Нова заповідь - Винниченко Володимир

Убраннячко, видко, не буржуйське, а яка грація, яка ніжна делікатність у рухах, нахилах, поворотах голови до партнерки.

Петро умгу кав, але відірватись од сірих, серйозно-допитливих, часом немов аж скорботних, очей не міг. І ноги, руки, груди йому були важкі й солодко-скорботні.

Коли вона відвела очі, він глибоко зітхнув і здивовано повів очима по залі: що за чортзна-що таке з ним діється?! Що за дівчина? Чого їй треба?

— Ну, що, Па... чи той, Петре, давай попрактикуємося з якими-небудь посмітюшками? Га? Чого ж так сидіти, справді? Я вже придивився до їхніх викрутасів, — справлюсь. Давай? Га? Запроси ось цю нашу сусідочку. Одна там гарненька. Бачив? А я он — там набачив чорнявеньку, вона вже й посміхнулася до мене. Тільки от чорт... з мовою біда. Як швидко балакають, так дев'яносто відсотків не схоплю. Ну, як? Давай?

Але Петро аж злякався: як, золотяву?! Це здавалося йому таким неймовірним, неможливим, аж образливим. Отако підійти, як до всякої, покликати, обняти й отам-о топтатися з нею, в тій дурній, пітній, чадній каші?! Та він здурів, цей Гриць, чи той, Кіндрат!

— Ну, що ти! Отак візьму й піду танцювать.

— А чого ж ні? А як доведеться з машиністкою...

— А ну її к чорту! — раптом сердито (аж на диво самому собі) вирвалось у Петра.

Кіндрат здивувався.

— Та ти чого? От туди к бісу. Знову щось?

Але Петро засміявся й, зиркнувши на сірі очі, що вже чекали на нього, поклав свою руку на руку Кіндрата й сказав:

— Та нічого. Я так. Іди танцюй, а я трошки... той... Може, й я потім. Іди, іди, я подивлюсь на тебе та й наберуся духу. Катай!

Кіндрат незалежно знизав плечима.

— От ще духу набиратися! Подумаєш, яке страшне діло. От дивись!

Він підвівся й, не хапаючись, застібаючи піджак, попростував до чорнявенької посмітюшки. І як тільки Кіндрат одійшов, так Петро зараз же перевів очі на золотяву. Але вона не дивилась на нього. Зате йому в очі кинулась біла хусточка, що лежала біля її ніг на підлозі, мабуть, упала з колін або зо столу. Петро подумав, що слід було б, бувши європейцем, підняти хусточку й ґалянтно подати її панночці. Серце йому сильно завмерло від цієї думки, і тієї ж миті наче хтось чужий узяв його за плечі, підвів, посунув до панни, нахилив до хустки. Обережно взявши її за кінчик, він підвівся й, уклонившись, підніс її золотявій, яка вже зі своєю червоно-білою усмішкою дивилася на нього

— Вибачте, панно, ви, здається загубили хусточку?

— О, дякую, дякую! Це дуже мило з вашого боку.

Петро ще раз уклонився і хотів уже іти на своє місце, як у цей мент до панни, шаркнувши ніжкою, підкотився фертик, з яким вона вже танцювала, і запросив її до танцю. Золотява підвелась, але взяла попід руку Петра і сказала фертикові з привітною усмішкою.

— Вибачте, я вже запрошена.

І повела Петра до залі. Він з радісним ошелешенням ішов з нею й не знав що казати.

— Ви танцюєте? — сміючись, запитала золотява. Петро зам'явся.

— Як вам сказати? Погано танцюю. Власне, краще сказати, не танцюю.

— А от ми зараз перевіримо. Ходімте?

І вона, не чекаючи відповіді, знову взяла його попід руку й повела вниз. Внизу зупинилась і поклала йому руку на плече. Петро ніяково й боязко обняв її за стан, ухопив темп і обережно повів у юрбу. І дивна річ: у Києві з дівчатами він майже завжди не міг одразу вступити в такт. А тут як машиною втягло його. Чи не від того, що золотява танцювала не так, як київські дівчата?

