Птиця помсти Сімург - Близнець Віктор
Якщо в нього була баночка черв'яків, пиріг з гарбузом, що мати пекла заради неділі, добра волосінь для вудки, все те він приносив на греблю і клав в одну купу під стару вербу в гуртове добро. Кому треба, той брав черв'яків з одної банки і тут же, поплювавши на гачок, заїдав одним, принесеним на всіх пирогом. І в самого Павлуні не було ні вудки своєї, ні котушки для запускання пропелера в небо, все те приносили йому хлопці, і воно знов у нього пропадало або переходило до когось іншого. Єдине, чим він дорожив, може, й не розуміючи того, то це хлоп'ячою відданістю, отим гарячим гуртовим захопленням: "ах, Пасько, ну й дав!" (коли він з розгону, через місток, стрибав у воду, млинком перекручуючись в повітрі); він бачив, що хлопцям без нього нудно, що він для них суддя, гармаш в цурці, водило в "шпигунах". Круг нього тільки й чулося:
— Пасько, починай!
— Пасько, побігли!
— Пасько, а ти можеш?
Справді, що він міг, Пасько? Він не раз випробував себе, і не стільки для себе, як для товариства. Серед білого дня, коли село й двори вимирали від спеки й безлюддя, вони гуртом підкрадалися до саду Салабая. Там за парканом кидався і гарчав на цепу чорний собака. Ось тут і наступала Паськова хвилина: зможе він чи не зможе? Він пролазив у дірку під парканом і на мить завмирав од страху: здоровенна червона паща викидала на нього клубки піни і гавкоту. Вони впивалися оди" в одного очима: хлопець заклякло, а пес — з скаженою люттю, готовий розірвати людину. Не тямлячи себе, Пасько одним змахом, просто в ошкірену пащу кидав псові кавалок глевкого тіста. І поки той, давлячись, з харчанням глитав тісто, Пасько не видряпувався, а кішкою вилітав на яблуню, хапливо обчух-рував з листям гілки, напихав за пазуху і з шелестом, просто в діромаху між гілляками стрибав на землю. Вилазив до хлопців, обдерши собі спину під парканом. Руки в нього трусилися, і лице було якесь біле, без кровинки, але гурт зустрічав його стишеним захватом "ох!" і в десять рук гаряче поплескував його по спині: "Ну Пасько! Вогонь!"
Вони з хрумкотом надкушували Салабаеві яблука, зеленкуваті, ще вгорнуті легеньким білим пухом. Та де там — такі вони були кислющі, що вибивали оскому й сльозу, і годилися хіба що для бійки, для війни в білих і червоних. Але не це головне. Головне — заткнути псові пащу, і Пасько показав: може!
(Аби мати бачила сина в цю щасливу для нього хвилину, вона б зрозуміла: весь він вдачею і душею схожий на неї: теж любить вивернути себе до дна і для гурту, для товариства готовий розірвати себе на клапті вогню.)
Був у Паська коронний номер. !" На краю села, за кузнею, ледь виглядала з очеретів і осоки стара, напівобвалена гребля, по якій давно вже ніхто не їздив. Там, де з ставка стікала в яр вода, догнивав такий же ветхий, обсунутий місток, і просто в дошки і в стовпи його вростала старезна верба; червоне вузлувате коріня її обплітало гнилі колоди водоспуску. В глибоких норах і ямах під колодами і між. вербовим корінням водилося багато раків.
Надколота, сучкувата од старості верба росла над мостом, розкидала своє широке гілля і над ставом, і над яром, де по кам'яному дну плюскотів невеликий ручай, що вибігав з-під греблі.
Ось тут, під вербою, і була справжня літня домівка Паська і його ватаги. Можна сказати, як у Салабая яблука росли на пршцепі-яблуні, так хлопці росли на цій дупластій вербі і під вербою, все літо розкошуючи в її доброму затишку й затінку. Розколота громом чи бурею, вона трохи похилилася і вшир була обхватів на три, не менше. Вилізти на неї було непросто. Чіпкий в руках Пасько підскакував і хапався за старий сучок, такий закостенілий і міцний, як надпиляний воловий ріг. А далі він підтягувався тілом і видряпувався на першу гілку. Балансуючи в повітрі, мов канатоходець, він йшов по гілці до краю, аж поки вона загрозливо не вгиналася. І тоді з переможним криком "оп-па!" летів у воду, крутнувши на сонці млинка. Ляскав короткий сплеск — і Пасько виринав десь серед кущів осоки, на мілині, і з нього рудими струмочками збігала тепла й каламутна, як грушевий узвар, вода.
Цей стрибок з верби і був його коронним номером. Гілка нависала до води через місток, і якщо оступитися або промахнутися, коли стрибаєш, то можна було з висоти хряснутися на землю. Та, видно, для хлопців саме в тому і був найбільший смак, щоб погратися з смертю, з небезпекою, щоб самому й чортові сказати: не боюсь!
Він підставляв плече, підсаджував хлопців на вербу, і вони стрибали з гілки один за одним, до рудої глини скаламучували воду, а тоді з плескотом і сміхом пливли під місток. А там було темно, пахло розмоклим трухлявим деревом, крізь гнилі колоди текла й шуміла вода, і все нагадувало печеру: звисали зелені бороди моху, якісь черепашки обліплювали ослизле каміння стін, а під кругляками, плитами, в норах — чорні, з великими клешнями раки. Можна було цілий день бовтатись тут, під мостом, серед шуму й плескоту води, серед писку хлопців, які тягли раків, серед приглушених від моху й вогкості голосів.
Паськові ніколи не приходила та й не могла прийти в голову думка, що весь цей світ з раками, з черепашками, з сонним шумом води, весь він одним змахом, одною чорною блискавкою буде зметений, перекреслений, знищений для нього. І назавжди, на все життя.
