Птиця помсти Сімург - Близнець Віктор

1

Вийшов я з хати" а на вулиці темно й глухо. Сніги після хатнього світла, як здалося мені, біліли меркло й холодно, смуги густої нічної темряви лежали за кучугурами, а в холодному небі, десь високо-високо над землею, тривожно гули літаки. Я їх знаю по гулу: гу... гу... гу... То німецькі бомбовози. Важкий, неприємний гул, якийсь вібруючий, переривчастий, од нього глухим, напруженим дзвоном дзвенить перемерзле повітря і щось ніби свердлить, нудить душу. До переправи летять, в бік Дніпра. Заворушилась німчура. Фронт, як видно, і до нас посувається.

Беру під хатою ключку, щоб наскубти соломи. Важку залізну ключку ми так вичовгали й відшліфували за зиму руками, що вона аж зблискує зараз проти вікна: гостра, замашна штука, я з нею бігаю на ставок і на річку і, як треба, за два-три удари пробиваю лунку в найтовщій кризі; лягай тоді і пий воду, під кригою вода тепла, з неї аж біла пара пашить.

Йду попід хатою. Сніг вирипує під ногами. Легенький, проте гострий вітерець шпарить мені в обличчя, ніс аж злипається від сухого морозу. Після хати й тепла якось страшно одразу вийти за причілок — давить і відлякує тягуча, настояна тьма, яка пливе зі степу. Між погребищем і сараєм зяє темний провал до берега, там стоїть сиза, а далі густо-синя, а далі з крутою чорнотою ніч; десь там німі скрижанілі гони й поля до самого фронту, заметені балочки, засипані чахлі деревця, вершечки яких ледь-ледь виглядають з-під снігу; і віє з ночі холодом, порожнечею, мертвою тишею степів.

...Тільки з неба гудуть і гудуть фашистські літаки, та видзвонює від приглушеного гулу скляне на морозі повітря.

В провалі за погребом щось шелестить і горбиться, і мені здається: як тільки я ступлю туди, за вугол, так і навалиться на мене щось дике й волохате, вчепиться зубами в спину. Краще постояти тут, щоб тіло й душа трохи звикли до темряви.

Ключку беру міцніше і йду на той шелест, на пронизливий вітрець. Иду і протикаю перед собою темряву. Ага, ось вона! Понуро горбиться наша копиця соломи. Правда, то й не солома, а перемерзле кукурудзиння, соняшничиння, бур'ян. І трохи домішано туди житнього обмолоту. Снігом занесло копицю, біла шапка на її вершку покосилася, з'їхала набакир. Мабуть, скоро впаде наша убога скирточка, бо я її обібрав з одного боку і вискуб у ній велике й глибоке темне кубло.

Підступаюсь ближче і тут... Аж отерп, занімів од страху і ключку мало не випустив. Хтось там стоїть, їй-богу! Стоїть у дуплі, сірий, весь у снігу, очі лихоманно горять. І труситься чи зуби на мене ціпить — хтозна! Я хотів ключкою, а воно хукнуло на мене, спробувало відкашлятися.

"Вовк!" — холодними іскрами пальнуло мені в голову. Я кинув ключку і одлетів геть.

— Ану! Ти! Пшов! — спробував я був крикнути, та голос примерз, застряв у горлі.

Присипане снігом, воно ворухнулося в кублі і наче тілом, лапою (мені здалось — загрозливо) потяглось до мене. Я рвонув так, що загубив у снігу валянок; пролетів повз погребище і впав на порозі. Вже потім згадав (чи просто у вухах прошелестіло мені), що те, в дуплі, ніби озвалося. Глухо, вистукуючи зубами, спитало: "Нім... Нім-ці є в селі?" Та де там, зараз і не таке могло приверзтися мені.

Вбіг у хату й крикнув:

— Мамо! Вовк! Під соломою стоїть!

