В диму та в полум’ї - Нечуй-Левицький Іван

Мабуть, це задля того, щоб було в кого огірки красти, як в себе не вродять.

Виговський. Остапе! Твоя річ дуже вже терпка. М' якіше, серце моє, м якіше, щоб не зобідився часом найясніший король, бо він же прочує за всю нашу розмову на раді до словечка.

Данило Виговський. Пан Беньовський правду каже.

Тиміш Носач. Ми повинні стати шляхтою. Про це нема що й казать.

Беньовський. Одже ж ви мені все перебиваєте. (Підіймає по-орат Орсько му голос). Найвищий отець наш небесний ще після всесвітнього потопу заповідав мир і згоду...

Остап (тихо). Знов починає од Адама. Коли б не так здалеки. (Голосно). Та мерщій-бо кажіть за діло!

Беньовський. Ще як ковчег Ноїв плавав по воді, що затопила увесь світ, ще тільки тоді, як високі вершечки найвищих гір Арарата...

Остап (тихо). Куди він пре того Арарата? (Голосно). Пане Беньовський, приступайте до діла, до речі!

Беньовський. Я посланий од короля до вас, як та голубка з Ноєвого ковчега, і приніс вам, козакам, масличну гілку миру й згоди з Польщею. Розривайте з Москвою й підхиляйтеся знов під міцну руку, найяснішого нашого отця й добродія, нашого короля.

Остап (вихвачує шаблю з піхви). Чи не отаку масличну гілку ви нам несете?

Павло Тетеря. Неправда! пан Беньовський каже правду: не меч, а мир і світ він приніс на Україну. Краще поєднаться з просвіченою Польщею, ніж з темною Москвою, з непросвіченими й навіть з декотрими неписьменними боярами. До Польщі! До Польщі!

Усі побічники й прихильники Виговського виймають шаблі.

Остап Золотаренко. Не буде цього ніколи! Нам Польща несподобна; не треба нам польських панів! (Махає шаблею). Не треба нам панщини!

Іван Виговський. От тобі й згода! (Стає поперед двох партій і кричить). Вкладіть шаблі в свої піхви! Згода, згода! Нехай буде мирнота і в моїй господі, і на Україні! (Облесливим голосом). Навіщо нам шаблі? Навіщо нам те проливання крові? Нехай буде мир в нас на землі, як на високому небі. Ще "ні сіло, ні впало", як приказують, а ви вже хапаєтесь за шаблі.

Виговський (тихо до Беньовського, одійшовши набік). Зберу я на раду самих тільки прихильників Польщі та й постановимо умову з'єднання з Польщею без отих (показує на прихильників Москви). А тоді накличемо до помочі польського війська, та й... буде Україна польська.

ВИХІД 4 Ті самі й Охрім Крутив' яз.

Охрім (входячи). Ясновельможна гетьманша просить вас усіх зараз на вечерю, бо страва перестоїть. (Одходить набік і стає за старшиною).

Виговський. Скажи, що зараз прибудемо.

Охрім. Скажу, ясновельможний гетьмане! (Виходить).

Виговський. Годі вже, годі! Ходім на вечерю. Просимо на хліб, на сіль! (Усі виходять).

ВИХІД 5

Зінаїда Соломирецька сама.

Зінаїда (вбігає в світлицю). Я все чула! все чула, про що тут розмовляли й радились. Я все чула до словечка. Це гетьман задумав знов оддать Україну Польщі. Значні козаки хотять добути од Польщі шляхетства, маєтностів. Знов, знов на Україні запанує Польща, знов пани й князі вернуться на Україну; пани стануть панами, князі будуть князями, як колись передніше було. Козацька рівність зникне... Колись я була б цьому випадкові рада. А тепер... тепер це ж моє горе, це ж моя смерть! Може, тоді Остап був би мій. А тепер мене видадуть заміж, за кого схотять, хоч би й за цього гидкого, але багатющого князя Любе-цького... Нехай же тепер замре моя любов, погасне отой святий огонь в моєму серці. Я оддала б і своє князівство, і царство й панство, і всі маєтності за Остапа, за його один погляд. (Говорить крізь сльози). Але тепер і надії вже нема. Боже мій милий, боже єдиний! до тебе здіймаю руки! дай мені теперечки силу, щоб тільки його забути, щоб його милий вид зник без сліду з моєї душі на віки вічні!

