Останні орли - Старицький Михайло
— Замкнути ворота! Мушкетери, вперед! Виждати — й залп! Пікінери — в лави, до стрільців! Решта на коней!
Рішучий голос полковника одразу підбадьорив розгублених вояк; його гучна команда наче розбудила шляхту. Усі кинулися виконувати наказ. Офіцери приєдналися до своїх жовнірів.
Вигнаний з огради довудца стояв з гусарами за ворітьми; побачивши юрбу, що котилася просто на нього, шляхтич скам'янів од жаху: "Що робити? Пробиватися вперед — божевілля, захищатися — теж... Сховатися за ограду? Але брама зачинена". Залишалося одне — кинутися праворуч чи ліворуч вздовж огради й десь перескочити на цвинтар... Та хвилина розгубленості відрізала шлях до відступу... Купку одурілих від страху вояк оточила юрба... Попереду мчала фурія з розпатланими косами, налитими кров'ю очима й піною на губах.
— Ага, ось вони, вбивці мого сина! — захрипіла вона й голіруч кинулась на озброєного з ніг до голови довудцу. Напад був такий несподіваний і навальний, що довудца не встиг опустити піднятої шаблі й упав, збитий з ніг. Жінка не випустила своєї жертви, а, навалившись, вп'ялася руками й зубами в горло ката. Юрба в нестримному русі розтоптала їх, в одну мить зім'яла купку гусар, що вже й не думали оборонятись, і ринула до церковних воріт. Та раптом із-за огради пролунав тріскучий залп із мушкетів. Юрба зойкнула. З десяток скривавлених тіл упало в перших лавах, змусивши інших податися назад. Але на них напирали, збиваючи з ніг, задні... Все змішалося...
— Чого стали? — крикнув Левандовський, який одразу ж приєднався до. атакуючих. — Швидше! Не давайте їм часу набити мушкети. Ми їх зімнемо... Ану вперед!
Голос пана, який встиг заслужити довір'я селян, підбадьорив лави, що були похитнулися; пролунали крики: "Бий їх!", "Смерть ляхам!" Натовп сколихнувся, але вперед не рушив. Збігав найдорожчий час: поляки дістали можливість знову набити мушкети і, скориставшись розгубленістю хлопів, самим кинутися на ворога... Сотня вершників порубала б селян, бо, напевне, усі кинулися б врозтіч, підставляючи під удари шабель беззахисні потилиці й спини... Левандовський розумів це і старався вдихнути відвагу в серця повстанців, які ще не звикли до бойового вогню.
— Сміливіше! Дружніше! Вперед! — надривався він, розмахуючи шаблею, — Ми їх розчавимо... Хіба мало ще знущалися ці розбійники з ваших жінок і дочок? Хоч церкви не віддайте їм у руки! Он гляньте, нещасному титареві спекли ноги й руки... Полум'я розгоряється... Вирвемо ж із рук катів мученика! Вперед! За мною!
Вигляд титаря, що горів живцем, страшенно вразив усіх, і натовп кинувся за Левандовським. Але пролунав другий залп і відкинув атакуючих назад.
Левандовський відчув: іще одна втрачена мить — і замішання селян перейде в паніку.
— До возів! — скомандував він, не даючи їм часу опам'ятатися. — Он у вас рушниці... Стріляйте по ляхах із-за возів... Почастуйте їх по-запорозькому свинцевим горохом!
Слова Левандовського знову підбадьорили селян.
— Веди нас! — пролунали в натовпі вигуки.
— За мною ж, друзі! До возів! — крикнув Левандовський, і слухняний натовп кинувся за ним. Вози, а їх було не менше десяти, стали справжньою барикадою.
Кшемуський трохи заспокоївся. Стемпковський пропонував негайно атакувати "бидло", але команда губернатора вважала за краще не ризикувати. Кшемуський наказав кільком жовнірам прокрастися через ограду з протилежного боку й запалити з чотирьох боків село. Він вважав, що пожежа примусить селян рятувати майно, отоді на них можна й ударити.
