Гайдамаччина - Мордовець Данило

Між тим старі кривдники: ляхи, ксьондзи і жиди всюди були, і хоч досить милосердно панували над нащадками славних українців, та все ж панували, і хоч євреї вже не орендували церков, а тільки торги і захоплювали всю торгівлю — все ж це були "жиди-рандарі", що колись на "славній Україні всі козацькі церкви заорендували" і не дозволяли хрестити козацьких дітей без орендаторського дозволу. Поруч з повновладними ксьондзами українські селяни бачили своїх священників, які у порівнянні з ксьондзами були на другому плані, у затінку, а тому мимоволі народжували у своєї пастви не зовсім приємне почуття і до поляків-поміщиків, і до ксьондзів, і до орендаторів-євреїв.

Іргизькі монастирі під час пугачівщини відігравали важливу роль. У цих монастирях знаходили притулок усі бродяги і безпашпортні, яким ніде було голову притулити. В іргизьских скитах жив знаменитий у пугачівщині розкольничий старець Філарет, до якого польські і малоруські розкольники-коноводи направили Пугачова, який блукав на той час без пашпорту і вже задумав з подачі тих самих розкольників з’явитися під іменем покійного імператора Петра III. В іргизьких скитах остаточно дозріла думка про самозванство і в цих самих скитах, під проводом старця Філарета, були зроблені, так би мовити, перші начерки тієї великої інтриги, що похитнула всю Росію. В іргизьких скитах переховувався Пугачов перед появою своєю під іменем Петра III. Таким чином, фактично почин кривавої драми належить іргизьким скитам.

Таку аналогію явищ і навіть багатьох фактів помічаємо ми і в історії гайдамаччини.

Філаретом української драми був ігумен Мельхіседек Яворський. Як по Іргизах, басейн яких тільки-но було колонізовано, так і в західній, польській Україні, по ріках Росі і Тясміну, знаходились російські монастирі, скити та окремі пустелепроживання. Як іргизькі скити приймали утікачів і безпаспортних, так рівно і в монастирях по Росі і Тясміну знаходили притулок усі безпритульні українці, мандрівники, жебраки і навіть гайдамаки. Мельхіседек, подібно до Філарета, підготував гайдамацьке повстання, дав притулок Залізняку, як Філарет прихистив Пугачова, і Мельхіседек освятив ножі, якими гайдамаки перерізали потім стільки тисяч поляків і євреїв.

Ще є аналогічні явища у пугачівщині і гайдамаччині, на котрі не можна не звернути увагу, тому що ці явища мимоволі впадають в око при порівнянні гайдамаччини з пугачівщиною. По сусідству з іргизами жило войовниче поселення, що мало часті стосунки з іргизькими скитами. Це — яїцьке військо. Таке саме войовниче братство жило по сусідству з тією частиною України, де грянула гайдамаччина і де жили пустельниками російські монахи по ріках Росі і Тясміну. Це — запорозьке військо. Як яїцьки козаки, так і запорожці мали чимало підстав бути незадоволеними існуючими порядками: і яїцьких козаків, і запорожців російський уряд втискав потихеньку у державні рамки, і над тими, і над іншими тяжила урядова регламентація, і в тих, і в інших помалу відбирали їхні давні вольності, накладалась урядова рука на їхні порядки та володіння. І там, і тут приходили російські і переважно німецькі генерали, полковники та офіцери, які вводили у напівдиких краях європейсько-німецькі порядки. Результатом аналогічності обставин у тій та іншій країні, так далеко віддалених одна від одної, була аналогічність і дальших явищ. У пугачівщині перше знамено повстання підняли яїцькі козаки і довели цю справу до кінця. У гайдамаччині також запорожцям першим довелося взяти до рук "свячені ножі", якими вони різали поляків і євреїв, — запорожці були на чолі різні і запорожці довели її до кінця.

Взагалі гайдамаччина підготовлялась поступово як у тих самих місцях, де вона грянула, так і у східній Україні, де було важко жити селянам, і у Запорожжі. Знову колонізована задніпровська частина України, при всьому благополуччі її мешканців, як поляків-поміщиків, так і селян-українців, мала все ж таки значний відсоток бродячого населення, яке переходило з правого боку Дніпра на лівий, і навпаки, і переносила вісті до своїх єдиновірців і єдинородцям про те, що в польській Україні, власне, у Смілянщині, в Уманщині, тощо жити добре, що багатств багато, особливо у панів і ксьондзів. Перехід через кордон був легким: скрізь земляки, які прикривали бродяг. У голоти, яка блукала з одного берега Дніпра на інший, нерідко виникало пристрасне бажання поживитися за рахунок панів і ксьондзів, і цю поживу голота вважала не розбоєм, а лицарськими подвигами, продовженням славних війн "батька" Хмельницького з ляхами за віру і справедливу помсту голоти панству за те, що вона бідна, а панство багате, за те, що пан може давити голоту відкрито, а вона може його придушити тільки потай, по-розбійницьки. Ця голота зі свого боку готувала до гайдамаччини і українських селян, що стогнали під ярмом своїх єдинородних панів і старшин. Для запорожців перехід за Дніпро, в польську Україну також не був важким: туди вона приводила на продаж своїх коней; на задніпровських ярмарках, в Умані і Смілій, запорожці закупали вироби польської та європейської мануфактури і привозили у Запорожжя розповіді про багатство тамтешніх панів і ксьондзів, про владицтво ненависних їм євреїв, і розпалювали у своїх товаришах або бажання награбувати польських скарбів, або показати лицарську відвагу у битві з ляхами, як билися батьки і діди, і розшарпавши разом з жидівськими пейсами їхні скрині, набиті золотом і помститися їм за старі історичні образи.