Той літній день, як страшна гора, так і стоїть перед її очима.
Вона підвозила битий камінь. Дівчата насипали їй з куп, а вона тачкою тягала на дорогу, там дядьки-бутовики укладали камінь в дорогу, а хлопці носили пісок і щебінь, трамбували готове полотно шосе.
Кажуть, не вір у передчуття. А їй зранку так важко було виходити з дому, так млоїло і недобре стискувало серце, наче перед хворобою. "Може, перепалилась вчора на сонці? — подумала вона.— Аби хоч не заслабнути..." В роботі трохи пересилила себе, навіть спробувала була за дівчатами щось заспівати — і не пускало, стояв клубок у грудях. Круг неї гупало, вештались люди, вистукували дядьки молотками. Та вона почула зовсім інший звук і враз обернулась: хто це? Сухо бив копитами кінь, одкидаючи назад клубки пилу. Від села курним шляхом летів на коні хлопчина, і вітер тріпав йому за спиною сорочку. Вся похолонувши, вона дивилась на шлях. Кінь підлетів змилений, а рот в хлопця, так їй здалося, був запечений.
— Тітко Тасько! Тітко Тасько! Біжіть в село, там ваш Павло розбився!
Що з нею? Оглухла чи, може, таки од сонця заслабла? їй щось таке причулося. Розбився? Хто? Ноги в неї підкосилися, і замість того, щоб охнути, закричати по-жіночому, вона так і сіла на пухкий укіс і наче вгрузла в землю. Мабуть, довго торсали її в спину, казали — вставай, бо раптом холодно й тупо обвела людей поглядом і схопилась. Для чогось зірвала з голови хустку і побігла степом, сухою, потрісканою, як долівка, дорогою. Бігла й держалась рукою за груди — серце гупотіло й виривалося. І не тямила, що хустка аж гаряча, вогка в руці, що очі заливав їй потом, а може, сльозами. Поруч з нею гнав на коні хлопчина, навіть не додивилася вона, чий то він, сусідський а чи з хутора. Він бив коня п'ятами і гукав їй ошаліло:
— Тітко, та не біжіть! Сідайте на коня, чуєте!
Та, видно, вона справді оглухла, бо таке все мертве й глухе, аяс чорне, стояло перед нею в степу, і тільки якісь гарячі спалахи, якесь сухе полум'я коливалося на дорозі. Все розпливалось їй у мареві, іскрами, тьмою спалахувало в очах. Та ще палило, нестерпно сушило їй горло. Вона тепер постогнувала стиха, вона крізь жар і вогонь, геть засліплена й безсила, прибігла на гору, хапнула там гарячого повітря і затупцювала до свого двору.
А там під берестком — люди. Цілий гурт. Чоловіки з кузні. Сусідка Вустя в чорному платті. І саме напинають рядно, од гілки до жердини, щоб сонце комусь не било в очі, так вона зрозуміла. Те лаштування (як на похорон), гурт людський, рядно... Не вогнем, а вже холодом пронизало її: "Павлунь! О, мамочки! Живий?"
Вона кинулась до носилок, так-сяк мотузками зв'язаних з дощок. її непосидько Павлусь, той, що літав усе літо, не чуючи під собою ніг, тепер лежав прип'ятий до землі. Хтось його, голого після купання, накрив до пояса сорочкою. Вона жахнулась, не впізнала сина: не ті, зовсім чужі у нього очі. Страхітливо напружені, застиглі, з криком пекельного болю і муки. "Господи, що з тобою?" — прошепотіла вона. Впала на коліна і за одвічною звичкою матері всім тілом подалась до нього, щоб пригорнути. Аби ж її хто зупинив! Аби сказав: не смійі Та вона, одуріла від страху, не тільки зворухнула його болюче, як тисяча струн, напружене тіло, вона просто впала на сина. І тоді... Страшний, пронизливий зойк одкинув її геть. Цей зойк нелюдського болю, цей сплеск смертельної муки довго, роками тріпотів у її душі, він запікся, як рана після гострої бритви. Вона ще помітила: син скрикнув — і провалився в сон, в забуття. Голова у нього безсило впала на дошку. І одразу дрібненькі крапельки поту виступили на скронях, на повосковілому лиці. Виступили і застигли холодними бісеринками. Та найбільше її злякало те, як він закусив губи і як чорна кров закипіла, запеклася на губах.
Вона з жахом дивилася на сина, не розуміючи, що з ним робиться.
Силою,' навіть грубо відштовхнув її хтось від хлопця: — Ти що, при своєму розумі, жінко? Ти доконаєш його! Не воруши! Пальцем не торкайся! Бачиш, погано йому!
...На п'ятий чи на шостий день вона, не Таська Байдачна, а згорблена, прибита горем жінка, насунувши хустку на очі, поза городами, крадькома почовгала на те місце. Не хотіла, щоб хтось бачив її, питав, сипав солі на відкриту рану. Світ і без того їй був чорний. Вона стала віддалік і дивилася на ставок. Сонце зайшло, повзли яром сутінки, і місце їй видалося недобрим, глухим, відлюдним. Сірі очерети обступили греблю, щось сплескувало на воді, зітхало, наче жива душа, та й годі. А верба... Мати довго, з печальною німотою дивилася на дерево. Не була забобонною, однак здригнулася в душі. Щось нехороше побачила в старій поколотій вербі: гілки обвисають розпатлано, а з-під гілок чорною діромахою зяє дупло, воно теж ніби придивлялося насторожено до неї, до матері, і щось таїло в собі. Ось на цю вербу він і заліз, Павлик. І не впав би, шепотів їй в гарячці, прокидаючись в поту, в маренні серед ночі.