Тим часом із-за возів пролунали постріли: по двоє. по троє односельців допомагали кожному стрільцеві набивати рушниці. Влучні, хоч і нечасті кулі зацокали по тонких штахетах огради, виводячи з ладу вояків Кшемуського.
Нікому з поляків і на думку не могло спасти, щоб у затурканих, зубожілих хлопів знайшлася вогнепальна зброя, а тому несподівана пальба з укріпленої засідки викликала паніку...
Шляхетські постріли, майже не завдаючи шкоди, почали стихати, тому що стрільці шукали надійнішого прикриття, тоді як кулі повстанців, маючи добру ціль, не пропадали марно. То там, то тут із стогоном падали строкато одягнені поляки... Поранені коні заметалися в навколишній тисняві, кидаючись на людей і збільшуючи замішання... Затріщала ограда... Серед гамору й крику не чути було слів команди... Одна куля вцілила плебана в плече й змусила Кшемуського відразу ж сховатися в церкві...
Стемпковський, бачачи загальну паніку, скочив на чийогось коня й владно крикнув:
— Усі на коней! В атаку!
Голос полковника знову примусив поляків підкоритися його команді... Розчинилися ворота, й кіннота під проводом осавула кинулася на селян, але вони тепер уже стояли за своїми барикадами твердо. Коні ставали дибки, налітали на вози й наражалися на списи, коси, загострені кілки... Шаблі не діставали селян за прикриттям, а прорвати його було важко... Ті, що проскочили всередину. були розшматовані юрбою... Спробувавши крові, вона п'яніла від люті... Перше почуття страху минуло.
— Славно, хлопці! Так їм, псам! Так їх! — підбадьорював усіх Левандовський, перебігаючи поза возами. — Відомстіть їм, катам, за ваших жінок і дітей... усіх бийте, нікого не милуйте! Тільки губернатора дайте мені... Благаю, дайте мені живцем цього гаспида в руки!
Панський двір уже горів, охоплений з усіх боків полум'ям. Високо в небо шугали червоні язики, розсипаючи навколо іскри... На протилежному кінці села підіймалися, клубочучись, дві чорні хмари... Та ніхто не звертав на це уваги.
Шалена атака захлинулася... Дехто з поляків повернув коней назад.
— За мною тепер! На ляхів! — кинувшись уперед, вигукнув Левандовський.
Наелектризований натовп не ждав повторення команди: неначе бурхливий потік, що прорвав греблю, він ринувся із засідки й навально вдарив на розгублену команду; перші лави були одразу зім'яті, інші подалися назад, тиснучи один одного й збиваючи з ніг... За мить всі ляхи кинулися тікати.
Захоплені успіхом, розпалені помстою, в шаленому пориві переслідуючи кінний загін, піші селяни розсипалися по майдану безладною юрбою... Цієї хвилини й чекав Стемпковський; пробравшись з півсотнею уланів через розібрану ограду по той бік церкви, він ударив з тилу на розпорошених повстанців. Сліпий жах охопив їх; замість того, щоб зімкнутися в щільні лави й дати відсіч, селяни почали захищатися кожен окремо, збиваючи один одного з ніг і падаючи під ударами шабель та списів чи гинучи під копитами коней... Протягом трьох-чотирьох хвилин майдан вкрився трупами повсталих; решта, розгубившись, подалися в три вузькі вулиці й застрягли там; Стемпковський навально насідав і рубав з фронту, а розбиті раніше улани, що кинулись було тікати, повернувши коней назад, напали з тилу... Селяни опинилися в жахливому становищі. Хоча Левандовський і кричав щосили: "Молодці, лицарі, орли! Заманули ворога в пастку, а тепер бийте!" — та лише найближчі чули його заклики, а далі все тонуло в хаосі диких звуків.
