Гайдамаччина - Мордовець Данило
Виходу справді не було. В цей важкий час народ зрозумів, що як не було погано раніше, під поляками, а тепер, за своїми старшинами, під московською опікою стало ще гірше, і з язика народу зірвався цей історичний чотиривірш, що укрив ганьбою українську владу минулого століття:
Як були ми поляничими,
Годувались паляницями;
А як стали за москалями,
Годуємось сухарями…
Залишався один вихід — йти проти поляків, які хоч і були добрішими за своїх власних старшин і поміщиків, однак деякі з них, як Ортинській і Закржевський, робили наїзди на українські землі і тим нагадували про давні борги.
Та кинути заклик проти поляків було нікому, та й взагалі вголос цього вже не можна було робити, тому що московські німці, як, приміром, майор Вульф, який стояв із загоном на Орловському форпості, або полковник Корф, який стояв у фортеці св. Єлисавети, були дуже суворі.
І ось почалася таємна гайдамацька війна проти гнобителів, війна буцімто партизанська, яка незабаром перейшла у відкриту війну, як тільки незадоволені відчули свою силу і знайшли ватажка в особі Залізняка, а з боку церкви — благословення в особі ігумена Мельхіседека Яворського.
Вербовка гайдамацьких зграй відбувалась так само, як і вербовка зграй понизової вольниці. Порозуміння проходило таємно, десь на віддалених хуторах та заїмках (уметах). Найбільш достойних обирали ватажками або вони самі себе призначали коноводами партій. Ці ватажки в одній місцевості називались отаманами, в іншій ватажками, іноді полковниками. Вся зграя повинна була безмовно підкорюватись їм, і добрі молодці ставилися до них з пошаною, називаючи "батеньками" — у понизовій вольниці і "батьками" — у гайдамацьких зграях. Зрозуміло, що добрі молодці українські, і особливо їх, "батьки", дивилися на свої подвиги не як на злочинні дії, а як на справу геройську і святу. Якщо народна пам’ять освятила глибоким співчуттям справу Хмельницького і Наливайка, якщо у цій пам’яті лишились дорогими подвиги Перебійноса, Нечая, Павлюка, Морозенка, Півторакожуха, Лободи і Кривоноса, то і гайдамацькі "батьки" розраховували на таке ж співчуття народу, і, як виявлялося, насправді знаходили його. Якщо гайдамацтво Хмельницького мало в основі велику мету — визволення народу українського з-під ярма "лядського єгипетського", якщо ця свята мета доводила частенько героїв народних до плахи, до шибениці, то такими ж самими мотивами керувалися й гайдамацькі "ватажки" і так само, як для тих історичних мучеників, для ватажків не здавалася ганебною смерть на полі битви, від шаблі ворожої чи від зашморгу. І ті, й інші шукали одного — "до ґрунту зруйнувати лядську землю". Ця, за думкою народу, свята справа не схвалювалась тільки російським урядом та командирами-німцями: Москва, за народним висловом, "прибуркала" крила у добрих молодців. Виходить, потрібен був дозвіл Москви, а Москва дозволу не давала, і тому, щоб вдаліше набрати ватагу ватажки вдавалися до хитрощів. По землях запорожських козаків були розсіяні на просторі кількох тисяч квадратних верст запорозькі хутори, зимівники, пікети ("постні команди"), риболовні заклади і окремі садиби. У ці відлюдні козацькі житла йшло усе безпритульне, а часом і неспокійне, що навіть у самому коші не приймалося. Шукати ці буйні голови у степах було неможливо. Саме про таку ситуацію народ каже "шукай вітра в полі", або лови вітер в полі.
Саме у ці пустелі відправлялися заповзятливі ватажки і кидали клич. З усіх сторін зтікалася голота — і козаки, і селяни. Були такі, що сліпо слідували за ватажком, куди б він не кликав і для чого б не довелося йти: проти ляхів — так проти ляхів, а то і проти москаля. Більш обережні натякали, як би не викликати незадоволення старшин, а ще гірше — Москви, що тепер вже без паперу нічого не можна зробити. Тоді ватажок діставав який-небудь папірець, наказ, грамоту, а часом заспокоював своїх підлеглих і тим, ніби старшина доручив йому таємно, на словах, йти "руйнувати і плюндрувати лядську землю", знищувати нехристь, визволяти з полону церкви божії і душі християнські. І ось гайдамаки озброюються, дістають коней, обвішуються, в кого є, пістолетами і рушницями, а в кого немає, той робить собі "ратище" (спис), та засовує за пояс чи за халяву ніж, на голові висока хутряна (смушкова) шапка, з випущеним верхом, по козацькі, і в руці "ратище".
