Діти капітана Гранта - Жуль Верн
Об одинадцятій годині всі повернулись на яхту. Капітан і команда закінчували останні лаштування перед відплиттям.
Опівночі почали розводити пару, й невдовзі струми чорного диму змішались з нічним туманом. Вітрила, непотрібні тепер, коли вітер подував з південного заходу, були старанно загорнені в полотняні чохли, що захищали їх від кіптяви.
О другій годині корпус «Дункана» затремтів; манометр показував тиск у чотири атмосфери, перегріта пара свистіла, вириваючись з-під клапанів. В цей час перед відпливом поверхня води була нерухома. Розвиднялося, і вже можна було розгледіти між кам’яними віхами й бакенами фарватер річки Клайд. Тьмяне світло берегових ліхтарів поволі бліднуло в ранковому мареві. Настав час вирушати. Джон Манглс наказав сповістити Гленарвана, і той зараз же зійшов на палубу.
Невдовзі почався відплив. В повітрі розітнулись дужі гудки «Дункана»; віддали швартови, яхта потихеньку відділилась од гурту кораблів. Завертівся гвинт, і «Дункан» увійшов у фарватер. Джон Манглс не взяв лоцмана; він чудово знав це річище, і ніхто не зміг би краще за нього провести судно по заломах річки Клайд. Яхта скорялась найменшому його рухові. Мовчазний, впевнений в собі, правою фукою він керував машиною, в той час як ліва лежала на стерні. Невдовзі останні заводи, що тяглися вздовж ріки, зникли, поступившись місцем мальовничим віллам, розкиданим по прибережних горбках, і міський гомін завмер удалині.
За годину «Дункан» пройшов повз скелі Думбартону, ще за дві години він був у Клайдській затоці. О шостій ранку яхта обминула мис Кінтайр і вийшла з Північної протоки у відкритий океан.
Розділ VI
ПАСАЖИР КАЮТИ НОМЕР ШІСТЬ
У перший день плавання море хвилювалось, надвечір вітер ще подужчав. «Дункан» сильно хитало. Тому жінки не виходили на палубу, а залишались в своїх каютах - і чинили вельми слушно.
Назавтра вітер змінився. Капітан Джон Манглс наказав поставити фок, контр-бізань і малий марсель. Тепер бортова та кільова хитавиця менш відчувалися. Леді Гелена й Мері Грант уже зранку зійшли на палубу і в товаристві лорда Гленарвана, майора та Джона Манглса зустріли схід сонця. Це було препишне видовище. Денне світило, схоже на золоте кружало, випливало з океану, немов із велетенської гальванічної ванни. «Дункан» линув, затоплений сліпучим сяйвом; здавалось, ніби не вітер, а сонячні промені надимають його вітрила.
Люди на палубі в мовчазному захваті споглядали появу осяйного світила.
- Яке розкішне видиво! - заговорила Гелена.- Воно віщує прегарну днину. Аби лишень вітер не подув в інший бік і так само й надалі підганяв «Дункан».
- Годі й бажати сприятливішого вітру, люба Гелено,- озвався Гленарван.- Нам аж ніяк не випадає скаржитися на початок подорожі.
- А вона, дорогий Едварде, довго триватиме?
- На це нам відповість капітан Джон,- мовив Гленарван.- Як ми йдемо, Джоне? Чи задоволені ви з свого судна?
- Дуже задоволений, сер,- відповів капітан.- Це чудове судно, й морякові любо відчувати його під ногами. Корпус і машина яхти напрочуд злагоджені між собою. Тому вона залишає по собі, як ви самі бачите, такий рівнесенький слід, тому так легко уникає хвиль. Ми робимо зараз сімнадцять миль на годину. Коли й надалі йтимем з такою швидкістю, то за десять днів перетнемо екватор і менше ніж за п’ять тижнів обминемо мис Горн.
- Ви чуєте, Мері,- звернулась Гелена до дівчини,- менше ніж за п’ять тижнів!
- Так, пані, я чую,- відповіла та.- Мені аж серце забилося дужче від капітанових слів.
- А як ви почуваєте себе на морі, міс Мері? - спитав дівчину Гленарван.
- Непогано, сер, плавання не завдає мені особливих неприємностей. Сподіваюсь невдовзі й зовсім призвичаїтися.
- А наш малий Роберт?
- О, Роберт! - озвався Джон Манглс.- Якщо він зараз не нишпорить в машинному відділенні, то, мабуть, заліз на вершечок щогли. Цей хлопчина глузує з морської хвороби. Та ось і він сам. Гляньте лишень!
Усі повернули голови до фок-щогли, куди вказував капітан, і побачили Роберта, що висів, учепившись за снасті брам-стеньги, на висоті ста футів над палубою. Мері мимоволі здригнулася.
- О, не турбуйтесь, міс,- мовив Джон Манглс,- я відповідаю за нього. І я вам обіцяю: в недалекому майбутньому перед капітаном Грантом стане завзятий моряк - бо ж ми, безперечно, знайдемо вашого батька!
- Хай небо почує ваші слова! - відповіла Мері Грант.
- Люба дитино,- знову заговорив Гленарван,- ви ж бачите, що все в нашій подорожі віщує успіх, подає добру надію. Немов чиясь доброзичлива рука веде нас на розшуки капітана Гранта. Погляньте на отих славних хлопців, які віддано служать цій благородній справі. З ними ми не тільки дійдемо своєї мети, але й осягнемо її без перешкод. Я обіцяв леді Гелені веселу прогулянку на яхті, і, сподіваюсь, додержу слова.
- Едварде,- сказала Гелена,- ви найкраща людина в світі!
- Аж ніяк, але в мене найкраща команда на найкращому із суден. Хіба ви не милуєтесь нашим «Дунканом», міс Мері?
- Звичайно, сер, і милуюсь ним, як знавець морської справи,- відповіла дівчина.
- Он як?
- Дитиною я завжди гралася на батькових кораблях. Він намагався зробити з мене моряка. Я вмію узяти рифи, згорнути вітрила.
- Невже, міс? - здивувався Джон Манглс.
- Коли так,- мовив Гленарван,- то в особі капітана Джона ви матимете щирого друга, бо фах мореплавця, як на нього,- понад усе на світі, навіть для жінки. Чи не правда, Джоне?
- Безумовно, сер,- відповів молодий капітан,- та я відверто признаюсь: на мою думку, міс Грант більше пасує сидіти