Як у гайдамаччині, так і в пугачівщині ми бачили спільні аналогічні явища, як зовнішні, так і внутрішні; однакові мотиви, однакові елементи діють тут і там. По всьому видно, що однакові причини викликали і явища більш-менш однакові. Сама підготовка гайдамаччини має багато спільного з підготовкою пугачівщини. Раніше загального вибуху, що цілком вилився у пугачівщину, рухливі сили народні починають діяти вибухами дрібними, розсіяними. Попередниками Пугачова є отамани понизової вольниці: Шагали, Дегтяренки, Букови або самозванці, подібні до Богомолова, і Поволжя хвилюється, партії вольниці роз’їжджають Волгою, бешкетують на Каспійському морі. Але країна ще спокійна. Загального вибуху немає, поки що недоспів його час, і тоді з’являється Пугачов, яким і завершується великий народний рух на південно-східних околицях. На південно-східних околицях Росії було таке ж саме, в той самий час, хоч кількома роками раніше, тому що взагалі південно-західна половина Росії почала набагато раніше жити історичним життям, ніж половина східна. Гайдамацькі спалахи, як і спалахи понизової вольниці, починаються — перші у пониззі Дніпра, до моря, другі — у пониззі Волги, також до моря. Заворушення з околиць переходить до центра. На Волзі діють понизові отамани, або з козаків, або з малоросіян (це взагалі дуже примітний факт), або з дезертирів, а іноді й з селян і навіть семінаристів, поповичів. У дніпровській Україні діють гайдамацькі ватажки — теж отамани, по більшості запорожці, під чиїм знаменом йде все невдоволене, самотнє, сіромашне, йдуть ті, кому немає чого втрачати у житті. Головний набрід у зграях понизової вольниці, як ми бачили, складали безпритульні голови, або доведені до розбою нещастями, або пропащі гуляки. На Волзі діє "голытьба", за Дніпром, в Польщі — голота, що одне й те саме не тільки в етимологічному, а й в логічному розумінні слова. І там, і тут діють "бурлаки". У піснях понизової вольниці мати каже сину, щоб він не знався з "бурлаками":

Не водись, мой сын, со бурлаками,

Со бурлаками, со ярыгами.

Не ходи, мой сын, во царев кабак,

Ты не пей, мой сын, зелена вина —

Потерять тебе буйну голову…

У гайдамацькій пісні українська понизова вольниця також називає себе "бурлаками":

Свиснув вітер, свиснув,

Загула холодна хвортуна,

Слівце Максим писнув —

Збиралась дружина.

Дві тисячі бурлак

Лепнули на Вкраїну польську,

Рушили вони із байрак

Дати ляхам хлосту.

Ой годі ж нам, козаченьки,

Рибу по Дніпру і Богові ловити,

Сідайте в човники, бурлаченьки,

Та підем жидову і ляха палити.

Зібрав Максим, зібрав бурлак,

І всю Вкраїну збунтував:

Тисячу сіромах, тисячу гайдамак

І ватагу свою звербував — і т. д.

Понизова вольниця роз’їжджає на легких човниках, "добре прикрашених", а іноді у жалюгідних човниках. Українська вольниця теж гуляє у човниках, поки не вибралась на польську землю. Одним словом, поволзькі "понизові" бурлаки, "добрі молодці", і українські бурлаки, гайдамаки, які теж себе звали "добрі молодці" з "понизового" запорозького війська були рідними братами.

Проте, в історії гайдамаччини ми знаходимо ще одну важливу обставину, якої не представляє нам історія пугачівщини і понизової вольниці. Зграї понизової вольниці і натовп Пугачова діяли хоч і проти поміщиків та дворян, однак все ж таки визнавали в них своїх, росіян. Тут не було ні національної ворожнечі, ні релігійної запопадливості; сюди не домішувалися й історичні спогади: була тільки ворожнеча слабого до сильного, пригніченого до гнобителя, і нібито моральний обов’язок, в очах народу, дати волю помсті бідного над багатим. В історії гайдамаччини ми бачимо інші умови: там була і давня національна ворожнеча, і релігійна запопадливість, і пригадування історичних образ, за які, за думкою народу, слід було помститися. Для українського селянина ця помста здавалася більшим моральним обов’язком, ніж для великоросійського: останній український гайдамак, подібно боготворимим ним героям — Хмельницькому, Остряниці, Морозенку тощо, дивився на війну проти своїх поміщиків як на моральний і релігійний подвиг і ставив себе нібито на один щабель з цими героями, уславленими історією. Малоросіянин ніколи не дружив з поляком: ні політичний зв’язок, ні спільні закони, ні довголітнє єднання з поляками, ні союз з ляхами під час війн із спільним ворогом християнства — татарами і турками — ніщо не здружило і не наблизило їх одне до одного. Але унія, релігійні гоніння, що їх перенесла Малоросія, панування євреїв, яким сприяли поляки, врешті страта таких осіб, як Остряниці і Наливайка — остаточно і назавжди поставили стіну між українцем і поляком, і зближення між ними вже не могло бути. Була легенда, що кров російська і кров "лядська" могла змішатися тільки через насилля — на війні, на пожежі, в гайдамацькому наїзді.