ВИХІД 6 Зінаїда й О етап Золотаренко.

Остап (одчиняє вікно з садка й заглядає в світлицю; нишком). Зінаїдо! Князівно!

Зінаїда (оглядається і з переляку встає). Не ходи за мною, наче моя тінь! Не муч мене!

Остап. Буду ходити за тобою, як ходить за тобою твоя тінь, до кінця свого віку. Вийди сюди в садок хоч на часочок, хоч на хвилиночку!

Зінаїда. Не вийду!

Остап (тихенько одчиняє двері з садка й стає в дверях). Як ти не вийдеш, то я й сам увійду до тебе.

Зінаїда. Ой боже мій! Не входь сюди! за мною теперечки слідкують усі, де ступить моя нога хоч кільки ступенів. Юрась підглядів нас у садку й усе розказав князеві й гетьманші за нас. Мене стережуть отут усі, як ока в лобі.

Остап. Не бійся, моя мила! Усі сидять за столами, усі бенкетують: один я і не їм, і не п'ю, і все про тебе ду-

маю. Вийди хоч на часину в садок до мене. Ніч темна, зорі не світять. Одна ти мені світиш, як та ясна вечірня зірка, в цю темну ніч. Вийди й освіти для мене і садок, і темну ніч, освіти мою сумну душу.

З і н а ї д а. Остапе! ти знаєш, що задумав гетьман? На Україні знов запанує Польща і знов буде шляхта, будуть князі, як і давніше було. От тепер забудь мене. Ти вирвав в садку з моєї душі слово кохання неначе якимись чарами. Я й сама незчулась, що я тоді сказала тобі. Забудь про ті мої слова. Я тоді й сама не стямилась, як з нестямки та з нетямучості промовила до тебе ті слова. Забудь мене!

Остап (переступає через поріг і входить в світлицю). Забуть ті твої слова? (Голосно). Тебе забути навіки?

Зінаїда. Ой, не говори так голосно! Почують, прибіжать сюди, тоді я пропаща. Мене князь замурує в палаці, як у тюрмі. Ми ж, князівни, невольниці. Мене замкнуть, неначе в тюрмі, на десять замків, запруть в монастирі, щоб загасити мою любов до тебе й розлучить нас навіки.

Остап. Мури розваляю, монастирі спалю, а до тебе доступлюсь. Ти будеш моя, хоч би тебе замкнули на десять замків за десятьма дверима. Я вирву тебе з людських рук. Хіба тільки од смерті я не одніму тебе. Мила моя! щастя моє! коли б ти знала, як горить в мене отут в серці. (Хоче її обняти).

Зінаїда (оступається). Остапе! ти знаєш, що тепер мій батько зроду-звіку не видасть мене за тебе. Я тобі сказала: не муч мене! Не ходи слідком за мною назирці, не топчи до мене стежки! Стежка до мене заростає терном. Виговський заведе на Україні давній уклад і лад, і тобі, козаче, буде занадто високо й далеко до князівни. Навіщо ж тобі надаремно триюдити й ятрить мої рани й мордувать мене? Тільки одного я тепер бажаю: тебе забути. А як трудно, як важко мені тебе забуть. Од сонця сховаюсь, од твоїх очей нігде не сховаюсь. І все ж таки мені треба тебе забуть. Не дратуй же мене надаремно, не муч мене!

Остап. Ти думаєш, що й мені легко тебе забути? Дай мені таке зілля, щоб тебе забуть одразу! Але я знаю, що такого зілля, такого квіту нема на всьому світі... Один квіт для мене ти, Зінаїдо. І я зірву цей квіт, хоч би він процвітав за степами, за морями. (Вихвачує шаблю). Не десять, а сто голів скотиться на землю за тебе, а ти все-таки будеш моя! Ріки крові розіллю, заллю кров'ю палац твого

23 — 1— Нечуії-Левицький, т. 9.

