В диму та в полум’ї - Нечуй-Левицький Іван

ВИХІД 5

Князь Соломирецький і князівна Зінаїда.

Зінаїда (виходить убрана до вінця; на голові між білими квітками в перлах княжа діадема). Ти кликав мене, тату? Ти звелів мені убраться до вінця? Я вже убралась.

Соломирецький. Приступи до мене ближче. Ти все неначе мене боїшся, ніби ти приступаєш до ворога, а не до свого батька.

Зінаїда (ступивши уперед на кільки ступенів). Ні, тату! Я тебе не боюся!

Соломирецький. Зінаїдо! Чи ти вже готова до вінця?

Зінаїда. Убранням готова, хоч мені теперечки не до весільних убраннів, але серцем... не готова.

Соломи рецький. Все не готова серцем. Коли ж твоє серце буде готове?

Зінаїда. Воно, тату, вже давно готове, та нема для його твоєї ласки й твоєї згоди. Чом же мені Остап не рівня?

Соломирецький. Те-те-те! Старої пісні заводиш. Забудь цієї, співай іншої, і співай зараз. Козак тобі не рівня. (Встає). Цього вечора прибуде князь Любецький. Я оце його сподіваюсь. Він доконечно прибуде. Нема чого нам длятись.

Зінаїда. Хіба силою повінчаєте, бо сама я з Лю-бецьким не стану під вінець.

Соломирецький. Чом не станеш?

Зінаїда. Тим, що його не люблю. Я й досі люблю Остапа Золотаренка, як і любила, і ладна вмерти з ним укупі. А Любецького я не люблю, ненавиджу! Дух його мені поганий, противний; його мова, його голос для мене гидкі!

Соломирецький. Ти збожеволіла! Як у тебе стало сміливості промовить такі слова! Ти плямуєш своєю дурістю славний рід князів Соломирецьких. Опам'ятайся! Схаменись! (Бере Зінаїду за плече й торкає її). Чуєш? Ти щось верзеш, ніби сонна, нечувствённа, несамовита.

Зінаїда. Ні, тату. Я не верзу, а кажу те, що в мене на думці і що я почуваю в серці! Тату, милий мій, дорогий мій! (Стає навколішки й цілує князя в коліно). Ти, тату, хочеш принести мене ніби на жертву.

Соломирецький. Коли ти не станеш до вінця по добрій волі, то станеш поневолі.

Зінаїда. Не стану по своїй волі ніколи.

Соломирецький. Неправда твоя! (Одпихає Зінаїду). Станеш чи доброхіть, чи поневолі, бо я того хочу. Годі вже тобі думать та гадати. Ти мене морочиш, ти мене дуриш. Станеш зараз до вінця з князем.

Зінаїда. Не стану, тату! Що хочеш роби зо мною, а я не стану.

Соломирецький. Станеш!

Зінаїда. Не стану! (Встає).

Соломирецький. Так знай же, що я вчиню з тобою "ґвалтовне" шлюбне присилування!

Зінаїда. Про мене! Роби, як знаєш. Але я не стану, ніколи не стану під вінець з Любецьким, ніколи, бо він якась непотріб.

Соломирецький. Не станеш? (Одчиняє двері в кутку, в темну башту). Бачиш оцю тісну та вузьку башту? Як не встигну тебе повінчати з Любецьким, то упхну тебе в цю башту, замкну оцим важким ключем, сам втечу од козаків до Варшави, а тебе тут покину на одчай. Вмреш, замурована отам, наглою смертю! Там згинеш і зогниєш.

Зінаїда. Я ладна там пропасти, а все-таки мені смерть буде легша, ніж моє життя з нелюбом. Тут я й так в тебе в палаці ніби невольниця: я крадькома ловила ясний промінь сонця, клаптик синього неба, крадькома слухала, як десь далеко лящать соловейки, заперта в кімнатах та все під доглядом, як у тюрмі. (Ходить, як несамовита, по світлиці). Непотрібні мені оці білі весільні шати! (Зриває з голови білий серпанок і топче ногами). Я розіб'ю оцю княжу діадему! В мене вдача козацька!

