Птиця помсти Сімург - Близнець Віктор
Нічого. Давайте заснемо,— поворушився, заскрипів ліжком, ніби натягнув на себе покривальце, однак мати відчула: одмахнувся, не хоче відкривати душу.
Що ж, рано відірвала від себе сина, тепер не нарікай, жінко, терпи: важко стулити давно розрізані половинки... Був теплий вечір, десь на вигоні співали дівчата і рипала гармошка "ойру" (ах, як Таська бігала колись на ті вечори, примкнувши малого сина в хаті на клямку!). А тепер вона відчинила вікно — хай трохи вивітриться з кімнати застояне душнувате повітря — і, впоравшись з хатньою роботою, підсіла до сина. Хотіла не те що погомоніти, а хоч перемовитися словом, загладити свою вину, бо й зараз виходило так, що Павлик сам та сам лежав, нидів у кутку, і все ще їх розділяла якась холоднувата межа.
Підсіла, і Павлик зустрів її, як він часто робив зараз, довгим, допитливо-уважним поглядом, ніби хотів прознати, вивідати в її очах щось приховане, потайне.
— Мамо, сідай ближче. Давай я тебе навчу грати в шахи. Це не так і складно. Дивись...
— Та що ти, сину? Де там з моїми граблями! З дівоцтва я греблась в гарячій солоній ропі та в чорній землі, бач, які в мене пальці стали — шурпаки...
Вона показала руки, сама глянула на них насмішкувато. "Справді,— подумав Павлик,— лице в мами тепле, ніжне, ви-ласкане сонцем, і в гурті вона — невеличка сама, в'юнка тілом, не одразу й одрізниш її від молодих дівчат. А от руки — ніби не її, пампушки, як вона каже, огрубіли й розтовклись в роботі, шорсткі стали". Та все одно Павлик любив мамині руки: повно ласки в них. Особливо, коли мати клала долоню на лице, на згарячіле його чоло: так і повівало тоді сном, спокоєм, 'затишком...
Помовчали трохи, і знову мати спитала про те, що не давало їй спокою всі ці дні:
— Павлику, ти не спиш ночами, що тебе мучить? Скажи, довірся мені, я все зрозумію і, коли зможу, хоч крапельку допоможу тобі.
Він зітхнув, тільки не так, як вночі, не досадливо, а ніби обтяжливе щось скидаючи з себе.
— Літо кінчається, мамо. Он ластівка жила у нас над вікном. Вже вивела ластів'ят, і тепер літають вони гуртом, чи гикають весело. А я лежу і лежу.— (Від того гіркого "лежу" холодна тінь попливла йому на лиці і так болюче затріпотіла синювата жилка на скроні.— А я лежу, мамо, і думаю: а в школу як? Ластівки скоро полетять, хлопці побіжать у школу. А я? Знов мені — тут самому, і доки?
От воно — зринуло! Мати здогадувалась: це неодмінно нахлине. Оджнивують вони в колгоспі, небо згасне, забринить у повітрі прохолодою, осінню. І тоді... Закурличуть птахи, діти побіжать через гору в школу. Стихне, осиротіє в селі, на їхньому кутку ні душі не буде. Він сам, він один, він, як одірваний від ключа, залишиться тут покинутий. Хто навіть з дорослих, не таких вразливих душею, вижив, переніс би оцю нестерпно гнітючу покинутість?
— Я, сину, не раз думала: як? Ну як нам зробити, щоб ти жив, і вчився, і в гурті з однолітками був? Я в селі про це з людьми говорила. Одні кажуть, є в городі для таких... ну інтернат...
— Ні, мамо! Послухай: мені коли б хтось тільки приносив уроки. Те, що задають у школі. А дома я все подужаю сам: фізику я люблю, арифметику легко вчив, а граматику, історію — валюбки, все одно, що книги про капітанів. Аби хтось тільки приносив, що задають додому, може, Зінька, а може, хлопці забігатимуть. А їхати... Ма я нікуди не поїду...
