В диму та в полум’ї - Нечуй-Левицький Іван

Христина стає за царівну в середині кружка. Одна дівчина стає за кружком, удає царенка. Співають.

А в городищі царівна, царівна, А за городищем царів син, царів син. Приступи, царенку, близенько, близенько! Поклонись царівні низенько, низенько! Та візьми царівну за руку, за руку; Виведи царівну до ряду, до ряду; Другу бери із ряду, із ряду.

Дівчина, котра стояла за царенка, кланяється Христині, потім бере її за руку, виводить за кружок, становить до ряду, бере другу дівчину й становить серед кружка.

Христина. Зінаїдо! йди-бо та погуляй з нами! Дівчата. Князівно! ясновельможна князівно! Одна з дівчат. Князівно, йди лиш гулять з нами та розвеселись трошки.

Зінаїда. Я не гуляю з простими дівчатами.

22*

339

Тим часом Остап Золотаренко виходить з-за дерев, гуляє по садку. Вглядів дівчат та Зінаїду.

Одна з дівчат. Ой боже мій, як я злякалась!

Зінаїда (вхопившись рукою за серце). Ох-ох-ох! Як же ти мене злякав.

Христина (до дівчат). Чого це ви розсипались, неначе курчата од шуліки? Ставайте лишень знов до кривого танцю! (Бере за руку одну дівчину. Дівчата знов беруться за руки, ходять рядком і заходять за дерево в гущавину, співаючи пісні).

ВИХІД 6 Зінаїда й Остап Золотаренко.

Остап. Зінаїдо! чого ти неначе мене боїшся? Чого ти все од мене одхиляєшся й ніби тікаєш? Щотижня сливе бачився я з тобою, і все ти одвертаєшся тільки од мене, більше ні од кого, не хочеш до мене й слова промовити. Невже я такий страшний?

Зінаїда (заспокоївшись). Ні, сотнику! ти мені не страшний. Страшні мені усі козаки. Я до їх і досі не звикла й не оговталась з ними. Тут у Чигирині я й досі не призвичаїлась серед козацтва.

Остап. Чого ж вони тобі страшні? Ти ж не вчора й не позавчора прибула до Чигирина. Здається, час би вже й звикнуть тобі в Чигирині до козаків і призвичаїться.

Зінаїда. Мій панотець князь багато дечого страшного нарозказував за козаків, за гетьмана Богдана; і од того часу я чогось страхаюсь козаків. Чомусь вони мені несподобні.

Остап. Що ж він розказував про козаків?

Зінаїда. Розказував, як Богдан Хмельницький виганяв дідичів панів та князів з України, як козаки руйнували й палили панські оселі та палаци, як польські дідичі й шляхтичі та князі втікали в Польщу, перебирались по-таєнці за хлопів в свитки та в кожухи, ховались по лісах, по очеретах; розказував, що козаки оддавали хлопам панські лани та ліси. Ти ж знаєш, що й мій панотець втратив на Україні великі маєтності, землі й ліси, бо він став католиком, хоч родом українець. Він мусив утікать од Богдана з України на Литву, спасати своє й моє живоття од козаків. Сотнику! будь ласка, йди собі од мене! Мені й досі ці страхи аж у сні сняться й лякають мене.

Остап. Не піду я од тебе! Не оступлюсь звідсіль! Ти неначе чарами причарувала моє серце од того часу, коли я вперше тебе вглядів. Не бійся мене! Я козак, люблю битви так, як твої чорні очі; але я люблю битви не для слави, бо за неї мені байдуже, а для оборони рідного краю од лютих порогів. Сипались під моєю шаблею ворожі голови, як лист з дерева восени. Але не страхайся! Чого тобі бояться того, хто любить тебе, як вітер билину, як квітки росу, а ясні зорі темну ніч? Зінаїдо! я вгадую, що й ти мене любиш, та тільки не хочеш того виявить та й сказати.

Зінаїда (гордовито). Я князівна. Ти мені не рівня.

Остап. То що ж, що ти князівна. Князівно! для серця немає ні князівства, ні панства. Кохання — це все одно, що віковічність, щастя без краю, без границь, без пам'яті. Зінаїдо! в твоїх очах для мене все: і небо і сонце, і живоття й щастя, і ясні зорі й темні ночі. (Бере Зінаїду за руки). Чого ж ти мовчиш? Промов до мене хоч словечко!

