Птиця помсти Сімург - Близнець Віктор
Як птиці в грозу, носилися чутки: за яром, у степу бачили диверсантів; зловили в хлібах двох шпигунів-ракетни-ків, які подавали з ракетниць сигнали німецьким яструбам; хтось отруїв колодязь на хуторі, і безневинно загинув хлопець-їздовий і коні з радгоспу. Чутки носилися, мов блискавки-птиці. В сухому повітрі, здавалося, все наелектризувалося до краю, і було чути, як потріскують перед вибухом заряди...
Потім притихло на день чи два. Тільки якось грізно й зло-віщо. І ринуло сильніше. Відступали, мабуть, останні колони, вже під ударами піхотних частин фашистів.
В ці дні Павликова мати зовсім не спала, металася серед людей; одправляли хліб, худобу, плакали, прощалися з немолодими сільськими дядьками, резервістами. А Павлик, покинутий, лежав у своєму кутку, мучився, томився душею, слухав охриплий детекторний приймачик. Та ждав стомлену, аж почорнілу матір, щоб накинутися на неї з розпитом: ну як, що там у селі?..
І от нагрянуло перше горе. Перше, та, мабуть, найстрашніше для Павлика; Зник Черкес. Потім про нього і мати, і люди, і хлопці не раз і ие два розповідали Павликові: як він загинув.
А загинув Черкес так, трохи дивно і загадково, як і жив.
Горіли некошені хліба, спека сушила землю, дим і сірий попіл несло над селом. Повз крайні хати відступала якась розбита наша частина, може, навіть рештки її.
Черкес з лопатою вийшов на шлях і заступив дорогу солдатам.
— Стій! — зупинив окриком понурих, запилюжених бійців, сірих від втоми і від гарячої куряви.— Ви куди відступаєте? Ви куди тікаєте, я вас питаю? Ви знаєте, що в селі діти? Маленькі діти і жінки горьовані ваші? Ви що, на фашистів їх покидаєте? На поталу ворогу? Де командир? Стій, слухай команду: ні з места! Ось лопата, я ще принесу, всім копать окопи, ротно і по взводах — готуємо кругову оборону! .
Черкес підняв лопату і став, ніби хотів держаком, руками одпихнути, зупинити всю колону. Губи у нього запеклись до чорноти, очі недобре, гарячково зблискували. Дехто із солдатів розгубився, дехто обминав його і йшов стороною, і під ногами у них ядучим пилком курився сухий придорожній полин.
З колони вийшов до Черкеса немолодий капітан, чорноволосий, з шпалою в петлиці. Одна рука у нього висіла на перев'язі, очі немовби гноїлися — їх виїдала спека й курява. Капітан од-кашлявся і хрипко, стомлено мовив:
— Хто ти такий? Одійди, не дурій, добрий чоловіче. Ти ж, здається, солдат. Гірко й без тебе, і панікерів хватає. Ось у нас один з голими кулаками поліз на танк. їх цим не візьмеш,— і він кивнув головою назад, на сірі випалені сонцем пагорби, де щось глухо погуркувало.
— Як не візьмеш? А чим візьмеш? Вашим відступом? Драпанням? А села, а вітряки, а такі пацани, як немощні, що в постелі лежать? — Черкес, видно, оглух, він не чув, що йому казав капітан, він гупнув лопатою в землю.— Пів-УкраїНи віддали і далі одкочуєтесь?! Стій, назад, кажу! Зараз будемо рити окопи і кістьми ляжемо, а село не здамо. Слухай мою команду.
Та капітан щось неголосно буркнув солдатам, і ті понурою колоною, обминаючи Черкеса, зашкорбали, загупали покрай дороги в полинах, і за ними хмарою потяглась курява й дим ів степу.
