Останні орли - Старицький Михайло

Благодіяння ці були такі великі, що, незважаючи на попередження отця Хоми, приголомшили громаду. Селяни, поскидавши шапки, стояли мовчки, не сміючи поворухнутись, і тільки тривожні погляди спідлоба виразно промовляли, що кожного мучив сумнів: чи не з'їхав з глузду пан? Запанувала гнітюча тиша, яка зовсім збентежила Левандовського.

— Може, ви, панове громадо, не задоволені? — сумно спитав він.

— Спасибі! Щиро дякуємо за ласку! Пошли, боже, панові вік довгий! — несміливо обізвалося кілька голосів.

— Вік довгий! — підхопили інші, вже .трохи дружніше.

— Ви, панове, начебто не довіряєте мені, — вів далі господар. — То ось що:

оберіть своїх виборних і розмежуйте поміж себе, за згодою, мої лани й сіножаті... А за побажання мені здоров'я — велике спасибі, а також зичу вам здоров'я і всякого добра... Тільки насухо зичити — не випадає... То йдіть до корчми, і хай орендар викотить на громаду цілу бочку горілки від мене.

— Спасибі! Оце пан, так пан! Дай, боже, панові! Ну й пан! Спасибі! Спасибі! Пошли, боже! — одностайно закричала й загомоніла юрба, підкидаючи шапки вгору, і посунула до корчми.

Дозвіл пана зараз же взятися до поділу його ланів і запропоноване частування одразу розвіяли всі сумніви й викликали в натовпі шалену радість. Горілка розпалила серця ще більшою втіхою.

Даремно диякон, який не схотів навіть пити на панську ласку, намагався протверезити захоплених селян і збити їх із мирного настрою; його не слухали.

— Та не вірте ви панові, — надривався диякон. — Паки й паки реку, не вірте! Він хитрий як лисиця, от щоі Бачить, що всі селяни ховаються по лісах, що села й хутори спустіли, а жнива наближаються... От він і вдався до хитрощів, що, мовляв, половину даю... Ха-ха! Та чи є на світі такий дурень, щоб готового віддав половину? Нема! Тож-бо й воно!.. А він вас дурить, щоб вижали йому хліб і звезли, — а другу половину він і сам забере з ваших токів. От що! Збагнули?

Дехто з селян чухав потилицю й мимрив: "Еге ж, отець диякон, може, й має рацію". Але їх не слухали: "Та що ви базікаєте? Батюшка запевняє... А йому кожен повірить... Та й одразу видно, що добрий пан... Його самого скривдили... А хіба мало панів на Запорожжя тікало? Він же одразу звелів ниви ділити... виходить, без обману... і частування, як слід".

— Слухайте, дурнії — посинівши, кричав диякон і потрясав у повітрі могутніми кулаками. — Ех, ви! Нажлуктилися панської горілки та й вуха собі позатикали! Та якби й справді пан надумався віддати вам землю, то не допустить же такого шляхта: це був би їм усім підрив... Якщо пан зовсім відбіг розуму, то в нього віднімуть маєток. Так чи інакше, але ні пани, ні губернатор, ніже сам князь Яблоновський не віддадуть хлопам землі: її тільки силою можна взяти!

— Ех, отче! — докоряли дияконові за ці слова хмільні голови. — Тобі б тільки одне — гайдамачити!.. Та якщо вівцю можна спіймати за хвоста, то навіщо піднімати на неї голоблю?

— А я кажу, — гарячкував диякон, — що коли ви повірите в панські обіцянки й згорнете руки, то вас передушать, як курей... Відомо, що дурня і в церкві б'ють, а береженого й бог береже.

