Серця трьох - Джек Лондон

- Якраз тут, у домі, й була скриня зі скарбами,- заникуючись, пояснив Торес.

- Лови на бульбашки! - заревів начальник поліції.- Мені завжди здавалося, що ви дурень, сеньйоре Торесе.

- Звідки я міг знати, що будинок згорить?

- Повинні були знати. Ви ж хвалитесь, ніби все знаєте,- в нестямі кепкував із нього начальник поліції.- Та мене ви не обдурите. Я стежив за вами й бачив, як ви вкрали смарагди й рубіни в ідолів з очей. Їх уже ви повинні поділити зі мною, і то негайно.

- Заждіть, заждіть трохи. Не поспішайте,- попросив Торес.- Насамперед треба добре роздивитися. Звичайно, я поділюся з вами тими самоцвітами. Та що вони варті, як порівняти з усією скринею? То був невеличкий, хисткий будиночок. Скриня, певне, впала у воду, коли дах завалився. А вода не пошкодить самоцвітам.

Начальник поліції наказав своїм людям шукати серед обгорілих паль, і вони, то бродом, то плавом, нишпорили в пінявій воді, остерігаючись, щоб не потрапити у вир. Нарешті мовчазний Августіно знайшов скриню біля самого берега, де вода сягала йому лиш по коліна.

- Я стою на чомусь,- заявив він.

Торес пірнув в озеро й намацав скриню.

- Це вона, я певен,- сказав він.- Ходіть сюди всі! Витягніть її на суходіл, щоб можна було заглянути всередину.

Та коли скриня вже була на березі і Торес нахилився, щоб відчинити віко, начальник поліції спинив його.

- Ану, лізьте знову в озеро! - звелів він своїм людям.- Там ще кілька таких скринь, і наша експедиція не виплатиться, якщо ви не розшукаєте їх. Одна ця скриня не покриє навіть витрат.

Торес підняв віко тільки тоді, як усі поліцаї знову повлазили у воду. Побачивши самоцвіти, начальник поліції ніби скам’янів і тільки мурмотів щось незрозуміле.

- Тепер вірите? - спитав Торес.- Адже цим скарбам немає ціни! Ми з вами - найбагатіші люди в Панамі, в Південній Америці, в усьому світі! Це скарби племені майя. Ми чули про них ще хлопцями. Про них мріяли наші батьки й діди. Конквістадорам не пощастило відшукати їх. А тепер вони наші, наші!

І поки вони, немов зачаровані, дивились на своє багатство, їхні люди вилізли з води, стали півколом позаду і так само втупилися в самоцвіти. Торес і начальник поліції не бачили їх, а ті не помітили Загублених Душ, що стиха підкрадались до них. Отже, коли почалась атака, очі всіх були прикуті до скарбів.

Палиці й стріли, кинуті з відстані десяти ярдів, убивають на смерть, а надто коли є доволі часу, щоб націлитись. Дві третини шукачів скарбу впали відразу. У Вісенте, що стояв якраз позаду Тореса, попало не менше, як два списи й п’ять стріл. Решта загону не встигли ще схопити свої рушниці, як Загублені Душі кинулись на них із палицями. Рафаелеві та Ігнасіо - двом поліцаям, що брали участь у хучітанській експедиції,- зразу розтрощили черепи, і жінки Загублених Душ, своїм звичаєм, подбали про те, щоб поранені довго не мучилися.

Торесові й начальникові поліції мав ось-ось бути кінець, коли гучний вибух угорі й ціла лавина брил відвернули увагу переможців. Недобитки Загублених Душ сполохано мотнулися назад і поховались у хащах. На згарищі залишились тільки начальник поліції і Торес. Вони глянули на гору, звідки ще клубочився дим і, побачили, як з пролому в скелі вилазять Генрі й Цариця.

- Ціляйте в жінку! - заревів начальник поліції.- А я поквитаюся з цим грінго Морганом, хоч би це був мій останній постріл у житті!

Обидва піднесли рушниці й вистрелили. Торес, що зроду не був добрим стрільцем, несподівано влучив просто в груди Цариці, а начальник поліції, чудовий стрілець, що мав багато медалей за стрільбу, схибив.

Тієї ж таки миті куля з рушниці Генрі попала йому в долоню, пройшла рукою і вийшла з ліктя. І, впустивши рушницю на землю, начальник поліції зрозумів, що його правиця, пробита від пальців до ліктя, повік уже не держатиме в руках зброї.

Генрі стріляв не дуже влучно. Перебувши щойно двадцять чотири години в мороці печери, його очі не могли звикнути відразу до сліпучого сяйва сонця. Перший постріл був удалий. Але потім кулі падали вже збоку від Тореса й начальника поліції. Ті повернулись і щосили побігли в хащі,

За десять хвилин Торес побачив, як жінка з племені Загублених Душ вихопилась із-за дерева й величезним каменем обіруч розтрощила череп пораненому начальникові поліції, що йшов попереду. Торес насамперед застрелив її, потім нажахано перехрестився і, спотикаючись, побіг далі. Здаля долинали голоси Генрі й братів Солано, і Торесові промайнула думка про смерть, яку він мигцем бачив у Свічаді Світу й до якої відмовився придивитись пильніше. Йому здалося, що кінець уже недалеко. А проте ці дерева та кущі не нагадували тієї місцевості. Він пам’ятав, що не бачив там жодної рослини - тільки високу кам’яну стіну, гаряче сонце та кістки тварин. Надія ожила в його душі. Мабуть, той кінець буде ще й не сьогодні і не цього року. Хто знає? Можливо, до того часу мине ще з двадцять років?..

Вийшовши з заростів, Торес ступив на голий пустир, подібний до застиглої лави. На камінні не лишалося жодних слідів, і, пройшовши ним, Торес знову заглибивсь у хащі, починаючи вірити, що щаслива доля врятує його й тепер. Він подумав уже й про план утечі. До вечора він ховатиметься десь у гущині. Тоді повернеться до озера й до виру. Там уже ніхто не зможе його спинити. Йому зостанеться лиш кинутись у воду. Подорож під землею не лякала Тореса, бо він уже відбув її давніш. І в його уяві постало приємне видовисько річки Гвалаки, що під блакитним небом тече до моря. Та й хіба ж немає у нього в кишені двох великих смарагдів і рубінів з очей Чіа та Хцатля? Самі вони становили вже скарб і, як на одну людину, скарб чималий. Що з того, що йому не поталанило захопити скарб майя і зробитися найбагатшим у світі багатієм? Він усе-таки був задоволений і бажав тільки одного - темряви. Під її