Соломирецький (хапає Зінаїду за руки й накладає на неї серпанок). Схаменись, навіжена! Не зачіпай діадеми твоєї матері! Ти збожеволіла! Дайте сюди вірьовки! Я тебе прив'яжу коло самого вівтаря, скручу тобі руки вірьовками; кров бризкатиме з твоїх рук, бо я таки

наважився тебе повінчать сьогодні. Йди сюди! Іди в ці двері, в цю башту, поки вступить в покої князь Любецький. Отам будеш справлять свій дівичвечір, будеш вить своє весільне гільце. (Веде Зінаїду до дверей башти).

Зінаїда. Обіллєш, князю, моє весільне гільце моїми ж слізьми.

ВИХІД 6 Ті самі й Христина.

Христина (вбігає в світлицю, убрана в чорну чернечу ряску, в послушницьку чорну оксамитову шапочку й з чотками в руках). Батько хоче вбити тебе, Зінаїдо? (Хапає князя за руки). Князю, що ви робите? Куди ви хочете замкнути Зінаїду? Я все чула отам за дверима. Ой господи! спаси нас грішних і помилуй. Князю! Опам'ятайтеся! Ви вб'єте свою рідну дитину. Ви стали страшні, як саме пекло. Рятуйте! рятуйте!

Соломирецький (одпихає Христину). Геть звідсіль! Яке тобі діло? Чого ти увігналась сюди й умикуєшся не в своє діло? Хто тебе сюди кликав? Сиди отам нишком та вишивай воздушки на монастир. Геть в свою кімнату!

Христина. Не піду, бо ви вб'єте Зінаїду і вчините великий гріх! (Стає поперед Зінаїди й заступає її од князя). Не піду звідсіль, доки ви не заспокоїтесь. Не піду!

Соломирецький (одпихаючи Христину). Геть звідсіль! Чого ти сюди притарабанилась?

Христина. Я прислухалась з своєї кімнати, як тільки ви покликали Зінаїду до себе, бо я постерегла усе. Я знаю, навіщо ви звеліли Зінаїді убратись до вінця, з ким ви думаєте її вінчать. Я за все дізналась.

Соломирецький. Яке тобі діло до нас? Ти ще дитина. В тебе розум дитячий.

Христина. Князю! нехай я дитина; нехай в мене розум дитячий. Але як одну дитину б'ють та мордують, то друга дитина так само з нею плаче. Ви караєте Зіню, а в мене самі сльози ллються.

Соломирецький. То ти ще смієш мене вчити, мене, старого, сивого? мене, князя Соломирецького? Геть з-перед моїх очей! (Хапає Христину за руку й одпихає її набік).

Христина (падає навколішки перед князем). Князю! Я вирекла обітницю перед образом, що піду в монастир і прийму чернечий постриг. Пустіть зо мною й Зінаїду. Я написала в Київ у Лавру до свого дядька, ченця Михайла Стеткевича, і він вже замовив мені в ігуменії місце в монастирі. Я візьму з собою й Зінаїду. Там у монастирі ми будемо щасливі.

Соломирецький (перекривляє Христину). Те-те-те, моя голубонько! Вуркотали вдвох у мирі, будемо вуркотати вдвох і в монастирі. Князівна Зінаїда черниця! Хи-хи-хи! Зінаїда черниця, та ще й у схизматицькому монастирі... Хи-хи-хи! Подуріли діти, зовсім подуріли, неначе блекоти об'їлись.

Зінаїда. Я тепер піду в той самий монастир в Києві, що й Христина, бо ти став католиком, а твій панотець, а мій дідусь був благочестивої віри, а твій, тату, один брат социніян, а брат гетьманшин, Михайло Стеткевич, став ченцем у Києві в Лаврі, а дядько гетьманші, Христофор Стеткевич, став кальвіністом. Усей наш рід пішов по вірі врозліт, і я піду за Христиною й собі врозтіч з тобою, як волить моя воля в цей час. Тату! пусти мене в Київ в монастир з Христиною вкупі. Христино! Я знаю, що ти й досі любиш Остапа, як і я. Будемо в монастирі вдвох згадувать за його та все молитимемось вкупі за його, щоб бог витав над ним своїм духом, де ступить його нога.

Соломирецький. Дурість! дурість! Скинь, Христино, оце чорне дрантя та йди заміж! Це все твої дурні вигадки та примхи. Цей черничий убір ганжує твоє гарне личко, зганжував твій вид і занапастить твій вік молодий. Іди собі до своєї кімнати! (Випихає Христину в двері. Христина виходить).