Зінаїда (вириває в його руки й одходить). Сотнику! Не забувай, що я князівна, а ти... козак. Ти забув, що я католичка, хоч мій дід, князь Соломирецький, був благочестивої віри, як у вас кажуть. (Гордовито). Оступись од мене! Не муч мене! Не чаруй, козаче, мене своїми словами; не печи мого серця своїми очима. Тебе мати породила мені на смуток.

Остап (задумується). На смуток? Ти помиляєшся, князівно: на щастя, на наше щастя віковічне твоя мати тебе породила. В нас тепер на Україні нема ні шляхтичів, ні князів, ні панів, ні хлопів: ми усі рівні. Стань і ти мені рівнею, і ми обоє будемо щасливі до кінця нашого живоття. Твої очі гріють і ніби печуть мене і вдень, і вночі. Твоя тінь слідком за мною ходить, куди не ступить моя нога. Моя мила! Моє щастя! Знівечила ти мене, козака. (Обнімає й цілує Зінаїду).

Зінаїда (виривається з його рук). Оступись од мене! Я сказала тобі, що я князівна й католичка. Забудь про мене. (Одходить і потім біжить).

Остап (доганяє й хапає її за руку). Потривай, князівно! почекай! дай договорить до кінця. Без тебе мені світ не милий і живоття мені непотрібне. Прощай же навіки! Піду в степи, кинуся в битву з татарами й накладу головою. Дай надивиться в останній раз на твої очі. І прощай навіки, моя мила! (Швидко одходить).

Зінаїда (доганяє його). Остапе! серце моє! вернись, не кидай мене. Невже твої пишні кучері обмочаться в кров, і їх висушить та розвіє вітер по степу? Невже твої ясні очі виклюють орли? Ти ж для мене одно в світі щастя. Твої очі цілі ночі світять мені, як ті ясні зорі. Не покидай мене, світи мені й грій мене своїми очима, мій соколе ясний! (Остап обнімає Зінаїду). З тобою я ладна йти й на степи, і на край моря, на край світу! (Кладе голову Остапові на плече й плаче). Остапе! і я тепер рада, що на Україні усі стали рівні; я хочу бути тобі рівнею. Та й тато мій, може, згодом пристане до козаків хоч поневолі, щоб вернути втрачені маєтності.

Далеко чути співи. Юрась виглядає з-за кущів і каже: "Що це таке? Що це таке?" На сцену з-за дерева та кущів виходить Христина й веде рядок дівчат, котрий звивається поміж кущами в кривому танці, співаючи: "А в кривого танця та нема ладу й кінця". Остап, вглядівши дівчат, одходить од Зінаїди і йде в гущавину садка.

ВИХІД 7

Зінаїда, Христина й дівчата. Дівчата то сідають, то стають гуртами; декотрі, побравшись за руки, крутяться.

Христина. Чого це ти, Зінаїдо, одбилася од гурту? Йди лиш та ще трохи погуляємо з дівчатами.

Зінаїда (сідає на лавці під деревом). Не до гулянки, не до співів мені тепер, Христино. Гуляй, співай собі. Покинь мене тут в самотині з моїми думами.

Христина. Зінаїдо! що це сталося з тобою? Ти плакала? В тебе очі смутні й заплакані? А де ж дівся сотник Остап? Ти чогось неначе та голубка підстрелена.

Зінаїда. Підстрелена, приборкана... Ти правду сказала. Не хочеться тепер мені ні гуляти, ні співать. Йди собі та гуляй з дівчатами, а я тут посиджу сама. Ой боже наш милий! Яке чудне дівоцьке життя! Півгодини перед-ніше я була весела, співала, а тепер я ладна й плакати.

Христина. Ой боже мій! що це скоїлось тутечки? Ти сидиш, неначе неприкаяна: така ти засмучена.

Зінаїда (встає). Ой стала я засмучена, засмучена. Правда твоя, серце Христино!

Христина. Та чого ж?

Зінаїда. І не питай. Я й сама невідома тому.

