В диму та в полум’ї - Нечуй-Левицький Іван

Та й мири ж жінок, як хочеш!

ВИХІД 12

Гетьман Виговський і князь Соломирецький.

Соломирецький. Що тут таке скоїлось? Хто це підняв галас та гвалт в цій світлиці? Чи не трапилось чого з моєю князівною?

Виговський. Ні, князю! Це посварилась та чогось полаялась стара гетьманша з молодою. Це баби підняли такий галас, сливе гвалт.

Соломирецький. За що ж це вони завелися?

Виговський. Мушу правду сказать: оце все скоїлось за твою дочку. І добре, і недобре мати дуже гарних дочок. Стара гетьманша, це я добре знаю, приходила до моєї Олесі сватать твою дочку за свого Остапа.

Соломирецький. Ага! про це вже я трохи догадувавсь, а тепер пересвідчився, що сотник Остап Золота-ренко втьопався в мою князівну.

Виговський. Од цього ж і сварка повстала між гетьманшами, а я попався в ту сварку, як муха в окріп.

Тепер, князю, справдовуйся з ними вже сам, бо ти батько, а я принаймні хоч трохи сухий вихвачусь з води. Моя хата з краю — я нічого не знаю. (Виходить).

Соломирецький (сам). Хто вже хто, то тепер я попав, як муха в окріп... Крутить тепер історія, мов вітер, князями Соломирецькими. На всі боки крутяться вони тепер безщасні, як мухи в окропі. Ой високо ми літали, та низько впали! Ох! (Сідає).

ВИХІД 13

Князь Соломирецький і Остап Золотаренко.

Остап Золотаренко (переступає через поріг і стає коло дверей; тихо). Мушу поговорити з князем сам. (Голосно). Добривечір тобі, ясновельможний!

Соломирецький (обертаючись). Хто там? А! це ти, сотнику! Доброго здоров'я! Що ти мені, сотнику, маєш казати?

Остап. Чи можна вступить до тебе на одну хвилину?

Соломирецький. Голова моя ще п'яна після бенкету, але ще можу з тобою побалакать. Вступи в кімнату та мерщій кажи, що маєш на мислі та на думці.

Остап (наближається до князя). Маю, князю, до тебе діло, і діло велике.

Соломирецький. Догадуюсь. Кажи, а я мушу вислухать.

Остап. Князю! Твоя дочка Зінаїда гарна, як сонце. Я кохаю її од того часу, як побачив її.

Соломирецький. Це не диво. Як полюбив, то люби собі на здоров'я. Моя дочка доладна, як пава, і справді гарна на вроду. Сонце на небі для всіх красне. Хто ж не любить сонця? Князівна Зінаїда красуня на всю Україну й Польщу: не диво, що ти закохався в неї.

Остап. Я кохаю князівну так, що не можу жити без неї.

Соломирецький. "Фрашки!" І жив без неї, і надісь якось животітимеш на світі без неї.

Остап. Почуваю в серці, що далі й не животітиму без неї.

Соломирецький. Нісенітниця. "Фрашки! Глуп-ство!", молодий козаче, нісенітниця! Підеш в битву й за-

будешся і за чорні очі, і за чорні брови. Ми тому відомі через досвід. Битва — це пиво, що п'янить і тверезить.

Остап. Ні, князю! Я почуваю, що не заглушити мені мого кохання ніякими битвами, не загасить його й ворожою кров'ю в битвах. Я почуваю, що це такий огонь, що спалить мене на попіл. Я прийшов спитаться в князя, чи дозволить князь мені до князівни Зінаїди старостів слати.

Соломирецький (схопившись з місця). Ти й справді маєш на думці сватать князівну Зінаїду?

Остап. Маю на думці, князю! Кажу це щиро, як щиро її кохаю.

Соломирецький. Ти? сотник Остап Золотаренко, думаєш сватать князівну Соломирецьку?

Остап. Та я ж, сотник Остап Золотаренко, а не хто інший.

Соломирецький (ходячи по світлиці). Козак Остап Золотаренко мій зять? Хи-хи-хи! Ти занадто загонистий і нахабний.

Остап. Не регочись, князю, й не жартуй, бо я до тебе прийшов по ділу, а не для жартів та смішків.

