Діти капітана Гранта - Жуль Верн
Джон Манглс широко розплющеними очима дивився то на Олбінета, то на новоприбулого пасажира.
- Тепер,- вів далі той,- ми познайомились, дорогий капітане, тепер ми друзі. Скажіть мені насамперед, чи задоволені ви з «Шотландії»?
- Яку Шотландію ви маєте на увазі? - нарешті вимовив Джон Манглс.
- Певна річ, «Шотландію», на якій ми оце зараз пливемо. Чудове судно, його так мені хвалили за мореплавні якості й високу гідність його командира, славного капітана Бертона. Чи ви не родич відомого африканського мандрівника Бертона? Відважна людина! Коли це так, щиро вас вітаю!
- Сер, я не тільки не родич мандрівника Бертона, але я навіть не капітан Бертон,- відповів Джон Манглс.
- Он що! Виходить, я розмовляю з помічником капітана «Шотландії» містером Берднесом? - допитувався дивний пасажир.
- Містер Берднес? - повторив за ним Джон Манглс, що почав доходити істини. Але він ніяк не міг збагнути, ким має справу, з божевільним чи просто з легкодумом. Та тільки-но він хотів остаточно з’ясувати це питання, як на палубу зійшли лорд Гленарван з дружиною й Мері Грант.
Помітивши їх, незнайомий вигукнув:
- О! Пасажири! Пасажирки! Чудово! Сподіваюсь, містере Берднесе, ви мене познайомите...
Він рушив їм назустріч і, не дожидаючи посередництва Джона Манглса, невимушено заговорив:
- Місіс,- удався він до міс Грант,- міс...- повернувся він до леді Гелени.- Сер,- додав він, звертаючись до Гленарвана.
- Лорд Гленарван,- підказав Джон Манглс.
- Сер,- вів далі незнайомий,- пробачте мені, що я знайомлюсь сам, але на морі доводиться дещо нехтувати світськими звичаями. Сподіваюсь, ми швидко познайомимось, і в товаристві дам плавання на «Шотландії» здасться нам приємним і коротким.
Гелена й Мері Грант не знайшли у відповідь жодного слова. Вони не могли зрозуміти, як ця зайшла людина опинилася на палубі «Дункана».
- Сер,- мовив Гленарван,- з ким я маю честь говорити?
- Жак-Еліасен-Франсуа-Марі Паганель, секретар Паризького географічного товариства, член-кореспондент географічних товариств Берліна, Бомбея, Дармштадта, Лейпціга, Лондона, Петербурга, Відня, Нью-Йорка, почесний член Королівського географічного й етнографічного інституту Східної Індії; коротко кажучи - людина, котра двадцять років досліджувала географію як кабінетний вчений, а тепер воліє сама пізнати суть цієї науки й прямує до Індії, аби на власні очі побачити те, про що згадують в своїх працях великі мандрівники.
Розділ VII
ВІДКІЛЯ ПРИБУВ І КУДИ ЇХАВ ЖАК ПАГАНЕЛЬ
Секретар Географічного товариства, напевно, був приємний чоловік, бо все це він сказав дуже мило. А втім, Гленарван чудово знав тепер, з ким має справу: ім’я й заслуги Жака Паганеля були добре відомі. Його повідомлення про найновіші відкриття, праці з географії, друковані в наукових записках товариства, його листування мало не з усім світом - все це робило Паганеля видатним ученим Франції. Тому Гленарван щиро потиснув руку своєму несподіваному гостеві.
- Тепер, коли ми познайомились,- сказав він,- чи не будете ви так ласкаві, пане Паганелю, відповісти на одне запитання?
- Хоч на двадцять, сер,- одказав Паганель.- Розмова з вами - завжди для мене втіха.
- Ви прибули на це судно позавчора ввечері?
- Так, сер, позавчора ввечері, о восьмій годині. З поїзда я вскочив у кеб, а з кеба попрямував до «Шотландії», де замовив собі ще з Парижа каюту номер шість. Ніч була темна. На судні я нікого не помітив. Я дуже втомився по тридцяти годинній подорожі. Знаючи, що найкращий засіб уникнути морської хвороби - негайно вкластися на койку і не вставати в перші дні плавання, я так і зробив і, запевняю вас, найсумліннішим чином проспав тридцять шість годин!
Так слухачі Жака Паганеля дізналися, в який спосіб він опинився на борту яхти. Мандрівник-француз помилково сів на «Дункан» саме тоді, коли вся його команда була на церковній відправі в Сен-Мунго. Отже, все з’ясувалось. Але що скаже вчений-географ, коли дізнається про назву й маршрут судна, на якому він оце зараз пливе?
- Ви обрали Калькутту, пане Паганелю, за відправний пункт ваших подорожей на суходолі? - спитав Гленарван.
- Так, сер. Протягом усього життя я плекав мрію побачити Індію. І ця моя найзаповітніша мрія врешті здійснилася. Я пливу в країну слонів...
- Отже, пане Паганелю, вам не однаково, до якої країни потрапити?
- Звичайно, ні, сер, мені було б дуже прикро опинитися десь-інде. В мене є рекомендаційні листи до лорда Сомерсета, генерал-губернатора Індії, і доручення Географічного товариства - маю обов’язково його виконати.
- Он як! То ви маєте доручення?
- Так, мені доручили зробити корисну й вельми цікаву подорож, план якої склав мій учений друг і колега, пан Вів’єн де Сен-Мартен. Йдеться про те, щоб знову пройти стежками, які уторували брати Шлагінвайт, полковник Воу, Вебб, Ходжон, місіонери Хук і Габе, Муркрофт, Жюль Ремі й інші славетні мандрівники. Я сподіваюсь домогтися успіху там, де 1846 року місіонер Крік зазнав, на жаль, невдачі, одним словом, я хочу вивчити течію річки Яру-Дзангбо-Чу, що струмить попід північними схилами Гімалайських гір і зрошує Тібет на протязі тисячі п’ятисот кілометрів, хочу взнати нарешті, чи не зливається ця річка на північному сході Ассаму з Брамапутрою. Золота медаль чекає на того мандрівника, що спроможеться розв’язати цю животрепетну географічну проблему.
Паганель був незрівнянний. Він говорив захоплено, з піднесенням, він линув на прудких крилах уяви, і зупинити його було б так само неможливо, як струми Шарузьких водоспадів на Рейні.
- Пане Паганелю,- мовив Гленарван, коли настало хвилинне мовчання,- безперечно, це прекрасна подорож, і наука буде вам за неї дуже вдячна; але я повинен вивести вас з омани - вам усе ж доведеться, принаймні на деякий час, одмовитися від утіхи побачити Індію.
- Одмовитися! Чому?
- Тому що ви пливете далі й далі від Індійського півострова.
- Яким чином?! Капітан Бертон...
- Я не капітан Бертон,- озвався Джон Манглс.
- Але «Шотландія»...
- Це судно не «Шотландія»!
Здивування Паганеля справді було невимовне. Він глянув на серйозне обличчя Гленарвана, на Гелену і Мері Грант, які дивились на нього доброзичливо-співчутливо, на усміхнений вид Джона Манглса, на незворушного майора; по тому, знизавши
