Останні орли - Старицький Михайло
— Стомився?.. Зате добралися нарешті до дубів!
— Тим гірше...
— Ти що, розуму відбіг? Сам шукав дуба, а тепер...
— Шукав дуба, а знайшов дуби й тільки тепер зрозумів, що нічого з нашого діла не вийде!
— Та що ти верзеш? Чому не вийде? Уже все відшукали, а ти тепер кажеш — не вийде?
— Не вийде, бо неможливо з'ясувати головне: на якому з цих пеньків ріс розчахнутий дуб!
— Як? — вигукнув Аркадій, з силою встромивши заступ у землю. — Відмовитись од скарбу? Нізащо!.. Не зійду з цього місця, доки не знайду його.
— Лобом муру не проб'єш, треба скоритися!
— Нізащо! Читай записку, будемо думати, обмізкуємо все...
— Нічого не поможе! Та якщо хочеш, слухай ще раз! Найда дістав із-за пазухи записку й, розгорнувши її, прочитав, вставляючи слова, яких не вистачало:
— "Побачиш гай, а в тому гаю розчахнутий дуб, одну половину якого розбила блискавка, а друга росте, похилившись над самою землею". Як же ти тепер дізнаєшся, на якому з пеньків ріс розчахнутий дуб і в який бік росла його похила сторона?
Аркадій нічого не відповів. Кілька хвилин він сидів мовчки, вперто насупивши свої густі чорні брови, нарешті підвівся, перекинув через плече заступ і пішов поміж пеньків.
— Куди ти? — гукнув Найда.
— Не сидітиму ж склавши руки! — похмуро відповів Аркадій. — Іду шукати пеньок!
— Та по чім же ти його впізнаєш?
— Та вже знаю по чім! На тому дереві, в яке вдарить блискавка, повинна бути обпалена кора.
— Буває іноді! — погодився Найда; — Та не завжди.
— Дарма, треба випробувати все, що можна.
— Слушно, — погодився Найда, підводячись з місця. — Випробуємо все, що можна, щоб потім не докоряти собі. Дуб ріс або на самому узліссі, або поблизу його;
огляньмо ж спочатку ці пеньки, а потім і решту!
Друзі енергійно взялися до роботи.
Більшість пеньків вони оглянули вже раніше, та ще залишалося чималенько й неоглянутих.
Товариші підрубували пеньки, робили на них позначки и шукали слідів обпаленої блискавкою кори.
Розглядаючи один широкий, розкарякуватий пень, Найда помітив, що біля нього валялося багато шматків кори, обрубаного гілля й трісок. Як видно, це дерево очищали тут, на місці порубу, й валили його не на узлісся, а чомусь у глибину лісу.
Ця обставина здивувала козака, але, захопившись роботою, він швидко забув про неї.
— Ну, годі! — через якийсь час мовив Найда, встромляючи заступ у землю. — Все одно нічого не видно. Треба відпочити й обміркувати, що робити далі.
Аркадій теж припинив роботу.
Приятелі розпалили багаття й, почепивши над ним казанок, стомлені й змучені, простяглися на землі.
— Ну, брате, що ж ми робитимемо завтра? — звернувся до товариша Найда.
— Шукатимемо! — уперто відповів Аркадій.
— А завтра ж Петра й Павла.
— Дарма-Мовчки повечеряли, мовчки полягали. Та цієї ночі їм не спалося. Найда чув, як Аркадій раз у раз перевертався з боку на бік, сам він теж не склепив очей... Десь вдалині моторошно завивали вовки.
Уже сіріло, й навколишні предмети чіткіше виступали з темряви, коли Найда врешті задрімав. Та не минуло й півгодини, як його розбудив сповнений радісної тривоги голос Аркадія:
— Ти спиш, друже?
— Ні! — відповів Найда, квапливо протираючи очі. Аркадій уже встав, обличчя його було збуджене, очі горіли.
— Ну, то вставай, я додумався, як шукати!
— Невже? Як саме? — вигукнув Найда.