Мати саме вигрібала холодний, збитий в тверді коржі попіл (а докупи злипається попіл тільки на мороз). В куфайці, перев'язана хусткою, вона важко й незграбно випростала спину і подивилася на мене мовчки і ніби трохи сердито.

— Отако! Вже й вовки у нас завелися в селі. Мабуть, пес якийсь приблудний сховався. Прогнав би його.

Та, видно, в моїх очах вона побачила щось таке, що занепокоїло і її, бо вступила в калоші і, вже сама стурбована, почовгала з хати.

Я ковзнув на лежанку, в той куток, де руда потріскана глина ще ледь-ледь дихала теплом. І мені соромно стало: матір погнав на мороз... Вслухався в шерхоти за вікном, руки ховав за спиною, в тепло, а пальці чогось трусилися, і все ще в душу дивилися мені оті два морозні, гарячі вогники з кубла.

Ось заскрипів сніг під: хатою, та не так, як під маминими валянками, а сильніше. Хтось ніби шкорбав, плутав ногами, ступав якось задерев'яніло. А потім торгнуло дверима, в сінях почулося, як мати до когось балакає чи когось тягне. Двері в хату розчинилися, і я побачив: мати не сама... Вона вела, пропихала поперед себе когось у снігу, закутаного. То була жінка, а може, стара баба, одягнена хтозна в що; на ній горбилося, виглядало одне з-під одного: тілогрійка, ватник, мішковина, довге, здається, чоловіче пальто, а зверху стара обношена хустка, навхрест обв'язана під руками. Видно, жінка так смертельно задубіла, заклякла на морозі, що вся тіпалася і все в ній торохтіло й вистукувало з якимось глухим крижаним стукотом. І голову їй було нелегко повернути — цілий вузол на голові, і все те в снігу, в білому інеї; та коли вона повернулась і глянула в мій куток, я так і прилип до стіни: то була вона!.. То вона злякала мене там, у темному кублі під скирточкою. Холодний, з лихоманним блиском, нездоровий вогонь світився в її очах; і очі її поглядали на мене сторожко і теж з кубла, з-під настовбурченої, низько опущеної хустки, яка геть обледеніла й видзвонювала намерзлими крижинками.

— Сюди, на лежанку,— топталася коло неї мати й пропихала її в куток.— Зараз я соломи внесу, затоплю.

Видно було, що жінка не могла ні йти, ні розігнутися; наскрізь, до кісток промерзла вона, залубеніла на вітрі й морозі. Мати якось всадовила її на моє місце; попробувала була й ноги покласти на лежанку, та ноги не гнулися, мов дерев'яні, звисали додолу.

Так і залишила її мати, побігла з ряденцем по солому.

Жінка в лахмітті сиділа, безсило приплющивши очі; голова її билась і стукотіла об стіну. Але й сліпа від холоду, вона не випускала з своїх рук невеликий дорожній вузлик.. Хтозна, що там ховалося в тому старцівському вузлику, який там. був скарб, а тільки жінка чіпко й міцно притискала його до себе, аж вдавлювала під груди. Руки її, плечі, підборіддя — все в ній тремтіло й колотилося, і холод виривався з неї з дрібним тіпанням і дрижанням тіла. "Ху-ху-ху!" — виганяла вона із себе стужу. (А тут ще сичання і гострий морозець від соломи, яку мати внесла знадвору і кинула оберемком до передпіччя.)

Довго дмухала мати в плиту, поки загорівся вогонь. Я знаю, коли з натугою дмухати та ще коли голодний, то в голові одразу тьмяніє, все— йде обертом, стеля й долівка пливуть і перевертаються в очах, і тоді треба швиденько вхопитися за що-небудь, краще за стіну, бо можна й брикнутися з ніг. Мати теж постояла на колінах, погано їй стало, млосно, переждала, поки гарячі іскри й кружала' відмерехтіли їй в голові, а тоді поставила воду в казанку на чай. Щось подумала, згадала і внесла з сіней жмутик вишневого гілля, то я наламав його у нашому саду: добрий чай з вишневих гілок. Коли завариться, пахне на всю хату особливим, вишневим духом, трохи терпким і гіркуватим од клею, а навар від нього аж золотом світиться, густий червоний навар з вишневої кори.