Та хоч як надривався він, а підпилий натовп був настроєний миролюбно й волів веселитися, а не воювати. Навіть на другий день слова диякона мало вплинули на селян: одні квапились у поле ділити панські лани, інші поспішали перевезти з лісу в село свої сім'ї і, незважаючи на всі умовляння диякона не ризикувати принаймні жінками й дітьми, не могли відмовитись від спокуси знову зажити по-людському... Войовничий диякон нарешті плюнув, назвав Лисянку новою Гоморрою і подався на сусідні хутори збирати загін.

Цілий тиждень в Лисянці кипіло життя, наче стояв там ярмарок; на всіх кутках села заскрипіли вози з домашнім добром; біля відчинених хат заметушилися баби, молодиці, біля колодязів почали збиратися дівчата; з веселим криком забігала по вулиці дітвора, здіймаючи хмари пилюки... Вечорами знову мекали вівці й ревли корови, а вночі лунали на леваді сумовиті пісні парубків і дівчат.

Батюшка розчулено поглядав, як село потроху знову повертається до мирного життя, й, діставши дозвіл правити службу в церкві, коли тільки забажає, користувався ним майже щоденно. Звісно, в будні, сповнені клопоту, до церкви приходили тільки старі — вони побожно слухали палкі молитви священика.

Так минув тиждень. Того дня господарі з раннього ранку подалися хто на царину, хто на розподіл ланів, а парубки на сіножать, бо на високих місцях уже горіла трава. Батюшка, відправивши ранню обідню, разом з титарем і паламарем був іще у вівтарі, а в церкві шепотіли останні молитви три сиві діди й одна беззуба підсліпувата бабуся. Раптом до церкви вбіг блідий, переляканий хлопець і заволав не своїм голосом:

— Хто в бога вірує, рятуйте! З гори мчать... уже близько...

— Хто мчить? — стривожено спитав з вівтаря батюшка; він уже скинув рясу й був тільки в полотняному підряснику, а в руках тримав довгу патерицю й бриля.

— Ой панотче, поляки!.. По конях і по збруї видно... Ой лихо! — заламував руки переляканий хлопець.

Усі зблідли. Із безладних хлопцевих слів і священик, і всі присутні зрозуміли, що над церквою й селом нависла смертельна небезпека.

— Слухай, пане Даниле і ви, мої любі діди, — квапливо заговорив отець Хома. — На все воля божа! Я піду додому... Зле, коли мене застукають у храмі... А ти, друже Даниле, разом з дідами рятуйте всі священні речі з вівтаря й ризниці... Щоб не дісталися вони до рук латинян... Ключ також доручаю тобі... хоч у річку закинь! Хай вдеруться до церкви, аки таті, аки розбійники, а не ввійдуть мирно... Благослови вас, боже! А мене простіть і розрішіть, аще був що не гаразд вчинив.

— Що ви, панотче, батьку наш рідний? — підходячи до батюшки за благословенням, сказали титар і діди. — Хіба ж завинила коли перед ким-небудь ваша свята душа?

— Ох, простіть і прощайте! Хай береже вас господь! — тремтячим голосом промовив отець Хома і, перехрестивши схилені голови дідів, вийшов із церкви.

Ледве він дійшов до садиби титаря, як назустріч йому вискочив добрий десяток вершників.

Попереду мчав на баскому гнідому жеребці молодий улан з пихатим виразом обличчя, небіж Кшемуського.

— Гей, попе, сюди! — гукнув він, осадивши біля воріт змиленого коня. Батюшка, скинувши бриля, підійшов і шанобливо зупинився перед довудцою.

— Слухай, ти, — погірдливо заговорив улан, — сейм постановив, щоб в крулевстві не було більше ніякої схизми, розумієш, ні-я-кої! Щоб усе населення було католиками або принаймні уніатами — і квит! І жодне покровительство й заступництво вам не допоможе, жодне! — червонів од роздратування шляхтич, погрожуючи на-гаєм. — Ні ваш гайдамака Мельхіседек, якого цими днями посадять на палю, ні Москва, проти якої піднялося все лицарство... І я тобі зараз доведу, що гонорове слово сейму і святе, і тверде! Слухай мій наказ: ти задля свого спасіння й блага мусиш негайно, до приїзду губернатора, присягнути сам і привести в церкві парафіян до присяги на унію. Даю тобі на це дві години. Якщо запізнишся і його ясна мосць ще застане тут схизму, тоді пощади не буде!