— Спасибі, спасибі тобі, Павлику! Ти в мене золота дитина,— вона кинулась обтуляти його ряденцем, обціловувати і була чимось зворушена до сліз, може, тим, що Павлик (так рішуче, по-дорослому) захотів бути дома і тільки дома, коло неї, і сам все обдумав і вибрав найважче — вчитися самотужки, в своїх чотирьох стінах.— Завтра, сину, неділя. Я піду в школу до директора і там з ним про все пораджусь.
Неділя для жінки — це гора клопотів, і Байдачна вибралася з дому аж геть після обіду. Трохи хмарило, спечна пора минулася, і вона пішла не через гору, не навпростець, а кружним шляхом понад балками. Хтозна, чого забажалося їй глянути на ту глуху, покинуту греблю.
Вона пройшла косогором до ставка і над мостом, коло урвища, стала. Була тиха передосіння пора, не світла й не пасмурна, а якась печальна, з легенькою прохолодою від землі і від неба. Сухі очерети з білими султанами, осока над водою, стара грушка-дичка з того боку — все стояло прижовкле, поникле, притрушене сірим пилом. І хоч, як-то кажуть, старий Ілля остудив уже воду, та хтось все-таки бовтався у ставку. Мати їх побачила: купалися хлопчаки.
Тут щось немовби холодним ножем вп'ялося їй в серце. Аж заточилася на ногах: "Господи, та невже?!" На тій же вербі і на тій гілці, яка згиналася, стояв малий хлоп'як, мокрий і в мокрих штанцях на підтяжці. Він ліз на край гілки, боявся" злякано балансував руками. Ще мить — і сприсне, полетить а висоти.
Байдачна не дихала, захолола, їй здавалося — тільки легенько дихне — і малий полетить, хрясне спиною на чорні колоди мосту. А коли той мокроштанний герой позадкував, поточився од страху назад і схопився рукою за стовбур верби, вона дала волю нервам і крикнула:
— Ану злазь! Держись за вербу і злазь, я тобі зараз вуха поодриваю. Мало вам горя одного! А ви ще шукаєте біди, ще напасті просите собі і матерям на голову! Злазь, кажу!
Хлоп'як зліз і, як миша, тихенько шуснув під міст і там сховався. А Байдачна раптом охнула: щось різонуло їй в по-переці, звело гострим болем, не могла розправити спину.
Постояла, поохкала і, коли трохи відпустило, потяглась назад до кузні. Та, мабуть, нерви у неї таки бриніли й грали, бо накинулась на всіх мужиків у кузні, мовляв, як ви тут спокійно клепаєте, зубами світите, регочете, сажотруси ви, а діти он у вас перед самим носом лізуть на вірну гибель, голови собі зламують. Не відступилась, поки один, молодший в губатих молотобійців, взяв Пилку-ножівку, поліз, одпиляв і звалив ту окаянну гілку у воду.
Тоді Байдачна, держачись за поперек, потяглась через гору до школи, в сусіднє село.
Все владналося з навчанням якнайкраще. Ні мати, ні Павлик не сподівалися, що прийде до них у хату, а потім надовго прияшветься у них, стане своею, близькою людиною такий дивний загадковий чоловік, якого вони до того добре й не знали,— солдат-фронтовик Черкес.
Про Черкеса багато говорили в селі. Казали, що мати його, була дуже вродлива жінка, дочка церковного старости. З батьком вона молодою не помирилася, пристала до валки херсонських дядьків-переселенців і поїхала за Урал. Там зійшлася з одним висланим політв'язнем. Народила од нього сина і відправила дворічним дитям на Україну, в село до своєї далекої родички, тітки. В тій веремії засух, воєн, повстань, заколотів сліди матері й батька загубилися. Хтось лише з фронтових їхніх друзів переказував, що бачив батька Черкеса і матір у двадцятих роках у степах за Астраханню, в політвідділі Закаспійської армії, а потім щось з ними стряслося: чи бандити-басма-чі, чи свої арештували їх і нібито погнали в піски. Більше син Черкес ні слова не чув про них. Виростав він тут, у селі, в старій дерев'яній хаті над яром. Тітка у нього була грамотна, черства, неймовірно доскіплива жінка, далі двору та ще яру вона хлопця не пускала, мучила його одним — щоб читав церковні та ще якісь старовинні, в товстих шкіряних палітурках повчальні книги. Черкес втік од неї, вчився десь у городі і, казали, навіть пробував літати на аероплані. Там же він попросився па фронт і поїхав воювати з білофіннами.