Соломирецький. Хи-хи-хи! (Смутно ламаючи руки). От до чого допровадила лиха доля князів Соломире-цьких! Ой доле моя, доле, яка ти немилосердна! Як ти химерно насміялась з мене! (Показуючи на Остапа). Це вона! це сама лиха доля потрапила каменем в мою сиву голову, запаморочену бенкетом, і прийшла в глупу ніч, щоб наглузуваться надо мною. Це вона нагло прийняла вид нахабного козака. (Падає на стілець і протирає чоло й очі долонею).

Остап. Не лиха доля твоя прийшла до тебе, а сотник Остап Золотаренко стоїть перед тобою й дожидає од тебе одповіді.

Соломирецький. Не буде тобі од мене ніякої одповіді. Зникни з моїх очей! Ти якась мара! Я бачив, як здоровий чорний ворон неначе шугнув в одчинене вікно... Зникни зараз!

Остап. Не зникну, доки не почую од тебе слова.

Соломирецький. Зникни з моїх очей!

Остап. Ти проганяєш мене з світлиці?

Соломирецький. Проганяю. (Кричить). Проганяю!

Остап. А я не піду. Я упертий, як козак, як русин, як кажуть в Польщі.

Соломирецький. 1 я упертий, як русин, бо й я ж так само русин, як і ти. Я син батька князя благочестивої віри.

Остап. А коли ти, князю, з нашого плем'я, то й видай за мене свою дочку.

Соломирецький. Вмру, а не видам. Накладу своєю головою, а не видам за тебе. "Не для тебе ця калина посаджена, не для тебе князівна зряджена". Чи чув таку пісню? Вона проти тебе складена.

Остап. Для мене ця калина саджена, для мене князівна зряджена. Вмру, а її добуду, хоч би її стерегли не десять, а двадцять шляхтичів Виговських.

Соломи рецький. Ану, спробуй!

Остап. Прибуду до тебе з сватами козаками та свашками рушницями й гарматами. Заспівають в мене на весіллі не дружки, а залущать, затріщать самопали, засвистять кулі, заревуть гармати. Не вином уп'юся, а вп'юся помстою.

Соломирецький. Ти говориш, мов п'яний. І ти справді п'яний і од вина, і од кохання. Високо, сотнику, літаєш. Гляди лишень, щоб не впав низько.

Остап (вихвачує шаблю з піхви й показує князеві). Ось, князю, моя свашка й світилка! Вона висватає мені князівну й посвітить мені на моїй стежці до вінця.

Соломирецький. Маємо й ми таких свашок та світилок. (Вихвачує шаблю з піхви). Ще не заіржавіли й наші шляхетські шаблі. Добувай од цієї свашки молоду князівну!

Остап. І добуду, коли хочеш!

Соломирецький. Ти молодий, палкий та загонистий, загнався без міри. Нісенітниця, сотнику! нісенітниця, не варта доброго слова.

Остап. Колись, князю, може, ми ще стикнемося з тобою. Прощай! (Виходить).

Соломирецький. Зник чорний ворон! Зник, навіщувавши мені багато лиха! До чого тепер допровадила мене доля? До якоїсь кручі, до якоїсь безодні. Тягне мене несамохіть та чорна безодня, як неублаганна смерть. Колись була наша воля й наша сила в передніші часи: наші мечі, наші шаблі брали, що хотіли, брали землі, загарбували ліси, села, а тепер усе пішло наперевёрт. Який страшний час настав на Україні! Ох, доле моя, лиха до мене! як ти мене страшно покарала. Будь ти тричі проклята!

Я став сливе убогий. Хлопи не пускають мене в мої села, маєтності, звідкіля нас вигнали козаки, орють і сіють на наших полях, палять і руйнують наші палаци. Будь ти, лиха доле, тричі проклята! (Затуляє очі долонею й плаче, аж хлипає).

ВИХІД 14

Князь Соломирецький, Христина й Юрась Хмельницький.

Христина (вбігає у двері, слідком за нею гониться Юрась). Одже ж втечу! а ти не впіймаєш.

Юрась. Ба не втечеш! Одже ж таки впіймаю тебе та й поцілую.

Христина (бігає кругом світлиці). Ба не впіймаєш! Ба не поцілуєш! А зась тобі!

