Птиця помсти Сімург - Близнець Віктор
І коли б спитали Черкеса, як назвати сього отрока, він сказав би: храбр єсть отрок і бистр мислю!
Павлик легенько зашарівся (на блідуватих його щоках ледь-ледь щось прокинулося, зарожевіло), та, видно, сам себе засоромився і відмахнувся рукою: не треба так пишномовно!
Сіли за уроки. Тобто Черкес вмостився коло нього на лаві, а Павлик лежав на спині й писав у ліжку, поклавши собі на груди саморобну скриньку-столик. Та ось тихо зарипіли двері, в хату нечутно зайшла мати. Од неї війнуло холодом, снігом (а за вікном пролітали сніжинки, і вітер шарпав старий бересток, наче хотів обірвати два-три жовтих листки, що вперто й сиротливо тріпотіли на голій гілці). Скинула мати валянки, холодно й стримано привіталася з Черкесом. І він їй буркнув через плече, а Павлику строго кивнув головою: далі, далі поїхали в науку, без перепинки! Однако вибиті віспою ямки потемніли, а губи його зімкнулися жорсткуватіше.
Павлик зиркнув на них одним коротким позирком, і зробив вигляд, що нічого не помітив.
А скоро знов приліг на подушку, сказав — більше сьогодні не може, потріскує голова. Вичах, як в отій пісні': "Огні в моїй топці совсем не горять, в котлах моїх нет больше пару..." Та й справді, він аж посірів, обличчя у нього загострилося, осунулося. Якусь хвилинку-дві полежав, мовби легенько придрімую-чи, і знов прокинувся, весело й лукаво глипнув на Черкеса:
— Слухайте, Василю Ивановичу, так не годиться. Скільки я вас просив: розкажіть, розкажіть, як ви воювали на фронті, як оту "лінію Маннергейма" брали, дроти й укріплення, а ви все одмовчуєтесь. А кажете: треба нам до всього готуватись!
— До всього! — різко підхватив Черкес і зсутулився, важко глянув під ноги на свої армійські чоботи.
(Було видно, що він спиною, потилицею чує, як Павликова мати ходить по хаті, готує вечерю, як вона дзенькає склом і теплим легким повівом прогулькуе близько десь поза ним).
Про свою війну за Карельським перешийком Черкес не любив згадувати. Він казав, що для нього то була мерзла війна, кучугурна і що їхня рота воювала більше кожухами проти морозів. Та Павлик не відступав, просив і наполягав навіть — ось тут же йому викласти, розказати щось несподіване, героїчне, хіба не бувало такого на фронті?
— Було! — Черкес підкрякнув якось не то хмуро, не то весело, а більш загадково, і клешнею наїжачив свій короткий солдатський чуб.— Було! Слухай, розкажу одну фронтову бувальщину.
Мати перестала замішувати тісто (вона хотіла напекти кручеників) і теж нашорошила вухо.
— Служив я, ти знаєш, Павле, в кулеметній роті першим номером обслуги.
— А що значить першим?
— А те, що не другим. Один лєнти мені підносить, другий заряджає, а я ноги розкидав, оком до прицільної планки і строчу. Второпав? Так от. Кинули нас на прорив у глухі ліси, і ми так рвонули з батальйоном вперед, що нас одрізали, оточили з флангів і ще кілометрів на п'ять загнали в свій тил. І в сніг нас втовкли. Три місяці ми лежали, як снопи, в метрових заметах; ні голови підвести, ні закурити — б'ють просто в лоб! А морози печуть, градусів сорок. Коні у нас померзли: де окоп, там і туша чорніє, просто перед носом у нас. І ми лежали і їли сиру конятину, оту мерзлу. Ну, ясно, в животах у нас духові оркестри грають. А далі я так воював, Павле: наступають біло-фіини, так я вдарю по них з кулемета, а тоді полу шинелі одкину — і як дам шрапнеллю...