Сплюнув Черкес і люто, швидко, несамовито став довбати окоп. Тут,же, просто на шляху, навпереріз солдатам. Він копав затверділу землю, вигортав сухі брили, а колона обходила його. Він уже підчищав, вигрібав метровий, жирний, немов антрацит, степовий чорнозем, те безцінне золото південних просторів, на яке зазіхали споконвіку дикі орди кочівників — печеніги, половці, татари-завойовники (десь і войовничих готів аотлілі кості тут); він робив собі бруствер, заглибився на пів-пояса, а далі по груди, коли остання групка солдатів пройшла, проминула його, і хтось із обшарпаних задніх бійців оглянувся й глипнув на нього кривим пересохлим ротом — здається, оторопіло й насмішкувато.
Стихло* завмерло в степу. Ген за селом, за житами, що догорали, потягся довгий рукав куряви — видно, перевалювала за горб ота солдатська колона.
Нестерпно пекло сонце. Черкес зняв картуза, виклав у нього з кишені п'ять патронів. Вмостив на бруствер шкільний карабін, подумав: заїдає затвор, і поклав коло нього ще й той обріз, який випав з поваленої верби і який він почистив, добре змастив, приголубив.
Глянув Черкес на село, а воно вимерло й притихло, як вимирало й притихало, мабуть, не раз в давнину перед нашестями. Здавалося — навіть собаки в дворах поховалися. Ген лише вимахував йому крилами вітряк над яром, ніби гукав: "Бігом сюди! Ховайся, бо зараз таке почнеться!" — та за берестком на Павликовій хаті стриміла висока тичка-антена, яку він встромив у стріху. Обвів Черкес оком безлюдне село, попрощався — з вітряком, з Павликом, з мукою своєю — Тасею. Аби ж знала : Байдачна, вона б прибігла на шлях, вона б спробувала затягти ' його, безумного, в село, в якийсь сховок! А втім, що б вона зробила? В армію його не взяли, а принишкнути, голову десь сховати в куток... Чи довго б він висидів — з його характером? Так чи інакше, він був приречений. Краще вже тут, в степу...
От воно, те, з чим не розминутися. Виткнулася з-за лісосмуги сіра хмарка куряви, швидко покотила до села, повз степову балочку. То мотоцикл, Черкес уже бачив. Двоє їхали в касках, один за рулем, другий в колясці. Оком знавця, що трохи понюхав пороху, Черкес визначив для себе: це легенька розвідка, за ними посуне машина, дві, а може, одразу піхотна колона. Мотоцикл гнав курним шляхом просто на гору, до Черкеса.
Він прокашлявся, нап'яв картуз, щоб не сліпило очі, виклав патрони на бруствер і спочатку прицілився холодним прищуром очей, а тоді взяв на мушку того, що сидів за рулем.
Наче й не торкав за курок, як грохнув постріл.
Круто, мало не перекинувшись, югнув, розвернувся мотоцикл, ревнув мотор і закушпелив назад з неймовірною швидкістю. Черкес одкрив рота, остовпіло дивився на пилюгу, що летіла з-під коліс. Диви, не було з ним такого — промахнувся, не попав у фашиста. Лайнув себе, перевірив приціл: так і є, збита мушка!
Поки ставив приціл, вискочило не один, не два, а троє мотоциклістів і невелика танкетка за ними — такої посудини Черкес на фінському фронті не бачив.
Ну от, тепер держись за жизнь, як сказав би начхоз.
Витер пересохлі губи, які аж зашкарубли від спеки й пилу. Зарядив карабін і обріз.
Уперся ногами в окопі, навіть почургав ними, щоб не було грудок під чобітьми. Ліктем зліг на бруствер.
Знов прицілився оком на шлях, з думкою — підпустити їх ближче.
А ті не їхали. Спішилися, стали купою. Видно, розглядали в бінокль, обмацували дорогу. Пустельно. Диміла стерня, догорав підпалений хліб. Ніде ні душі. Хтозна, чи помітили вони Черкесів окоп на шляху, купу свіжої землі, яка на сонці присохла, взялась білуватою корою.
Обережно, обдивляючись навкруги, покотили фашисти до села, і Черкес осмикував себе, • казав: хай проскочать балочку, тоді...
