаків... Гірко ж буде, коли й ця свята обитель загине, як інші...

— Ох, друже, шкода, що тобі так пізно спало це на думку! — зітхнув Залізняк.

— Чому пізно? — стривожено спитав Найда.

— Бо я щойно одержав звістку. Ляхи, либонь, уже напали на Лебединський монастир і, очевидячки, перетворили його в кляштор!..

А що ж діялося в нещасній Лисянці після вбивства доброго отця Хоми?.. Мокрицький і плебан у супроводі губернатора, полковника й чотирьох молодих офіцерів увійшли до церкви; найпревелебніший офіціал, підійшовши до вівтаря, зняв руки вгору й заспівав фальцетом "Те deum laudamus" плебан, а за ним і всі присутні різноголосе підхопили, й переможний гімн верескливо і дико залунав під склепінням гвалтом узятої церкви.