Отець Хома слухав зухвалу мову молодого улана скорботно й схвильовано; в нього була спалахнула надія на заступництво нового пана, але зараз же згасла, — він раптом зрозумів усю її ефемерність і подумав, що тисячу разів мав рацію диякон, коли закликав ні в чому не покладатися на панів. А втім, вислухавши улана, батюшка оволодів собою, і в його ясних очах засвітився непохитний спокій віри.

— Пане, — тремтячим голосом заговорив він після короткої паузи. — Я нікого не силую із своїх парафіян. Всяк має свою волю й свій розум... Склич їх і поясни сам волю найяснішого короля й могутнього сейму... Насильством, пане, не можна ані насадити, ані знищити віру... За неї, пане, люди йшли на хрест і на вогнище... Що ж до мене, смиренного служителя вівтаря, то ніякі принади світу цього, ніякі блага його не можуть спокусити мене на нечестивий вчинок... Я не зламаю присяги, даної мною у вівтарі мого рідного храму, й зрадником не стану! Ніякі погрози мене до цього не змусять... Смерті я не боюся, за її межею — сонце правди й сіяння вічної любов ! І радощі життя, і муки його — все тлін, усе скороминуще... Тільки там — вічне! — гучним, урочистим голосом закінчив отець Хома, указавши перстом на глибоке блакитне небо.

Спокій й мужні його слова так розлютили улана, що він позеленів, задихнувся і якусь мить не міг вимовити й слова.

— То ти не пристаєш до унії? — просичав довудца, наїжджаючи конем на священика.

— Ні, — рішуче відповів батюшка.

— Чому?

— Бо не хочу зрадити віри мого народу, віри батьків моїх.

— Ключі від церкви! — крикнув довудца.

— У мене їх немає! — тихо відповів священик.

— Ключі! — несамовито заревів шляхтич.

— Присягаюсь... У мене їх немає... та я б і не дав... Хоч би які ти муки вигадав... я їх за благо прийму: вони стануть мені блаженством...

— Повісити його!

— Благослови тебе, господи, сину мій! — підняв угору руки священик. — Яке щастя, що ти прискорюєш мені путь до Христа й встеляєш його спокутною мукою...

А в церкві, після того, як пішов батюшка, титар з дідами кинулись у вівтар і ризницю, щоб винести священні речі й надійно сховати їх. Усі церковні облачения, срібні й кипарисові хрести, плащаниця, срібні канделябри, лампади й ікони в окладах виносилися з вівтаря і з самої церкви, передавалися парафіянам, а ті розносили священні речі по селу й ховали, а срібло закопували в землю.

Та зосталися на жертовнику чаша й потир з ложицею, а на престолі ковчег із освяченими дарами. Торкнутися цієї святині ніхто не зважувався, а тим часом найпекучіша потреба була саме в тому, щоб винести й сховати її від напасників-уніатів, тому що без цієї святині ксьондз не міг служити мшу, а отже, й фактично перетворити православний храм в уніатський костьол.

Час минав. До церкви, дедалі наростаючи, долинали з вулиці крики й тривожний гомін. Били на сполох... Сумні, мірні звуки дзвона пливли важкими хвилями й розносили по околицях тривожну звістку.

— Боже! Що ж робити? — у відчаї заволав титар. — Ось-ось увірвуться вороги... Я вже чую тупіт... І тоді все загинуло... Діду, ви старший... Візьміть он ту шовкову хустку, що покриває чашу й потир, і загорніть у неї дари.

— Недостойний, недостойний я, грішний, і торкнутися, — застогнав дід.