Та ось зграя готова і озброєна. Залишається тільки вибратися за кордон, у володіння Речі Посполитої. Ці кордони охоронялися фортецями, шанцями, пікетами і роз’їзними командами, які так спритно вміла обманювати понизова вольниця на Волзі. У самий розпал гайдамаччини кордони оберігалися досить міцно. Російські гарнізони сиділи в укріпленнях Орлівському (Орлик, нині Ольвіополь) проти Богополя, в Архангелогороді (Новоархангельськ), проти Тарговиці, і Крилові, проти Крилова польського. Потім на кордонах розтягувалися запорозькі паланки, бугогардовська та інгульська, які від гирла Синюхи до Бугу з одного боку, і від впадіння у нього Інгула з іншого, оберігали російську межу і дозорами за степами з допомогою шанців, пікетів і роз’їздів, що ходили від Александршанця (нині Херсон) до Кременчука. Польський кордон також охоронявся місцевими військами, про які ми говорили вище. Польські магнати Потоцькі, Ржевуські, Браницькі, Мнишек, князі Любомирські, Сангушки, Радзівілли, Яблоновські і Чарторійські, володарі земель, де найбільше гуляла гайдамаччина, мали власну кавалерію, яка звалася "народовою", і за свій рахунок охороняли край, що їм належав. В Умані, Чигирині, Немирові, Черкасах, Смілій, Саврані, Корсуні, Гранові, Тарговиці, Лисянці та інших прикордонних місцях жили їхні керуючі, які звалися "губернаторами". Вони були і комендантами цих військових постів. Кожне комендантство мало укріплений замок, з баштою і гарматами. Якщо не було замка, то був "лямус" (Lamus) — укріплені казарми зі стрільницями. У цих військах, які називалися також і "народною гвардією", відзначалися гайдамацькими подвигами Ортинський і Закржевський.
Гайдамаки, таким чином, повинні були обманювати увагу прикордонної варти, як зі свого боку, так і з боку Польщі. Якщо неможливо було пробратися через рубіж, то зграя направлялася в Гард, на Бузі — звичайне місце переходів чи "перелазів" на ворожий бік. Коли і там не вдавалося перебратися, коли старшина на паланках не бажала їм посприяти, то гайдамаки знаходили таємні, тільки їм відомі "перелази" через Буг, або цією річкою спускалися вниз до Лиманів ("до Лями на рибалках"). Звідти вони пускалися очаківського степу, виготовляли собі у лісах човни або віднімали їх у рибалок, і вже з "ханського боку" налітали на польську Україну, діставшися тих місць, звідки збиралися вже почати сухопутний похід. У Польщі їх підсилювало приєднання одновірців, з піхоти вони перетворювались на кавалерію, брали місцевих провідників, знайомились з місцевими обставинами, і грозою налітали на багаті землі, монастирі, брали приступом міста, випалювали їх дотла, вбивали панів та євреїв, — і повертались з багатою здобиччю. Іноді вони обрубувались у лісах, на островах річок, знову виходили і доспустошували те, що не встигли відразу. Захоплені ними табуни коней нав’ючувалися польським та жидівським добром, полоненими паненками та ксьондзами, і слідували за зграями у вигляді військового скарбу. Країна наповнювалася жахом і відчайдушними вигуками: "Гайдамаки! Гайдамаки!" Страхітлива звістка передавалася від регімента до регімента, від міста до міста, і губернатори ставили під рушницю всю свою міліцію, піднімали артилерію і спішили проти ворога. Але ворог рідко замислювався переможеним: він завжди сміливо пробивався крізь польські загони, скакав на змінних конях по кілька діб, налітав на інші міста і замки, знову брав їх приступом, запалював і знову починав, як буря, кружляти польською землею, поки в’ючні коні вже не мали сил тягти награбоване добро, а гайдамацькі пояси ("черес"), куди вони ховали золото, не розривалися від ваги. Для роздиху гайдамаки влаштовували укріплений табір, обрубалися в лісах і окопувалися валами, запалювали багаття і відпочивали, поки ватажок не віддавав нового наказу, куди йти. Заходячи у новонаселені слободи, мешканці яких були такі ж, як і гайдамаки, українці, зграї нерідко відчували гостинний прийом, починалася гульня, бандуристи співали думи про старі війни з ляхами, прославляли справжніх героїв, поки не лунав новий крик: "Ляхи! Ляхи!" — і гайдамаки знову на конях, і знову криваві сутички, знову скачки по степах, знову грабунки і пожежі. Польські сімейства і євреї кидають свої будинки, майно і біжать ховатися або в укріплених замках, або в лісах. Боючись, що не встоять і замки, поляки та євреї біжать за Дніпро під захист російських укріплень або навіть до татар. Нагулявшись досхочу, гайдамаки знову повертаються у степ.
Один з перших ватажків гайдамацьких зграй, з часу їх появи на Україні, був Сава Чалий. Особистість ця набула величезної слави, що ставить його в один ряд з найвизначнішими героями південноросійського народу. Багато романтичного у житті цієї людини і у подвигах його є щось міфічне. Син знатних батьків і правнук кошового отамана, якого не забувало Запорожжя, Сава стає ватажком страшної гайдамацької зграї. Він водночас і запорожець, і ренегат. Він робить страшні спустошуючі наїзди і в Польщі, і в Малоросії. Прихильник Орлика, потім "согласник" короля Станіслава Лещинського, він є страхіттям тієї польської партії, яка стояла за королів саксонського дому. Обласканий потім поляками, він стає членом Речі Посполитої, багатим польським поміщиком і врешті вмирає у Запорожжі під киями козаків біля ганебного стовпа. Довгий час ця постать оспівувалася українськими бандуристами; але історики не знали, коли жила ця дивна особистість. Про Саву Чалого співали у Києві, на Подолі і на Волині, і народ, склавши з його життя цілу епопею, сам плутався у свідченнях про час, якому належить цей народний герой, як він плутає епохи Хмельницького, Наливайка і Мазепи. Сава Чалий, врешті, дав багатий сюжет для історичної драми одному з найвідоміших російських письменників, який сховав своє ім’я під псевдонімом. Але обставини життя і подвиги Чалого, як особи історичної, роз’яснились тільки останнім часом.
Сава або Савко Чалий був сином відомого запорожця й того ж прізвища.
