Останні орли - Старицький Михайло
Але за мить у титаря майнула страшна думка, що, певно, прибула уповноважена особа, якій доручено криваву розправу, в першу чергу, з Лисянкою, — і ось для цього пан і звелів прийти батюшці.
Титар пополотнів і сказав отцеві Хомі, що самого його не пустить, а піде з ним разом.
— Його мосць кличе тільки пана ксьондза, — підкреслив козачок, — а тому про-вожатих не треба.
— Чого ти, пане Даниле, боїшся? — сумовито усміхнувся на хлопцеві слова священик. — Без волі отця небесного не впаде жодна моя волосина... То під його святою опікою я й піду... зараз... тільки... ось рясу... — отець Хома поспішив у хату, одяг поверх полотняного грубого підрясника, в якому він сидів, свою єдину рясу з синьої китайки й у цьому парадному одязі вирушив разом з козачком до свого нового, невідомого пана.
"Що ж? — думав він дорогою. — Якщо пан кличе мене, щоб я вручив йому ключі од ввіреного мені храму, то я терпітиму до останнього подиху, а ключів йому не віддам і власною рукою не впущу ворога в господній дім для осквернення нашої святині".
Коли козачок побіг у внутрішні покої сповістити пана про прихід схизматського ксьондза, отець Хома смиренно зупинився біля вхідних дверей, у передпокої, і, схиливши голову, з трепетом ждав свого верховного господаря. Як же він здивувався, коли пан, що ввійшов до передпокою — середнього віку й приємної зовнішності, — поквапно підійшов до нього й, простягши обидві руки, заговорив ласкавим голосом:
— Даруйте, панотче, що я потурбував вас; та мені хотілося якомога швидше з вами познайомитись, спізнатись і обмізкувати дещо секретно, а тому я й гадав, що в мене це зробити зручніше. Пшепрашам!' Я вважатиму найприємнішим обов'язком побувати у вашої велебної мосці, — й він, взявши обома руками худу кістляву руку священика, енергійно потиснув її. — Ах, я й забув сказати велебному панові, хто я! Левандовський, власник подарованої мені губернатором Лисянки з усіма правами, з яких я й думаю скористатися... Але що ж ми розмовляємо, стоячи в передпокої? Прошу до салону.
Батюшка був такий вражений цим нечувано ласкавим поводженням, що в першу мить витріщив на метушливого пана очі, не розуміючи, чи то незвичайна чемність дивного пана, чи витончений глум. Та пан Левандовський, не дочекавшись відповіді, сам повів батюшку попід руку до своєї вітальні й, присунувши крісло, запросив гостя сісти; мало того, одразу ж звелів подати меду, щоб випити два-три келихи з ним.
Ще й тут думав отець Хома, що все це Левандовський виробляє, аби поглузувати, й що їхня зустріч неминуче закінчиться якимось жахливим знущанням, але пан так сердечно виявляв свою гостинність, що батюшка зовсім розгубився.
А Левандовський тим часом із щирим співчуттям розпитував, як йому живеться, чи не кривдить його хто, чи не терпить він нужди.
Та батюшка все ще мовчав і тільки зітхав, розгублено розводячи руками.
— Либонь, не довіряє мені панотець? — заговорив після невеликої паузи Левандовський. — Та й зрозуміло: я поляк і католик... А пани, певно, так усім остогидли, що в кожному їхньому теплому слові вбачають тільки каверзу...
— Воістину... — нарешті промовив отець Хома й, схаменувшись, що бовкнув зайве, знітився й похнюпився.
— Так, так, так! — усміхнувся Левандовський, підливаючи йому в келих меду. — Але я, панотче, зовсім особливий пан, виродок. По-перше, будучи католиком — я не фанатик, а дотримуюся більше вчення Соція і вважаю будь-яке релігійне насильство злочином... Розум і совість мають бути в кожної людини вільні... По-друге, я ненавиджу рабство й вважаю усіх людей, за подобою божою, братами й рівними в правах, по-третє, я також, напевне, як і ви, батюшко, люблю тутешній край і тутешніх людей, вважаючи їх рідними собі: мій прапрадід був значним козаком і звався Левадою, а потім уже прадід, покатоличившись, причепив хвостик.
— Господи! Вперше за все життя... — сплеснув руками батюшка. — Зроду й не подумав би, і не повірив би! Швидше перевернеться небо й земля...
— Панотець здивований? Та я ще додам, що, крім учень філософських, і саме життя переконало мене, що хвалені безлади й безправ'я, на яких нібито тільки й тримається Польща, є страшним, нетерпимим злом, і воно має бути вирване з рук свавільних магнатів... Там, де закон дає тільки .одному станові необмежену владу, а інших позбавляє будь-яких людських прав, там не може бути блага й могутності, і така держава мусить рано чи пізно впасти; але там, де вже зовсім немає закону, де законом є сваволя магната, де й єдиний правний стан не гарантований від цієї сваволі, — там годі терпіти й кожен на такий лад має право підняти руку!
— Ясновельможний пане... сину мі'й... даруйте на слові... Але такі високі мислі... і від пана... в мене, старого, навіть розум мішається, — плутався схвильований отець Хома. — Тільки я ось думаю... що ліпше б... якби ніхто не піднімав руки...