Минула зима — і він повернувся в село з перев'язаною рукою. Жив сам, одниакував у хатині над яром. Не женився, до клубу не ходив, і про те його дивне, незрозуміле самітництво перешіптувалися жіночки в селі. Єдина втіха у нього була — товаришування з дітьми. Сільські хлопчаки не вилазили з його хати, обтовкували йому яр, з листям обносили бідну шовковицю, яка росла під вікном. Він і в школу, мабуть, пішов для того, щоб не розлучатися з дітьми. "Смір-наа! Пузом к земле! К вражеським окопам — по-пластунськи!" — кричав і сам з диким захватом дивився, як хлопчаки звиваються, ящірками повзуть по сухій запилюженій траві.
Він ходив у ще новій гімнастерці, в галіфе, в армійських чоботях, не скидав новенького ворошиловського значка. В один голос хлопці розповідали Павликові, що Черкес — не просто снайпер, а снайпер-бог. На фронті йому перебило руку, вона срослася в лікті кочережкою, не гнулася. Він так і ходив, цибато, по-журавлиному, з одстовбурченою. вбік рукою. А зате як він стріляв! Брав своєю клешнею гвинтівку, притискав її до плеча (очі соколино примружені, а лікоть стремить гострим клинком вбік, як у стрільця, що натягує лук). Цілився. І пальцем своєї клешні дотягувався,' торкав гачок: бах! Оглушлива луна рвала повітря. А він оком не скліпував, не здригався. Хлопці бігли навперейми до мішені — десятка! Десять разів підряд міг стріляти Черкес — і десять разів у десятку, в яблучко. Від нього навіть пахло якось особливо — гірким паленим порохом. Хлопчаки ходили за ним, як за своїм богом Перуном, віддано заглядаючи йому в очі.
Звали його Василем Лук'яновичем, та школярі охрестили по-своєму — Василем Івановичем, щоб воно ближче було до славетного Чапая, до комдива Василя Івановича, а між собою й просто казали: наш Вас Іванович.
— Ух, і дає Вас Іванович! Ух, і стріляє! Муха летить — в око вліпить!
Він, оточений хлоп'яками, ніколи не потакав їм, не панькав-ся — навпаки, ганяв, погримував, командував, був нещадний до них. На толоці за школою тільки й чувся його міцний, гарячкуватий голос: "Ложись! Бігом! За мною!" Він вчив малих Петьок і Ваньок копати окопи, бігати, стрибати через коня, лазити під колючим дротом. І сам бігав, стрибав, лазив з ними, витирав клешнею піт, який градом котився з нього, кидав цурпалки — дерев'яні гранати. Все те робив із таким захопленням, з вигуками "ура! браво! назад!", з переможним лясканням долонею по халявах, з гучним сміхом, наче перед ним, ось в тій ямі, справді причаївся озброєний до зубів ворог. Він казав хлопцям, що скоро почнеться страшна війна, не така мерзла, як білофінська, а навальна, броньована, на моторах, війна "світ проти світу", і треба, щоб вони, пацани, були готові до всього, вміли сховатись од бомб, а як доведеться, то й жбурнути зв'язку гранат у пащу грізному танкові.
Такий чоловік, солдат окремого кулеметного взводу, а тепер воєнрук Вас Іванович Черкес, зайшов до Павлика в хату, коли мати саме налаштувала годувати свого сина товченою картоплею з молоком.
Різко й несподівано одчинилися двері, і на порозі виріс високий, підтягнутий молодий мужчина, з трохи рябуватим, худим, темним од віспи лицем.