Він прикипів оком до переднього мотоцикла і не бачив, як танкетка і два інших з колясками спустилися в ярок і десь пропали.
А мотоцикл котив на нього, і в Черкеса, як від морозу, почало трусити руки і в грудях трепетала якась терпка морозна остуда. Мандраж, як сказав би його начхоз. Він злився, бо не любив, не терпів у собі оцього перед боєм нервового дрожу. Міцніше притис клешнею гвинтівку до плеча й огледів, що й фашисти ідуть на нього з націленими автоматами. Він уже виразно бачив каску, розчепірені руки отого за рулем, навіть якесь розмите, сіре, запилюжене його лице.
Серце в Черкеса загупотіло, смерть підкочувалась ближче, сіра маска-лице вп'ялась в нього закляклими ямами очей. Щоб не перепалити себе, Черкес вистрілив і тут же викинув з патронника гільзу, а з неї ще вився жовтий димок.
— Ага, здається, один є!
Мотоцикл завив, закружляв на місці, застрибав на грудках; як прив'язаний до пакола. Фашист обвис, якось впоперек розп'явся на рулі; він лантухом сповзав на землю. І тоді отой другий геть несподівано вихопився з коляски, і Черкес й оком не зморгнув, як він стрибнув за руль, дав повний таз і так рвонув шляхом у степ, що за ним трубою встала курява.
Не зразу второпав Черкес, що ж то валяється серед полину. Ага, німчак. Його, видно, скинув чоботом напарник. І лежить німчак боком, вухом до землі, ніби слухає голос, та не голос, а зотлілі кості свого готського Чінгісхана — Германаріха, який був загребений десь тут, у цих безмежних степах.
...Коли помирав Германаріх, вождь імперії войовничих готів, він заповів перед смертю, щоб його поховали за древнім готським воїнським звичаєм: ніхто не повинен знати, де його могила, і щоб в жертву були принесені найближчі воїни-соратни-ки. Вночі таємно вивезли його тіло в степ, тричі міняли Дороги, по яких везли покійника, поки не зупинилися коло невідомої річки. Перед тим осліпили погоничів, які могли запам'ятати дорогу (в жертву їх не приносили, бо вони були низької крові). Далі розділились, пішли окремо. Першими вбили тих, хто копав могилу. Отож, Місце поховання Германаріха залишалося таємницею. Другими вбили тих, хто не знав, де могила, але вночі насипав греблю на річці, вище по течії, і коли зібралася
вода, спустив ту воду, щоб змело й слід поховання. Третіми вбили тих, хто вбивав перших. Потім вбили і цих. А по дорозі — і осліплених. В жертву було принесено сімсот найхоробрі-ших воїнів-готів, а ім'я Германаріха оповито ще однією злові-щою легендою. Той, хто лежав зараз вухом у полинах, замість казок дома і в школі, а може, й разом з казками, читав про безстрашного Германаріха і чув од старших, що в них кипить кров предків і вона, ця кров, кличе їх на схід...
Черкес послав кулю навздогін мотоциклістові, який кинув розпростертого свого напарника і тепер тікав щодуху в степ.
Перезарядив карабін. Хотів знов прицілитися.
Та майже водночас гримнуло ззаду.
Він ще встиг стрепенутися, кинути вбік коротким зми-гом ока.
За спиною, мало не впритул, стояло троє. Важко запилені чоботи. Віддуті коліна сіро-зелених штанів. Рукава до ліктів закасані. І наставлені на нього дула автоматів. Обійшли, обійшли вони балочкою Черкеса, він про те й не подумав.
Зсудомлений, з холодним трепетом смерті в очах, він ще розтулив пальці, щоб взяти обріз. І тоді в спину, в голову, в потилицю градом сипонули кулі.
Він так і впав — на груди, лицем у м'яку землю, яку акуратно вибрав з дна окопу.
Вже потім, вночі, люди знайшли Черкеса.
