Нова заповідь - Винниченко Володимир

гм! потребу, так би мовити, підвести підрахунок свого життя. Ні, навіть не так підрахунок, як...

Жан повів пальцями в повітрі, немов ловлячи не-схоплену думку.

— ...а навести мир у самому собі, погодити себе з самим собою. Бо з часом, розумієш, іноді це непогодження стає вже нестерпним. Знаєш ти це чи не знаєш?

І Жан зо схованим напруженням устромив очі в лице Жакові, — з відповіді Жака так само видко буде, чи є ще між ними хоч трошки колишнього схоплювання думки з одного слова чи немає вже?

Чортів ґарсон зірвав момент: приніс чергову страву й почав поратись з тарілками. І чи через це, чи через що інше, умисне чи ненависне, Жак не зрозумів питання.

— Вибач, Жане, мені трошки не ясно... — і куснув нижню губу.

Але, Боже мій! І в нього волосся поріділо, прошилося срібними ниточками, надто над вухами, і в нього круг очей повгризались у шкіру зморщечки, і горбатенький носик немовби схуд і дужче згорбився, і пу-каті, милі очі теж ніби трошки схудли.

Коли ґарсон нарешті відійшов, Жан машинально відпив із склянки вина й знову допитливо встромив очі в Жака. Потім поставив склянку й тихо заговорив:

— Бачиш, Жаку, у мене є ціла купа питань, які я хотів би не те що... обговорити з тобою, а... довести до твого відома. А потім, в залежності від того, як ти реа-ґував би на них, рішати: обговорювати чи не обговорювати. Чекай: ніяких дебатів, дискусій я не пропоную, ми досить уже надискутувалися за ці двадцять років, як розійшлися. Річ тепер не в тому, хто в цей час мав рацію, а хто ні. Річ в іншому. Річ у тому, як бути далі.

І тому я тобі поставив оце перше запитання. Щодо мене, то я тобі перший скажу одверто й щиро: я почуваю імперативну потребу зробити мир у самому собі, потребу бути собою, краще сказати, бути тим, яким я себе намічав тоді... тоді, як ми з тобою жили в нашій малій мансарді на вулиці Алез'я. Бо, зробивши підрахунок, я бачу, що... що наші мансардні, колись нами поставлені тези розходяться з моєю реальністю. І що далі, то дужче. Чи самі наші тези негодящі, чи я сам нікуди не гожусь, не знаю. Я знаю тільки, що той со-ціялізм, який ми з тобою тоді так урочисто творили в наших мансардних тезах, ніде на планеті не здійснюється, ніде, Жаку, хоча на ній, бідній, є вже чимало урядів, які називають себе соціялістичними. Та більше, Жаку: мною його тези в житті не здійснюються. Ну, їжмо, а потім будемо докінчувати.

І Жан рішуче взявся за виделку і ніж. А Жак повільно підніс склянку з вином до рота, задумливо сьорбнув з неї й потім теж почав їсти, не гублячи з очей і навіть з усіх рухів тієї задуми.

Заля ресторану поволі заповнювалася. За столиками з'явились постаті немансардного типу, що були зникли за часів війни, брильянти знову заблискали на білих шиях, на вухах, на пальцях, заграли цілі маєтки. Жак скоса поглядав по залі, на мент зупиняв увагу на тій чи тій постаті, але задума знову обсотувала його очі.

Коли нарешті ґарсон усе прибрав і приніс каву, коли в залі вже почав пасмами ходити дим сиґар і коли Жан та Жак теж закурили, тоді Жан поставив лікті на стіл і заговорив:

— Так от, Жаку, поскільки я з тобою утворював оті мансардні тези, то я вважав, що так само з тобою повинен їх переглянути. Так чи ні?

Жак обережно, щоб ні на що не ангажуватись, повів одним плечем і сказав:

— Це залежить, які саме тези.

Жан трошки нетерпляче смоктнув цигарку.

— Ну, які! Ти ж пам'ятаєш: наша основна теза була — соціялізм — це визволення від усякої неволі — соціяльної, політичної, моральної, правда ж?

Жак знову ухильно хитнув головою, а Жан ще нетерплячіше знизав плечима.

— Ну, добре, не буду ставити тобі запитань, я буду просто викладати тобі свої думки. Коли ти схочеш сказати що-небудь, ти скажеш. Добре?.. Ну, так от. Перевіряючи своє життя, свої теперішні вчинки отими колишніми тезами нашими, я бачу, що вони, оті тези і вчинки, розходяться між собою. Наша мансарда, наша молодість кричить на протест. І я мушу вибирати: або моя молодість з її мансардою, вірою, ентузіязмом і... можливо, з наївною глупотою, або оця дорослість з її розсудністю, поважністю. Як тобі, може, відомо, мене в деяких колах уважають за серйозного політика. Живу я вже не в мансарді, а маю добре буржуазне помешкання, секретаря, дактильку, добрі гонорари депутата і журналіста. В додаток, як і личить серйозному діячеві, маю на утриманні артистку, коханку. Отже, здається, я міг би собі жити досить спокійно, як живуть усі порядні серйозні політики, навіть комуністи. І все-таки я не маю того спокою. Не маю, Жаку. Не маю через те, що, як я сказав, не має миру з самим собою. (Це, між іншим, найгірша хвороба сумління, якою може захворіти людина.) Є люди, які вміють дурити самих себе у всяких конфліктах з собою. Вони вміють викликати в собі віру, що вони майже бездоганні, а деякі так просто з пошаною, навіть з ентузіязмом ставляться до себе. І їм живеться дуже приємно. Ну, а я настільки ще, видно, не дорослий, що не маю ні тієї пошани, ні ентузіязму. Навпаки, що далі, то розходження з собою і сварки з собою стають усе дужчими. І нарешті, я не можу більше терпіти. Я почуваю, що мушу збунтуватися, зробити революцію в собі. От!