Павлик зачмихав, долонями затулив собі лице, та очі весело поблискували в оті щілинки між пальцями. Хтозна, чи здогадувався він, що все це Черкес розказав для того, щоб трохи розвеселити його. А солдатські жарти, вони завжди з перцем і добре підсолені. Однак Павлик запротестував, сказав, що це ніяка не бувальщина і ніяке не героїчне. От якби щось інше, як у книгах...
Нахмурив своє високе, порите крутими зморшками чоло Черкес. Думав. Що витало перед його напруженим зором — хтозна. З твердого чи холодного, чи насмішкуватого виразу на обличчі вгадувалося щось далеке, фронтове, солдатське.
— Ну ладно, розкажу страшну історію. Ніч була темна-темна. Поставили ми кулемет на волокушу, взяли гранати і двинулись на край хутірця, де стояв сарайчик з підвалом. З того сарая лупили по нас снайпери. Підповзли ми. І гуртом —
'в підвал. Блимнули світлом — пустої А наш старшина (був теж мастак грати в шахи) кудись шмигнув сам, в глибший погрібок. Раптом чуемо: крик, гуркіт, влітає наш старшина. І ми остовпіли: жах! Руки в крові, з лиця кривава юшка тече, весь трясеться. Ми на волокушу його, в тил, в медсанбат. А він рветься, кричить: одпустіть, я здоровий! "То в нього гарячка! — кажуть солдати.— Бігом до своїх". Упріли, одвезли його, прибігли назад, щоб ніхто кулемета нашого не поцупив. І всі — в той страшний погрібець: що там? А там — величезні корзини болотної журавлини, дехто клюквою її називає, подавлена, криваво-спіла ягода (хазяйчик, видно, наготовив). Ото в одну з корзин і звалився сторч головою наш старшина.
Знов легенький усміх і розчарування на обличчі Павлика: хитрує, не хоче серйозно говорити Черкес.
— Ну-ну, не надувай губи, Павлику. Твій Черкес не такий солом'яний дурень, щоб розказувати тобі на ніч, на сон грядущий про всякі страхи,— він згріб з лави ватяну шапку (свою фронтову), напнув шинель, одразу став ніби вищий, суворий і сіро-неприступний, якийсь чужіший, глянув у темне вікно, і там серед ночі, серед закляклих під мерзлою корою степів ніби одкрилося йому щось віще, недоступне простому оку — те, що буде завтра, що жде їх всіх.— Ти ще, Павлику, назнаєшся, набачишся страшного. Повір мені, чує моя душа.
Мати вийшла за ним, провела його до воріт і трішки, як зрозумів Павлик, постояла з ним під холодним небом.
...Через півроку, коли світ їхній, простий селянський, вгрузлий душею в землю, в хліб, в любов, коли той світ перевернуло, вирвало з коренем, понесло хтозна-куди бурею, Павлик не раз згадував слова Черкеса. В кромішній тьмі гули й гули важкі німецькі бомбовози. Тут, на землі, в їхньому селі, ніхто не палив у дворах вогню, не готував по-літньому вечері. Не світили й в хатах, або завішували наглухо вікна, обклеювали шибки навхрест паперовими смужками, наївно вірячи, що ті смужки врятують їх од бомб. Темно й глухо було на землі, а в небі вили німецькі бомбовози, йдучи наосліп до Дніпра; під їхніми крилами ніщо не світило, не блимало на тисячоверстих просторах землі, все тонуло в чорній бездонній тьмі. І фашистські льотчики в нервовому й озлобленому напруженні шукали внизу хоч вогника для орієнтиру. Аби скинути свій вантаж. Двоє хлопчаків, Зіньчин старший і менший брати, що пасли в степу бригадних коней, не послухали батька, розклали в канаві маленьке вогнище, хотіли напекти картоплі. І от — яма од них, і на сто метрів розкидало криваві шматки коней. В районній лікарні оперували жінку, яка не могла розродитися; видно, в тій хапанині не дуже щільно затулили вікно. Бомба в лікарню не вдарила, .а попала в сусідній двір, там жила стара мати з дітьми; ледве з-під уламків хати витягли кого живого, кого мертвого. Горіло торфовище на болоті, й туди скинули двохсоткілограмову бомбу. Вибухом рознесло земляну гребельку на ставку і геть повалило вербу, оту, Павликову, з глибоким гнилим дуплом. Верба тріснула, і з неї випав старий заіржавілий обріз, ще, мабуть, прихований з днів громадянської війни. Чи думав Павлик, що в тій теплій, поточеній короїдами вербі ховається царських часів трьохлінійка та ще й з патроном у стволі?.. Страшне — бомбами, каліцтвом, чутками-розмовами — звалювалося тоді на них щодня. І, може, Черкес, який прищуленим, холодно-насмішкуватим, а разом і печальним оком уже, здається, наперед бачив і ті вибухи, і те каліцтво на землі, може, саме тому він і оберігав бідну Павликову душу од страхів?
