Нова заповідь - Винниченко Володимир

Думка ж усе коло того Стовера, чи Стьопи, як ти кажеш, усе коло його крутиться. Ну, а тут раз ото вийшла з воріт якась така... (нічогенька, паршивка!). Ну оком метнула. Ну, якось подумалось, що цікаво було б зазнайомитись з такою. А тут, значить, і Стьопа той. Ну, й накрутилась ця ідея: а чи не підійти отако до Стовера? Я, Паню, правду кажу, як самому собі. Ловлю його за в'язи. Та от, не дається як слід ухопити.

— Чекай, чекай, Грицю, ми його зараз ухопимо! Ти тільки тримай себе в щирості, не соромся і не бійся, тримай!

— Та тримаю.

— Добре. Тепер ти от що скажи... Подумай гарненько і скажи: а коли ця ідея вже визріла в тобі, то про що ти більше думав: чи про те, як з тою машиніст-кою будеш... ну, там ходити, цілуватись, чи про те, як через неї до Стьопи прилазити?

Кіндрат засміявся і сильно струсив головою.

— По правді сказати, так більше про саму дівчину. Конешно, Стьопа теж ніби... Але коли тобі казав, так цілком щиро про Стовера думав. І сам вірив. Що тільки для Стовера. Ти ж віриш мені?

Петро аж радісно засміявся.

— Та певно, що вірю, дурачок! От у цьому ж і вся штука. Але, бач, отут ми його й ухопили за в'язи. Ідея, може, сама собі й непогана (треба подумать!). Але ти бачиш, куди він затяг. Справу він відсунув, ширшою зробив і за нею вже свої штуки хотів виробляти. Ні, голубчику, почекай! Якщо й візьмемось за цю ідею, то чортика вже чорта з два відпустимо. Не про дівчину, а про Стьопу думати. Правда, Грицю?

Гриць зітхнув і покрутив головою.

— Та тепер уже що там балакать... Ну, про саму ідею що думаєш?

Петро споважнів.

— Гм! — Що ж. Воно, звичайно, можна б... Тільки от які думки виникають. Давай діялектувати крок за кроком, що воно з того може вийти. І він почав так діялектувати, що Кіндрат кінець кінцем побачив, що цю "творчу ідею" треба поки що залишити. Якщо не знайдеться чогось кращого, тоді можна й до неї вдатися.

— Згода, Грицю?

— Згода! Нічого не зробиш. Ну, й аналітик, діялек-тик і філософ ти в нас. Чортика викрив, ідею розбив, за краватку вилаяв.

Петро раптом ухопив Кіндрата й легко, як подушку, підніс його аж під саму стелю й знову поставив додолу.

— Ех, Грицю, страшенно я радий, що ми побалакали . Такий радий, як давно вже не був. Спала вага якась з душі. Та тепер щоб ми не добились свого?! Га? Та Париж перевернемо!

— Та тобі не важко перевертать — здушив за груди так, що, думав, там під стелею й лусну.

Петро весело засміявся, забілівши рівним тинком зубів, і ніжно обняв за плечі Кіндрата.

— Та ну? Та нєв^кє заболіло? А я ж так легенько взяв. Ну, знаєш, що: у компенсацію ходім у кіно. Так мене щось здіймає, що хочеться чи рухатись, чи піти кудись.

Кіндрат поправив краватку й лукаво скоса зиркнув на Петра.

— А, може, в дансинг? — невинно кинув він.

— Як у дансинг? Чого?

— Та перше: порухати