— Кажу тобі, все розміркував! Слухай, у записці сказано, що похила сторона росте над самою землею, отже, під нею не могло нічого рости; виходить, у той бік од пенька, куди росла похила сторона, має бути чисте місце, без жодного пе-ньочка.
— Ай справді! — вигукнув Найда. — Мені теж цілу ніч не давала спокою одна думка, та, з горя чи з досади, не міг дібрати в ній толку, а тепер одразу все збагнув... Я покажу тобі, де стояв цей дуб і в який бік росла його похила сторона.
Не тямлячи себе від радощів. Найда, перестрибуючи через пеньки й колоди, добрався до того місця, де він учора серед розкиданого сухого гілля побачив дубовий пеньок.
Аркадій не відставав од нього.
Хвилин через п'ять вони відшукали пеньок. Глянувши пильно довкола, Найда радісно скрикнув:
— Тут, тут! Без сумніву, він...
Аркадій зупинився поруч з Найдою і вхопився рукою за груди. Од великої радості він не міг вимовити й слова.
Сонце ще не зійшло, але все довкола було добре видно.
— Він, він! — не вгавав Найда, насилу зводячи дух. — Поглянь, як густо кругом, особливо з цього боку, стоять пеньки—і широкі, старі, й молоді, а тут, бачиш, усе чисто, аж до пенька тієї сосни. Тільки шматочки кори та обрубане гілля. Збоку усохлої половини росли дерева, а ось ця, що росла, нахилившись до землі, заглушила все під собою, і з цього боку валяється й гілля. Бачиш, скільки його, і це незаперечне доводить, що саме в цей бік була нахилена жива половина дуба... Бачиш, усі дерева валили в той бік, до степу, і там уже очищали їх від кори й гілля, а що розчахнутий дуб похилився в протилежний бік, то його тільки туди й можна було валити, тому він і впав у бік лісу, тут його й очистили.
— Воістину все це так! — промовив Аркадій. — Подякуймо ж господові, що явив нам свою ласку, й продовжуватимемо свою роботу, може, вже сьогодні ввечері й назад вирушимо. Незабаром зійде сонце, треба вже відрахувати кроки!
Найда стрепенувся.
— Правда, — погодився він, — але насамперед маємо встановити, як далеко сягала похила сторона дерева.
— Що ж, мені здається, це не важко встановити. Адже сосни в лісі ростуть так, що стовбур їх лишається голий і тільки на вершині розростається гілля, отже, похила сторона дуба могла вільно рости майже до цієї зрубаної сосни, своєї найближчої сусідки. — Аркадій відміряв од пенька сосни невелику відстань, кроків п'ять чи десять.
— Так! — погодився Найда. — В усякому разі, якщо ми й помилимося, то всього на кілька кроків уперед чи назад, а це легко можна буде виправити!
— Тепер я побіжу за списами, заступами, сокирами, за всім знаряддям. Сонце ось-ось зійде!
Аркадій побіг до скелі, біля підніжжя якої вони склали всі свої речі, й за кілька хвилин повернувся назад.
Від позначеного Аркадієм місця товариші голосно, щоб не помилитися, почали відраховувати кроки. Взятий напрям повів їх по схилу якогось горба. Боячись помилитися в лічбі й напрямі, товариші жодного разу не поглянули кудись убік і, промовивши "сто", одразу вдарили списами, що, не зустрівши ніякої перепони, глибоко ввійшли в м'яку землю.
— Далі! — уривчасто крикнув Найда, відчувши, що його охопив жах від самої тільки думки про те, що й тут їх могла спіткати невдача. Та цього разу товаришам не довелося довго марудитись: спробувавши списами в кількох місцях землю, вони нарешті намацали щось тверде.
— Камінь! — вигукнув Аркадій.
— Камінь! — підхопив Найда і, швидко копнувши кілька разів, справді побачив сіру камінну брилу.
— Тут! — разом крикнули приятелі.
— Хай буде благословенне ім'я господнє! — промовив Аркадій, скидаючи шапку.
— На віки вічні! — тремтячим від хвилювання голосом відповів Найда. — Тепер я вірю, що господь допоможе нам знайти скарб!