Юрась (ловить Христину). Ба поцілую! Ти мені не кажи: зась!

Соломирецький. "Ціхо ви, лайдаки"! Чого ви дурієте?

Христина (ховається за Соломирецького). Ой, обороніть мене, дідусю, од цього луципера! Ой-ой-ой!

Юрась. От я тобі покажу луципера.

Христина (бігає кругом князя; Юрась ловить її). Ой дідусю! ой голубчику! обороніть мене.

Соломирецький. "Ціхо" ви, дурні! Годі вам пустувать! Перестаньте! Не дурійте! Щасливий вік! Як би я бажав вернути літа свої дитячі веселі! Гей ви! Годі вам дуріть! Йдіть собі геть! Дайте мені покій! Йдіть і зараз мені покличте сюди Зінаїду! Зараз!

Христина скаче по стільцях. Юрась наздоганяє її на стільці в закутку.

Христина. Добре! Покличу. (Вибігає в двері. Юрась виходить за нею слідком).

Соломирецький. Влетіли дві ластівки в покої, політали та й вилинули.

ВИХІД 15

Князь Соломирецький і Зінаїда. Зінаїда входить і стає коло дверей.

Соломирецький. Зінаїдо! оце недавно приїздили до тебе старости сватать тебе... старости од дуже великого, дуже значного та багатого жениха. Чи ти чуєш, Зінаїдо?

Зінаїда (підвівши голову). Чую, тату.

Соломирецький. Чого ж ти така смутна, невесела? Старости приїздили великим поїздом, вартим жениха короленка: в позолочених каретах, убрані в парчеві золоті шати, в оксамити. Сватали тебе...

Зінаїда. Тату! Ти, мабуть, смієшся з мене й глузуєш.

Соломирецький. Сватали тебе, але я їх одіслав з гарбузом: сказав їм, що ти ще молода, що твоє серце ще спить, що твоє серце ще не прокинулось і досі! Чого ж ти мовчиш? Чи ти зареклася розмовлять зо мною, твоїм батьком?

Зінаїда. Ні, тату, не давала я такого зароку.

Соломирецький. Чого ж ти така смутна? Чом не гуляєш з Христиною та Юрасем? Де ділись твої смішки? чом зникли твої співи? Ти колись не така була... З якої це причини так сталось? Признайся щиро.

Зінаїда (помовчавши). Я й сама тому невідома.

Соломирецький. І сама не знаєш? А я знаю. Ти в Чигирині між козаками забулась про свою дитячу повинність до мене, твого отця; ти забулась про своє становище як князівни Соломирецької.

Зінаїда (біжить до князя, хапає його руку й цілує). Тату! Я не забулась про свою повинність до тебе! Я тебе тепер люблю, як і передніше любила. Ти ж мене виростив, випестив, виглядів, став мені за матір. Я люблю тебе, як і любила ще дитиною. Я ж ледве пам'ятаю свою маму. (Обнімає князя й плаче).

Соломирецький (поважно). І нікого більше не любиш, окрім мене? (Зінаїда оступається од князя й мовчить). Ти потайна стала. Ти не одного мене любиш. Любиш ти ще когось. Ти любиш? Ти закохалась? (Зінаїда мовчить). В кого ти закохалась? Мовчиш? А коли ти мовчиш, то я сам тобі скажу: ти любиш сотника Остапа

Золотаренка. (Ходить неспокійно по світлиці). Ти його любиш? (Суворо). Ти його любиш?

Зінаїда. І не допитуйся! Я його покохала.

Соломирецький. І думаєш за його вийти заміж? (Зінаїда мовчить). "Вотще" твоя надія, всує. "Волілем" би, щоб ти заховалась лучче в монастирі, щоб ти накрилась чернечою мантією, ніж вийшла заміж за козака, за схизматика. Викинь цю думку з голови!

Зінаїда. Я й викинула це з голови, але з серця, мій тату, цього не можу викинуть. Серце не в нашій волі: любить, кого схоче...

Соломирецький. Схоче, схоче... Не повинно хотіть! Чуєш, князівно? Всує твоє бажання! Пам'ятай, що ти не козачка, а князівна. Не такі женихи прибудуть до тебе, як Остап Золотаренко! Не таких я сподіваюсь.

Зінаїда (обнімає князя й плаче).