Вогонь розгорівся, весело гоготів у плиті. Скоро полинув у хаті благодатний дух тепла, чадного димку з-під конфорок, а ще — вишневих галузок, які набрякали в казанку на гарячій парі. Та й чужа жінка почала відтавати. Заблищали дрібні краплинки води на її відстовбурченій хустці; мокрими латками взялося пальто й вузлик в її руках; ціла калюжа води натекла на лежанку від снігу й криги, що понамерзали до неї. Ожила жінка і чогось насторожилась, пригнула голову і якось дивно, ніби вглядаючись в щось віще й потаємне, втупилася довгим, трохи моторошним поглядом у наше вікно.

— Горить,— мовила глухо й здавлено.— Пожар небесний. Птиця Сімург вогонь несе на крилах. Все спалить пір'ям своїм червоним — хати й сніги, і лісочки, і окопи їхні гаспидські, не втечуть вони, спостигне їх кара, зміїв окаянних. Бачите, горить! — Вона ткнула пальцем у наше замерзле вікно і вмовкла.

А ми з матір'ю переглянулися: аж морозом війнуло від жінки. В її голосі, в скрючених пальцях було щось темне з ночі, з холоду, з неприкаяних блукань у снігах і заметах, щось на-страшливе, ніби не від здорового розуму.

Мати й топити покинула. Аж спохмурніла на обличчі. І теж якось приглушено Мовила:

— Ради бога, що ви балакаєте? Ніде не горить... То в сусідів топиться, і вогонь одблискуе в шибках. А ви вспокойтесь, сидіть, погрійтесь.

— Е-е, тихо, тс-с! — знов таємничо й зловісно пригнулася жінка.— Я бачу, бачу: німці. Он вони повзуть садом, снігами крадуться. А з неба — птиця Сімург, з жаром на крилах, вона всім відомстить, всім їм, зміям окаянним, і за Павлика, за сина мого кроткого, і за покривало біле, за подушку, обілляту невинною кров'ю...

Нервово здригнулась вона, мабуть, від страшного видіння-спогаду і вже сама до себе, з глухим бурмотінням заохкала і застогнала:

— Мати свята, мати-заступниця, за що ти забрала сина мого золотого, ти й так скарала його в малолітті, тяжко покривдила бідного.

Вона схлипнула тихо, одвернулася, хотіла рукавом витерти очі, та руки й досі не слухались її, не гнулися.

В змученому шепотінні цієї жінки чулося бездонне горе, тяжкі блукання, все те, що принесла вона з ночі,, з темряви, з холодних степів. Моторошно було слухати її бурмотіння — про що, про кого? Якась хтозна-звідки, немовби з печер, доп'ята птиця Сімург, що несе вогонь і жар на своїх крилах. А ще — біле покривало і залита кров'ю подушка, нещасний, загадковий для нас її син Павлик, кимось і колись, мабуть, дуже скривджений, а недавно вбитий, чи що?.. Мати наша сама крадькома схлипнула в поділ, бо горе не обминало й нашу хату, і хутчіше заклопоталася коло жінки. Взяла солдатську алюмінієву кар-навку, вдавлену і погнуту з боків і від того кривобоку, набрала з казанка вишневого чаю і подала жінці просто з клубком пари:

— Нате гаряченького. В хустку, в хустку вкутайте, погрійте собі руки, вони у вас заклякли, як шурпаки.

Допомогла вгорнути посудину в краєць її хустки, вмостила все те в руки.

— Грійтесь і пийте. Хай душа після морозу потроху відтане. Жінка схилилась над карнавкою, над гарячою парою, та

видно було: не чула ні вишневого духу, ні лоскоту пари й тепла. Так і застигла з гіркими думками своїми, які не покидали її.