Розуміється, танго був суто буржуазний танок. Про це й мови іншої не могло бути. Вся філософія життя буржуазії відбивалася в ньому, як у маленькій копанці. Чоловік повинен вести жінку. Жінка повинна коритися, слухатися всіх його рухів і йти за ним сліпо, без критики, без найменшого опору. Це так. А тим часом чого ж таке зворушення, чого така глибока ніжність заливали його від того, що він вів? І чого хотілося вести якнайлегше, найніжніше? Чи не залежить це від того, кого ведеш?

Одна рука його лежала на її стані, в другій була її рука. І таким чином вона була немовби включена в струм його життєвої енергії.

Під ніжним шовком сукні рука чула тепло її тіла, в другій руці покірно лежало тепло її руки. І коли вона часом піднімала до нього очі, то ця ніжна покора, ця дитяча теплість і відданість так і промінилися з її очей та з слабкої, затуманеної посмішки. Де ділася та жорстока насмішкуватість, певність у собі, владність, які часом з'являлись в неї на лиці, коли вона дивилась по залі.

Коли музика затихла, вони здивовано озирнулися. Парочки швиденько розкочувались на всі боки до естради, до своїх столиків з гіркеньким, тепленьким пивом.

Золотява взяла Петра попід руку й вони посунули за всіма на свій бік.

— А знаєте, — здивовано підвела вона ще злегка затуманені покорою очі до нього, — ви такий великий, міцний, а надзвичайно легко танцюєте. Ви ще не зовсім сміливі, але алюр у вас дуже-дуже легкий. Я рідко з ким так гарно почувала себе в танці.

Петро глибоко зітхнув, не знайшов що сказати й тільки посміхнувся вниз до неї. (Вона на зріст зовсім не маленька була, хорошого середнього зросту, але він усе ж таки мусив дивитися трошки вниз до неї, а вона — підводити очі вгору.)

— А ми своїх товаришів так і покинули, — раптом засміялась вона, виходячи по східцях і помахуючи рукою до своєї подруги, що шукала її по залі всім своїм круглим плескуватим лицем.

— А де ж ваш товариш? Ми повинні всі перезнайомитись і сісти за один столик, — рішуче сказала вона і повела його просто до своєї подруги.

— От, Мері, дозвольте вам появити. Мсьє... О, а як ^кє вас звати?

Дійсно, про це вони й забули спитатися одне в другого.

— Петро Вишнятинський, — злегка вклонився Петро. — Себто, коли хочете, П'єр Вишнятинський.

— О, ні, Петро краще. П'єр — банально. А це — Мері Сміт, моя товаришка.

Петро й Мері потисли одне одному руки. —А ви ж як зветеся? — з усміхом спитав Петро зо-лотяву.

— Ах, правда! Я — Мабель Джонсон. Із Кентуккі. Ми машиністки при американській Торговельній комісії. А де ж ваш товариш? Він не зник?

0, ні, товариш не зник. Стрункенький, елегант-

ненький, він рівненько стояв збоку і напружено ждав,

не зводячи очей з товариства. І як тільки Петро кивнув

йому, так він умент і підійшов. Петро хитнув на нього

золотявій і сказав:

— Оце він. Мій товариш. Кіндрат Сліпчук. — Золо-тява з ясною посмішкою подала йому руку. Кіндрат ґалянтно потис її (о, на ґалянтність його просто мама родила!) — так само обернувся до Мері й теж міцнень-ко потис, що пальці й Мабель, і Мері аж позлипались, але вони ані скривились.

— Ну, а тепер танцювати! — весело труснула головою золотява. — Чуєте: вже музика.

Мері на відповідь мовчки, з доброю посмішкою піднесла їй до лиця свою руку, на якій був крихітний годинничок на ремінці. Але золотява й подивитись не схотіла.

— О, година мене ні трішки не цікавить! Мсьє Петро, не гаймо часу!

1, схопивши його за руку, вона бігом потягла його

до сходів, озираючись і сміючись.

Петро не встиг і оком кліпнути до Кіндрата, щоб якось помогти йому в його трудній ситуації. Та Кіндрат зразу дав собі раду.

— Я погано балакаю по-французькому, мадмуа-зель, — рішуче, категорично, але не забуваючи за ґалянтність, сказав він. (Отож, мовляв, знай і не чіпляйся.)