Христина. Тут був Остап з тобою. Де ж це він дівся?

Зінаїда. Не знаю. І не питай.

Христина. Чом не питать? Хіба ж ти мені не скажеш? А я ж тобі все дочиста за себе розказувала. І тепер тобі скажу щиру правду: я повела кривий танець далеченько в садок, думала, що Остап піде наслідці за мною; а потім я хотіла втекти од дівчат та стрінуться з ним буд-лі-де в садку в гущавині, щоб розмовлять з ним на самоті...

Зінаїда. Навіщо?

Христина. Скажу тобі щиру правду, як своїй приятельці: я його люблю, так кохаю, як нікого ще в світі не любила: ні мами, ні гетьманші тітки, ні тата, ні тебе, серце Зіню. Як зирне він на мене бистро очима, то на мене неначе блискавка впаде. А серце тільки стук, стук, стук: здається, от-от вискочить. Зіню моя люба та мила! що це діється зо мною, я й сама не відаю. (Обнімає Зінаіду й пригортається до неї).

Зінаїда (одпихає її). Геть од мене! (Одходить з гнівом). Йди собі звідсіль. Тікай з садка! Геть з-перед моїх очей.

Христина. Чого ж мені тікать? За мною ніхто не гониться. (Озирається). Хіба тут де засіли татари на засідки?

Зінаїда. Одчепись, кажу тобі!

Христина (приступає до Зінаїди). Чи це ти жартуєш? Але як ти чудно жартуєш сьогодні. (Придивляєть-ся до Зінаїди, заглядає в очі). Свят-свят-свят! Зіню! що тобі трапилось? Ой боже мій, яка ти стала чудернацька! Чи не...

Зінаїда. Чи не збожеволіла я? чому пак і ні... Я тепер божевільна.

Христина. Ти збожеволіла та знавісніла! (Тікає до дівчат, стає в ряд з ними). Дівчата! щось з князівною сталося. Чи не збожеволіла вона? Вона неначе стратила розум.

Дівчата. Божевільна! причинувата? Ой лишечко! Тікаймо од неї!

Зінаїда. Неправда. Я не збожеволіла! Я весела, я щаслива. Мені забажалось грати, співать.

Біжить до дівчат, стає в ряд і починає несамовито пісню: "А в кривого танця та нема ладу й кінця". Несамовито й швидко біжить і тягне рядок за собою. З дому на ґанок виходять Виговська й Маруся Стеткевичева.

ВИХІД 8

Ті ж самі й Виговська і Маруся Стеткевичева.

Виговська. А це що? Христина й князівна грають та крутяться з дівчатами!

Зінаїда. А як мені весело, то чом же не гулять хоч би й з козачками. Тра-ла-ла! Тра-ла-ла! (Крутиться й приспівує).

Виговська. Ото все Христина, ота дзига! Вона всьому дає привід. Вона завела сюди й князівну.

Христина. От і Христина винна. Ще що вигадайте. Хіба Зінаїда маленька, чи що? Хіба вона сама не знайде сюди стежки?

Маруся Стеткевичева. Отак вона все! Лихо мені з тобою, Христино! Ніяк не вдержу тебе в руках! (До Виговської). Отак як бачиш, гм... мм... ясновельможна! Як той в'юн, порска; так і вислизне з рук. Нічого з нею не вдію, гм... м... не вдію. Хоч на мотузку її води за собою. Ет! Геть звідсіля! Йди в хату! (Штовхає Христину в плечі).

Христина. Сссс... Ой болить! Сссс... так болить, неначе... блоха вкусила. (Сичить).

Виговська (до дівчат). А ви чого тут у садку?

Одна з дівчат. А ми ж за небіжчика гетьмана Богдана все було гуляємо отут у садку. Ще було в неділю то й музики гетьман наймають.

Виговська (сходить по східцях з ганку в садок). Пішли геть з садка! Щоб мені більше не сміли тут вештаться й гулять! Чудна тут у їх поведенція.

Одна з дівчат. Оце диво, та й годі! Колись гуляли тут, а тепереньки то й не можна. (Усі тікають з садка).

ВИХІД 9

Ті ж самі без дівчат.

Виговська.