І Жан похапцем перехилив у себе великий ковток вина, неначе поставив крапку. Жак тонкими жіночими пальцями розминав на скатертині буру ґульку хліба й тільки час од час відсував нагору пухлі повіки й зиркав на Жана.

— Ти спитаєш: в чому може бути ця революція. Я тобі відповім, Жаку: вернутись у нашу мансарду. Хочу знов мансардної віри, наївности, ентузіязму, молодости, себто того, що є найкраще в житті! Якщо це можливо для таких... дорослих сухарів, як ми. Ти пам'ятаєш нашу милу віру: соціялізм — це свобода, рівність, радість, щастя? Пам'ятаєш, як ми уявляли, як воно конкретно буде в кожній країні за соціялізму? Пам'ятаєш, як ми навіть дощової погоди, холоду, осінньої сльоти не припускали? За соціялізму повинно бути раз у раз сонце, теплість, ясність, сміх, веселість, молодість навіть старих людей. З того часу минуло, Жаку, уже більш як тридцять років. На планеті вже то тут, то там заводиться соціялізм. Але, Боже мій, що це за соціялізм, який він далекий від того нашого, мансардного, Жаку!

Жан посміхнувся і знов приклав склянку до вуст. Витерши їх серветкою, він, немов наладований наново отим ковтком, неголосно і з гірким усміхом у голосі заговорив:

— Від паршивих батьків він родиться, цей соціялізм дорослих людей. То він хирлявий, зачісаний, бур-жуазненькнй, пристойненький. То слинявий, опортуністичний, готовий на всякі поступочки, на всякі дрібненькі ляпаси від дужчих, аби нічим не ризикувати. То він тупий, дикий, повний терору, крови, насильства, неймовірного страждання.

Жак припинив крутити ґульку і підвів лице. Він, видно, хотів щось сказати й не одважився.

Жан про себе посміхнувся: "От що значить московська дисципліна!"

— Та й яким він може бути, Жаку, коли творці його не про соціялізм думають, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, тактику, захоплення влади. Та от тобі маленький приклад: от ми двоє, товариші з дитячих літ. Ми довгі роки жили зрощені на всіх шкільних лавах. Ми діти отих самих поневолених, експлуатованих, які повинні, за нашою вірою, творити соціялізм. Ми роками творили в своїх душах отой бідний соціялізм. І от на тобі: коли настав час такого-сякого реалі-зування його, ми вчепились один одному в волосся, погризлись і на все життя розійшлись. І ось тепер, коли зійшлись, ми боїмось один одного, не довіряємо, підозрюємо. Ми є символ усього так званого і обогов-люваного нами "працюючого люду". Він так само розбитий на дві половини. Ми всі знаємо, що, коли б ми об'єднались, то всі питання на землі були б розв'язані й настала б доба справжнього соціялізму — соціялізму свободи, веселости, радости. Але ми не сміємо об'єднатись. Ми хитруємо. Ми тактикуємо. Ми думаємо все про ту саму владу, престиж, амбіцію. І ми віримо тільки в свою непомильність, бо тільки нашими устами глаголить істина, тільки в нашій церкві святість і спасіння. А хто вірить не нашою вірою, той або дурень, або бандит, або зрадник, або злочинець і, розуміється, заслуговує відповідного ставлення до нього.

— А як же цього уникнути? — дивлячись у стіл, рівним, немов безживним голосом кинув Жак. Але Жан од цієї "безживности" аж здригнувся всередині себе радістю: отака "безживність" бувала в нього раз у раз під час великого зворушення. І він з силою відповів:

— Як? Та спробувати творити соціялізм іншим способом. Як тобі добре відомо, тільки є два способи здійснення соціялізму, за них ми собі здорово поскубли чуби. Ми, соціялісти, думаємо, що його можна здійснити тільки помаленьку, еволюційно, реформами, легенькими надушуваннями на шкаралупу капіталізму, одламуючи від нього клаптик за клаптиком. Ви, комуністи, вважаєте, що ми — захисники капіталізму, опортуністи, що капіталізм треба не ножичком од-колупувать, а трощити одним махом, сокирою, ломакою, динамітом, себто збройною кривавою революцією. В цьому сутня різниця між нами. Правда ж?

Жак невиразно посміхнувся і нічого не сказав.

— А я тобі скажу, Жаку, що обидва способи в^кє не годяться для нашої епохи, що вони обидва вже пере-старілись. Ми, соціялісти всіх країн, Франції, Англії, Швеції й так далі (імітуючи совєтський соціялізм), заміняємо приватний капіталізм державним, себто перефарбовуємо шматки капіталістичної шкаралупи в со-ціялістичний колір, називаємо це націоналізацією і пишаємося: ми творимо соціялізм. А те, що під перефарбованою шкаралупою лишаються всі сутні риси капіталізму — робітнича надвартість, визиск, нерівність, панування, неекономність, нерентабельність, марнотратство й таке інше, що ніякісінької радости, веселости, соняшности від такого "соціялізму" немає, це нас не примушує почувати сором за себе. Та й то, така повільність не задовольняє маси, і вони йдуть за вами, комуністами, бо ви їм обіцяєте динамітом зірвати скелю капіталізму і переправити їх у країну радости і щастя, як то, вибач мені, в СССР. Але і ваш спосіб, Жаку, вже не годиться, (^віт уже так увесь споївся, що як тільки в якійсь країні робиться якийсь струс, так він моментально відбивається в інших частинах планети. Спробуйте зірвати динамітом капіталізм у Франції чи в Італії, ви побачите, як він зараз же струситься в усіх інших державах, як Америка наїжиться, як кинеться на нас.