— Коханий панотче!.. — промовив пан Левандовський. — Однією любов'ю і ласкою не переможеш зла, особливо коли воно взяло гору... і нічого не бачить.... ні на що не зважає!.. Якби хто вдерся в гурт дітей і почав їх різати... невже б ми, їхні охоронці, дивилися на це винищення склавши руки і тільки благали звіра в ім'я любові зглянутись над дітьми? Ні, в таку хвилину наша бездіяльність була б злочинною... Сам Христос не стерпів бешкету в храмі отця свого й не просьбами, а діянням очистив його від осквернителів... Без сили, панотче, не можна: усе в світі тримається на силі — і земля, і сонце, і зорі... Ох! — глибоко зітхнув Левандовський і, потерши рукою чоло, вів далі ослаблим голосом: — Я теж пережив... власне, не пережив, а переживаю й переживатиму до скону непоквитоване, велике горе... Наш губернатор убив мою дружину й маленьку доньку... Посиротив мене...
— Боже всесильний! — вигукнув вражений до глибини душі батюшка. — Невже й шляхетний лицар не убезпечений від такого розбою?
— Як бачите, отче! Де немає закону, там кулак — пан... а проти кулака суддею може бути тільки кулак... Атож, кулак! — гірко підкреслив Левандовський і замовк. Груди його важко здіймались, у горлі щось клекотіло. Левандовський одним духом випив келих і, віддихавшись, заговорив знову: — Місяців зо два тому панові Кшемуському захотілося трохи розважити гостей і "пожартувати" з мене... Коли я був у нього на дикому, огидному бенкеті, він наказав своїй розбійницькій банді вчинити нічний наїзд на мій хутір, знести все дощенту, спустити став і саме місце, де була моя садиба, засадити деревами, щоб не лишилося й сліду житла. Дружину й немовля схопили сонних... Челядь перев'язали й розвезли... а потім, вчинивши цей страхітливий розбій, губернатор запросив гостей разом зі мною на прогулянку в мій хутір... Я знепритомнів, коли побачив, що все знищено. Більше місяця був несповна розуму, та, на лихо, моя міцна натура перемогла... а дружина... моя сердешна, моя єдина Ядвіся й немовлятко... не витримали й померли... Були ось... біля моїх грудей... і загинули... з примхи звіра... А він живе, пересичуючись всілякими втіхами... глумиться з чужих, сліз... Моєї ж розради... мого ангела... мого щастя... немає на світі!.. Нема, й ніхто не може мені повернути їх! — Левандовський закрив очі рукою і довго сидів нерухомо, охоплений пекучою тугою і образою...
— Ох, любий пане, велике ваше горе, — мовив батюшка тремтячим голосом і витер хусточкою очі. — І я тепер від щирого серця вірю кожному панському слову... Його мосць на собі зазнав те, що терпить майже щоденно народ... Правда, він більше звик до терпіння, але і йому тяжко... А панові господь послав випробування й зберіг життя, напевне, для вищої потреби. Панське серце ще потрібне тут. Так указує промисел божий...
— Я скоряюся йому, панотче, в тій же надії... Ось і цей дар... ціну крові... я прийняв... щоб бути корисним хоч чим-небудь бідолашному людові... Я й вас запросив до себе, коханий ксьондзе, щоб ви були мені в цій справі помічником... Що ж до церковної руги й всіляких господарчих потреб, то від мене ви матимете все... А чи не пробували обернути вашу церкву в уніатський костьол? Таке насильство нині повсюдно твориться...
— Поки що господь милував, — здригнувся отець Хома.
— То ось вам моя рука, що поки я живий, захищатиму права і ваші, і вашої церкви... А селянам я хочу здати всі економічні землі споловини, по-сусідськи... Я їх вважаю за своїх добрих сусідів — мені багато тепер не треба, — так і перекажіть своїм парафіянам. А громаду я скличу й про землю з нею побалакаю... Та говорити з натовпом по щирості незручно... то я вже покладаюся на панотця...
— Скажу! Скажу! Як же не поділитися такою радістю? Така благостиня їм і не снилася... Справжнього благодійника їм послав господь... Зглянувся на сльози сиріт, на стогін матерів... Тобі, твоєму милосердю безконечному вклоняюся, о всеблагая мати! — і батюшка, підвівшись з крісла й простягши руки до ікони Остробрамської богородиці, що висіла в кутку вітальні, впав на коліна.
Левандовський кинувся підняти старого й притис його до своїх грудей. В обох, і в пана, і в старого священика, по обличчю текли щасливі сльози...
Пізно вийшов лисянський священик від нового пана. За садибою його зустрів титар з двома дідами. Вони весь час стерегли батюшку в засідці, чекаючи в страшенній тривозі, чим усе це скінчиться. А на леваді в титаря уже зібралася громада, й багато хто прийшов з ближчих хуторів, щоб дізнатися про новини і в разі потреби допомогти.
Вісті, принесені батюшкою, громада зустріла з недовір'ям. Усі вбачали в щедрості нового пана якусь каверзу з його боку. Та коли отець Хома розповів людям про невтішне горе Левандовського, про страшну наругу, якої той зазнав од губернатора, вони уже з більшим довір'ям поставилися до його обіцянок.
Радісний настрій запанував серед мешканців Лисянки; через годину після повернення батюшки все село вже знало про несподіване щастя, послане Всевишнім, і зібралося в садибі Данила Кушніра. Ніколи ще рада не була така багатолюдна й ніколи ще так не світилися щастям очі селян! Як тільки блиснув перший промінь сонця, отець Хома запросив усіх до церкви послухати подячний молебень з водосвяттям. Вдарив радісний дзвін, і все село, з старезними дідами, з хворими, з дітьми, широкою рікою попливло у відчинені двері яскраво освітленого храму...
Другого дня пан Левандовський зібрав селян і оголосив, що всі поля й сіножаті земель Лисянського ключа віддає їм споловини, а пасовиська просто так і що, крім того, решту податків — подимне, шляхове, річкове, хлібне, церковне та інші, скасовує зовсім, а церкву їхню бере під свій захист і заступництво.