Неминуча смерть вселила енергію в оточених: затиснуті з усіх боків, вони почали відчайдушне захищатися. Тини, хати й вузькі вулиці хоча й посилювали страшенну тисняву, та разом з тим захищали селян від атаки кінноти розгорнутим фронтом.
Стемпковський, зваживши на опір повстанців і неможливість успішно діяти кіннотою, дав пекельний наказ: "Заднім лавам спішитись! Гайда на левади, підпалюйте хліви! Ми їх живцем засмажимо!"
Страшна хвилина наближалась; уже спалахнули дві стріхи й задушливий дим, стелячись низом, обгортав оточених селян чорною пеленою, уже серед поляків пролунав тріумфуючий регіт... Та зненацька десь неподалік почулися несамовиті вигуки й тупіт...
Поляки спершу не звернули уваги на ці звуки; та ось задні лави обернулися й скам'яніли: на них вихором летіла ціла сотня добре озброєних гайдамаків на чолі з дияконом.
— Бий їх, катів! — пролунав страшний вигук.
— Смерть ляхам! — гаркнули гайдамаки і вдарили в спини уланів списами. Польських вояк загнали в тісний кут, де вони не могли захищатися... Зчинився страшенний гамір; у ньому було чути і стогін, і зойки, і прокляття, й іржання коней, і дикі вигуки людей, і регіт, і пекельне пронизливе завивання.
Селяни, побачивши підмогу, вмить розібрали тини й кинулися в городи, щоб відрізати ворогові відступ. Тепер ролі перемінилися: улани й драгуни зіскакували з коней і тікали на левади, сподіваючись там знайти порятунок, але їх скрізь наздоганяли й нещадно вбивали... Баби й молодиці, які не встигли сховатися в лісі й сиділи, позамикавшись у хатах, тепер повибігали з качалками й трощили голови усім, хто потрапляв їм під руку...
— Гей, пане дияконе! — кричав Левандовський, вже гарцюючи на коні. — Спасибі, що виручив!.. Дай мені десятків зо два орлів — біля левад є загін... треба вирізати, бо втече!
— Не втече! Там кругом непролазне болото! — заспокоїв його диякон, але людей послав.
Левандовський кинувся перш за все на цвинтар; він хотів довідатись, чи не сховався в церкві губернатор з ксьондзами. Та церква була порожня.
На цвинтарі в різних місцях лежали вже задубілі трупи; серед них були й дві жінки з дідом, розтоптані кіньми. Левандовський, здригнувшись, одвернувся й попрямував до дзвіниці. "Може, вони там?" — майнула думка. Та ледве він наблизився до входу, як страшне видовище змусило його відсахнутися: біля стовпа стояв прив'язаний титар, замість рук у нього стирчали дві гострі, обвуглені кістки, почорнілі груди були теж пропалені, але обличчя вогонь не зачепив. Мертві очі страдника були звернені на хрест церкви.
— О, за цей труп проллється багато крові! — з гіркотою сказав Левандовський. — І недолюдки заслужили відплату!
Зазирнувши в дзвіницю, він нікого не побачив, тільки мертвий дзвонар сидів на закривавленій палі й стеріг свої дзвони.
— Прокляття! Де ж цей Кшемуський? — вигукнув Левандовський, підбігаючи до коня.
— Даремно, пане, шукаєш, — простогнав хтось поблизу.
Левандовський обернувся. Неподалік від паперті конав поранений шляхтич.
— Даремно... — вдруге мовив він через силу. — Губернатор... будь він проклятий... одразу ж, побачивши небезпеку... сів у каруцу з ксьондзами... тепер вони в замку...
— Сто дяблів! Я знайду його й там! — крикнув володар Лисянки й пришпорив коня.
Він помчав із своїм загоном на другий кінець села, але там селяни вже кінчали з жменькою уланів: загнавши їх у болото, вони заарканювали вершників, витягали їх на берег і розправлялися по-своєму.
Левандовський повернувся на майдан.