...Не думала мати, що Павлик так надовго (з нервуванням і впертістю) встряне в нові для нього клопоти. Забава є забавою, розмишляла вона, хай собі соває на дошці слонами-кониками, все-таки одволікаються думки від лежання і хворості. А Павлик вчепився в гру серйозно, сам вимагав од Черкеса, щоб той приносив йому із школи газети, де писалося про якісь задачки. А матері сказав: купи в поштаря гарненьких конвертів та побільше.
Тепер він мав собі не гру й не втіху, а мороку: просив, щоб ставила йому лампу близько на коминець; не спав допізна, лежав з розплющеними очима і дивився в стелю, в одну точку — думав. Сердився, коли мати приносила їсти або щось тепленького пити, одсовував, нервував: не заважай! Мати одходила вбік і затаєно дивилась: синя жилка на його скронях напружувалась і тонко-тонко пульсувала, билась. "Нащо йому ці муки?" — зітхала вона. Та через якусь хвилину він сам її кликав і вже іншим голосом, розслабленим, ублаготворении, казав:
— От, мамо, розкусив-таки проклятущу головоломку. Слинив конверт, запечатував і просив:
— Однеси поштареві нашому Кирилкові. Тільки ж дивись, щоб не загубив: то такий! Не в сумку, а поза халявою суне та й піде!
Всю зиму й весну мати перестрівала того Кирилка, малого, недорослого чоловічка (він не діставав у хатах і до вікон, і спинався навшпиньки або ставав на цеглину, щоб кинути у вікно газету чи журнал); мати перепиняла його, дуже поважного, горбатенького, і благала: не забудьте, відправте ж Павликів конверт. Він цим живе...
Старий бересток за вікном, на якому вітер обірвав-таки за зиму останнє вперте, скручене в сухі трубочки листя, знов зазеленів, розкинув густу крону, ховаючи під собою тінь, вогкий дух землі, млость і бродіння весняних запахів, заклопотане повзання мурашок. І мати відчинила вікно, і прилетів одуд, мовби для того, щоб показати веселий, вогнисто-яскравий чубчик на голові. Сів на бересток і загукав туркотливо до Павлика:
— Оду-ду! Оду-ду-ду!
Павлик, трохи сам позеленілий за весну, як поключене в погребі картоплиння, спитав одуда:
— Що ти мені туркочеш? Що накликаєш доброго?
І, видно, таки з гарною вістю прилітав той красивий і нечастий у селі птах.
Як давно колись хлопці, що зранку викликали свого отамана:. "Пасько, вставай!" — так і зараз хтось дерся і шкрябав знадвору по підвіконню. Ось виткнулась чиясь велика, мов добра макітра, голова, та не вся, а тільки її червона спітніла лисина. А далі і сам Кирилко, мабуть, страшенно напружуючись і видряпуючись до вікна, заглянув у хату.
— А вам документ! Сур-йо-зний! З печатками!
Голова провалилася і тільки якийсь папірець та рука тяг-лись у вікно.
Мати взяла ту цидулку, однак боялась розгорнути її.