Обидва глибоко зітхнули, випростались і тільки тепер підвели голови й озирнулися довкола.
Друзі стояли на досить високому горбі. З того боку, звідки вони йшли, підйом був ледь помітний, а з протилежного — набагато крутіший.
Вершина горба була гола, й тільки на її східному боці росли, сплітаючись корінням, дві старі сосни. З горба далеко виднівся степ, поруб і річка...
— Ну, та й привільне ж тут, гарно, наче й дихати легше! — озираючись довкола, захоплено промовив Аркадій. — Ех ти, друже мій, і як це нам одразу не спало на думку, що дуб повинен був рости якщо не на узліссі, то на вершині якогось горба чи біля його підніжжя, одне слово, в такому місці, з якого і в лісі можна б бачити і схід, і захід сонця?
— Поночі, брате, і в своїй хаті заблудишся, а в чужій і поготів, — усміхнувся Найда. — І так без божої допомоги ми б не второпали цієї записки. Одначе помовчімо. Дивись, край неба уже червоніє, зараз зійде сонце.
Товариші завмерли, чекаючи цієї миті.
За кілька хвилин на видноколі, саме поміж двома соснами, виринув край вогненного диску...
— Сюди, праворуч, поміж цими двома соснами. Лічи! — кидаючись уперед, вигукнув Найда. Аркадій попростував за ним, голосно відраховуючи кроки.
Відлічивши п'ятдесят кроків, приятелі опинилися біля підніжжя горба й, тримаючись узятого напряму, ввійшли в ліс, обігнули велике дерево й побачили перед собою на відстані п'яти-шести кроків великий сірий камінь, весь оброслий мохом, — він у вигляді конуса виступав з-під землі.
— Тут, тут! Напевне, під цим каменем! — вигукнув Аркадій і побіг. Найда теж прискорив ходу, підійшов до каменя й промовив:
— Сімдесят п'ять! Сімдесят п'ять кроків! А в записці сказано сімдесят три!
— Це байдуже! — заспокоїв Аркадій. — Його крок міг бути ширший за наш. — Не інакше, як тут!
— Стривай, тепер уже будемо діяти обережно, щоб не зробити помилки: треба почитати записку.
— А що в ній сказано?
— Та ось! — Найда дістав із-за пазухи записку й вголос прочитав: "Стань на тому місці на Петра й Павла й відлічи на схід сонця сімдесят три кроки, там побачиш..."
— Ну, що ж побачиш?
— Та тут клаптик відірвано...
— Гм... Шкода!.. А великий був клаптик?
— Ні, ось поглянь, тут ріжок, не вистачає одного рядка, не більше.
— Побачиш! Гм... Тут нічого цікавого, крім каменя, не побачиш! — сказав Аркадій, уважно роздивляючись довкола. — Дерева як дерева, одне в одне, без будь-яких прикмет. Ну, а ти що скажеш?
— Я теж думаю, що скарб під каменем. У рядку, якого не вистачає, мала бути точна вказівка на місце, де його заховано. Скарби завжди закопують у такому місці, котре можна було б одразу знайти. А тут хоч як дивлюся, не бачу, крім цього каменя, нічого примітного: земля рівна, ані горбочка, ні рову, ні ями, — стирчить тільки цей камінь, отже, під ним і закопано скарб.
Аркадій якусь мить помовчав, зважуючи Найдині слова, і потім рішуче сказав:
— Так, у цьому останньому рядку мало бути вказано місце, де сховано скарб;
певно, там писалося: "Побачиш камінь, а під тим каменем закопано скарб".
Аркадій і Найда дружно взялися до робити. Настрій в обох був чудовий, і робота кипіла в їхніх руках. Підкопавши камінь з одного боку, товариші побачили, що він розширюється донизу, й зрозуміли, що доведеться немало попрацювати, поки вдасться вивернути його із землі.
— Ні, стривай, так нічого не вийде! — нарешті промовив Найда, розгинаючи спину й витираючи з чола піт.