ВИХІД 7

Князь Соломирецький, Зінаїда і князь Любецький.

Князь Любецький (входить убраний в той час, як Христина виходить). Добривечір, мій коханий князю! Що це в вас таке? Якась схизматичка-черничка вийшла звідсіль, а в князівни очки заплакані; ти, князю, збурений, насуплений. Що тут скоїлось, що трапилось? Князівно! Ти вже вбралась до вінця. Ой, який я радий, який я щасливий! Падаю до твоїх ніжок (падає на одно коліно перед

Зінаїдою) і цілую твої гарненькі маленькі ручки. (Цілує Зінаїду в руку). Але чого ж, князівно, твої очки заплакані, а твій зір ніби пригас?

Соломирецький. Бодай не казать... Горенько мені з князівною! Поговори вже ти з нею на самоті, а я пошлю за патером, щоб зараз прийшов повінчать вас в моїй домовій каплиці. Треба хапаться: Юрасеві козаки гарцюють вже недалечко од нас.

Любецький (вставши). О! то "лайдаки, льотри"! Нехай тільки прийдуть сюди! Ми їм втремо носа: од вінця та за шаблю! Правда так, князю? Правда, що буде напродиво гарно? Од вінця та просто в битву! Га?

Соломирецький. Поговори ж ти, князю, з Зінаїдою, доки я дам загад, бо наша князівна чогось дибки стала. (Виходить).

ВИХІД 8 Любецький і Зінаїда.

Любецький. Звичайна річ з молоденькими панночками: кохати кохає, а все-таки чогось дибки стає. Чи правду я кажу, князівно? Чого ж ти мовчиш, неначе сердишся на мене? Правда, кохаєш мене, та не смієш сказати? Було це зо мною на Литві двадцять п'ять... чи то пак... Ой ні! п'ять рік перед цим... Закохалась в мене одна молоденька шляхтянка. І любить мене, і цілуватись хоче, аж труситься, а все чогось дметься, пиндючиться та одвертає личко. Я до неї, а вона од мене. Я її за руку, а вона навтікача. Я впіймав її та цмок у щоку, а вона мене лясь по щоці! А я добре знаю, що вона любила мене, аж умирала за мною! Чудні ті молоденькі паняночки. Правда, моя кохана?

Зінаїда. Я не твоя кохана.

Любецький. "Фрашки!" Любиш мене, та не смієш сказати, бо ти ще молоденька, малесенька. Отакенька! (Показує рукою).

Зінаїда. Я не малесенька. Моє горе, моя печаль та скорбота вже ізстарили мене.

Любецький. Горе? В тебе, князівно, горе! Яке може бути горе в князівни Зінаїди?

Зінаїда. Мені тоді горе, як я тебе бачу, як ти розмовляєш зо мною.

Любецький. Хи-хи-хи! Ото жарти, так жарти! Я й не знав, що ти, князівно, вмієш так жартувать. Ну, поцілуй же мене, моя рибонько, то й станеш весела. Мій поцілунок— це чари для паннів. (Цілує в Зінаіди руку). Давно я в цьому пересвідчився своїм досвідом.

Зінаїда (висмикує руку). Геть од мене! Одчепись! Іди собі звідсіль!

Любецький. Оце я люблю! Ой, яка гарна буває молоденька панна, як надме губки, мов ті стиглі вишеньки. Я люблю, як молоденькі панночки сердяться: Пррр! Фррр! Чисто, як сердиті кошенята! Ну, поцілуй же мене, моя кохана, перед вінцем.

Зінаїда. Князю! мій панотець хоче мене присилувать повінчатись з тобою. Я не хочу силуваного вінчання; я не буду з тобою вінчаться, бо тебе не люблю. Силою я не стану ні з ким під вінець, хоч би він був тричі князь, хоч би він обсипав мене золотом і перлами.

Любецький. От тобі й на! Знаю я, знаю добре, які то молоденькі панни; як каже — ненавиджу, то це вона любить так, що аж серце в неї палає. Пам'ятаю, двадцять сім рік... чи то пак сім рік перед цим. Це було в Вільні. (Бере за руку Зінаїду).

Зінаїда (випручується).