353

батька, запалю огнем, вкрию землю трупом моїх і твоїх ворогів, напою їх кров'ю хижих орлів, а ти все-таки будеш моя. Пам'ятай це, Зінаїдо! Прощай, але не навіки. (Одходить, хоче вийти).

Зінаїда (доганяє його). Остапе! Милий мій, соколику мій, мій лебедю білий! прощай навіки! Вже ж я тебе більше не побачу! (Плаче, схиливши голову на Останове плече). 1

Остап (обнімає Зінаіду). Не плач, моя любко! Твої сльози крапають на моє серце не росою, а вогнем. Печеш ти мене і своїми очима, печеш ти мене і своїми слізьми. Не все діється мечем та шаблею; діється дещо й ласкавим словом. Я ще передніше просив свою тітку, стару гетьманшу, щоб вона побалакала про це діло з Виговською, піддобрилася до неї, щоб поохотить її встоювати за нас перед князем. А потім згодом я сам хотів піти просити його. Він же людина, а не камінь.

Зінаїда. Він людина, а не камінь, але він передніше од усього князь і трохи вже спольщений і гордовитий. Я знаю свого панотця; він свого слова, своїх думок не зломить, бо завзятущий, гордий, ще й упертий! "З цього пива не буде дива".

Остап. Як з цього пива не буде дива, то моя шабля вп'ється кривавим пивом, стане п'яна, як ніч. А ти все-таки будеш моя.

За кулісами чути шум і крик: "Віват! віват, ясновельможний гетьмане! віват! віват, пане Беньовський!".

Зінаїда. Тікай, серце! Тікай мерщій! Бенкет скінчився. Сюди найдуть зараз і вглядять мене з тобою.

Остап. Од вчинку Виговського почнеться кривавий бенкет, і бенкет довгий. Україна розділиться на два опрічні ворожі табори; брат піде на брата, а не на ворога. Де б ти не була з своїм татом, виглядай мене, князівно, в віконечко од ранку до вечора. Прибуду до тебе з іншими старостами та боярами, як теперечки князь не звелить пов'язати моїх старостів вишиваними рушниками.

За кулісами дужче й ближче чуть галас і крики: "Віват, віват, ; ясновельможний гетьмане!".

Зінаїда. Буду сподіваться тебе в гості, виглядатиму тебе в вікно до смерті, а не піду заміж ні за кого. Тікай! Прощай, мій соколе ясний! Буду жити тільки цим сподіванням.

Остап (цілує Зінаїду). Прощай, але не навіки! Буду вряди-годи посилать до тебе листи.

Зінаїда. Навіки, навіки! Ой, чує моя душа, що навіки. Прощай! (Остап вискакує через вікно в садок).

Зінаїда (сама). Боже мій милий! Як мені важко на серці! Що мені діяти, що вчинить?

ВИХІД 7 Зінаїда і князь Соломирецький.

Соломирецький (входить). Ти тут, Зіню? А я після нашого бенкету шукаю оце тебе по всіх кімнатах. Що ти тут поробляєш?

Зінаїда (бере молитовник). Читала молитви до бога на самоті...

Соломирецький (заглядає в книжку через Зі-наїдине плече й читає). "Модлітви до найсьвіентшей матки боскіей". Молися, молися, моя дитино, щоб тебе господь навів на добру путь, щоб господь вернув нашій шляхті титули, а мені ті маєтності, що тут на Україні, та щоб бог навернув твоє серце до шановного Любецького.

Зінаїда (не одводить очей од книжки й мовчить. Соломирецький виходить).

ВИХІД 8

Гетьманша Виговська й Зінаїда.

Виговська входить. Зінаїда одводить очі од книжки, зирнула на гетьманшу й тихо промовляє: "Ще одна наглядачка! Наглядають за мною навкруги, з усіх закутків, неначе змовились та накупилися".

Виговська. А ти, Зінаїдо, тут! А я тебе скрізь оце шукала, і в садок посилала тебе шукать... Зінаїда. Навіщо?

Виговська. Бо давно бачилась з тобою. Зінаїда. Невже давно?

Виговська. Що це ти робиш? Якусь книжку читаєш?

Зінаїда.