Але Мері весело засміялась і сказала:

— Я теж.

— О! — зрадів Кіндрат. — Так ходімте танцювати! Мері ще веселіше засміялась, охоче хитнула йому

головою і пішла вниз. Розуміється, Кіндрат охочіше пішов би з тою золотявою танцювати, але... із золотя-вою вже кінець, Панько, бестія, захопив уперед.

Але коли обидві парочки зійшлися на ґалерійці після танцю, Мері знову піднесла до Мабель руку з годинником і по-англійськи сказала:

— Вибачте, Мабель, я бачу, що вам сьогодні цікаво...

— Дуже цікаво! — буйно мотнула головою Мабель.

— Та це видно. Але ви самі знаєте, що нам треба бути дома. А вже дванадцята година.

— Дванадцята?! — з комічним жахом скрикнула Мабель і глибоко зітхнула. Ну, що ж, — по-французькому додала вона. — Треба їхати додому. Нема ради.

І повільно простягла до Петра руку. Він обережно взяв і не зразу випустив. А Мабель і не хапалася видирати її.

— Ну нічого! — прошепотіла вона вголос по-змовницькому, — ми завтра знову зустрінемося тут і дотанцюємо. Правда?

— З радістю, — сказав Петро. — Але ми теж ідемо додому. Може, як дозволите, ми провели б вас?

— О, ні! — якось занадто живо й немов аж злякавшись, скрикнула Мабель, і тут же, щоб замазати цей тон, додала спокійніше:

— Ні, ні, проводжати нас не треба. Дякую дуже. Але завтра приходьте сюди. О десятій. Добре? Точно? Гаразд. До завтра!

Розуміється, в такому разі Петро й Кіндрат навіть до роздягальні з ними не пішли. Але коли дівчата відійшли вже кроків на п'ять, Петро раптом щось згадав і метнувся за ними, кинувши Кіндратові:

— Почекай. Я зараз.

І, обминаючи гарсонів та парочки, він швидко почав доганяти подруг. Опинившися зовсім ззаду їх, він тихенько сказав над вухом золотявої:

— Мадмуазель Джонсон!

Вона рвучко обернулась і, зустрівши його лице, здивовано й радісно, наче давно-давно не бачилися, скрикнула:

— О, мсьє Петро!

— Вибачте, будь ласка, я на одну хвилиночку. Хочу вам дещо сказати.

— Одну хвилинку, Мері! — кинула золотява і зараз же ступила вбік. — Ну? — з цікавістю і немовби аж трошки хвилюючись, підвела вона до нього лице.

Петро з легким замішанням кашлянув.

— Та, власне, нічого серйозного. Але я думав, що повинен вам це сказати. Річ у тому, що я розумію по-англійському. Отже, може, ви часом щось таке між собою по секрету...

— Ви розумієте по-англійському?! — вражено і радісно скрикнула вона. — О, як це чудово! О, як це, знаєте, надзвичайно чудово! Все, все розумієте? І балакаєте?

— І балакаю, — по-англійському відповів Петро.

— І коли я навіть швидко-швидко почну говорити, то й це ви зрозумієте? — теж по-англійськи й навмисне швидко проторохтіла вона.

Петро всміхнувся.

— Якщо можете ще швидше, то все одно всі секрети зрозумію...

— О-о, — аж проспівала Мабель, широко вражено дивлячись на нього (чого вона, власне, так була вражена, чого це було так "надзвичайно чудово", що він розумів по-англійському, це було незрозуміло).

— Ну, ви дуже-дуже добре зробили, що сказали. Це дуже по-джентльменськи з вашого боку. Ви дуже милий!

І вона, простягнувши йому руку, сильно потисла його пальці, кивнула головою й попрямувала до Мері.

Петро посміхнувся п'яненьким усміхом, зачесав пальцями волосся і помалу вернувся до Кіндрата.

— Ну, братіку, — зараз же зустрів його той рішучим і вимогливим тоном, — тепер ти мені розкажи, що це за панни? Як ти до них підсапався?

Петро сів, машинально сьорбнув із чиєїсь склянки пива, гидливо скривився і...