Серця трьох - Джек Лондон

Пин. Не мав жодного сумніву й І Пин, коли побачив убивцю Хосе Манчено, що, немов мішок з борошном, ніс на плечах зв’язану сеньйориту Солано. І Пинові було все ясно й тоді, коли він дививсь, як Хосе з Торесом прив’язали Леонсію до сідла вільного коня, сіли на своїх коней і помчали берегом. Лишивши п’яного пеона спати, товстий китаєць кинувся вгору до гасієнди й поспішав так, що, прибігши, не міг звести духу. Він загупав у двері кулаками й ногами і благав усіх китайських богів, щоб ці гарячі Солано не застрелили його, перше ніж він устигне пояснити причину своєї появи.

- Іди під три чорти! - вилаявся Алесандро, відчинивши двері й упізнавши в’їдливого гостя.

- В мене важливий секрет,- захекано пробурмотів І Пин.- Дуже важливий, цікавий, новий секрет.

- Зайдеш завтра, коли люди не сплять! - гримнув Алесандро, лагодячись штурхнути китайця ногою.

- Я не продаю цей секрет,- поквапився сказати І Пин,- я вам його дарую. Слухайте: вкрадено сеньйориту, вашу сестру. Її прив’язали до коня і швидко помчали берегом.

Та Алесандро, що півгодини тому побажав Леонсії на добраніч, голосно засміявся і знову підняв ногу, щоб штовхнути китайця. І Пин був у розпачі. Він витяг свої тисячу доларів і, поклавши їх у руку Алесандро, сказав:

- Підіть подивіться. Якщо сеньйорита вдома, ви забираєте всі ці гроші. Коли сеньйорити немає вдома, тоді ви повернете мені гроші.

Алесандро повірив. За хвилину він збудив усіх. Ще за п’ять хвилин пеони-конюхи, насилу розплющивши очі, вже сідлали коней та наладновували мулів, а родина Солано лаштувалась у дорогу й готувала зброю.

Солано роз’їхались по всьому узбережжі й по всіх стежках, що вели до Кордільєр, наосліп, у цілковитій темряві, шукаючи злодійських слідів. Нарешті через тридцять годин Генрі пощастило натрапити на стежку, і, йдучи нею, він знайшов увесь загін у западині, яку старий жрець майя назвав Стопою божою і звідки він уперше побачив очі Чіа. Двадцятеро чоловіків і Леонсія саме збиралися снідати. Генрі мав англосаксонську розважність, і йому навіть на думку не спало виступати самому проти двадцятьох озброєних супротивників. Зате його дуже зацікавив мул, що пасся окремо від інших; легковажні пеони не зняли з нього вантаж динаміту. Генрі зважив, що в такому гурті ніщо не загрожує Леонсіїній жіночій честі, і, замість того щоб надаремне пробувати визволити її, вкрав мула з динамітом.

Генрі відвів його недалеко. Під захистком невисокого гайка він напхав свої кишені динамітними шашками, детонаторами й невеличкими кружалами гнотів. З жалем глянувши на решту динаміту, що його він не насмілювався знищити, Генрі заходився готувати дорогу, якою йому доведеться відступати, коли пощастить визволити Леонсію. Як минулого разу Френк засівав дорогу срібними доларами, так тепер Генрі засівав її динамітом.

Три години блукав Генрі навколо улоговини, поки йому вдалося сповістити Леонсію про себе, і минуло ще дві години, поки Леонсії пощастило добутись до нього. Та це було б ще не так погано, якби викрадачі відразу не помітили, що її немає, і якби поліцаї з рештою загону не кинулись верхи переслідувати їх.

Коли Генрі, потягнувши за собою Леонсію й примостивши її за прискалком, зняв рушницю і хотів стріляти, Леонсія сказала:

- У нас немає жодних шансів, Генрі. Їх он скільки! Вони вб’ють тебе, якщо ти стрілятимеш. А тоді що станеться зі мною? Краще я залишусь у них, а тим часом ти втечеш і приведеш допомогу.

- Вони не схоплять нас, сестро,- похитав головою Генрі.- Покладись на мене й дивись. Ось вони якраз наближаються. Дивись!

Леонсія побачила Тореса, начальника поліції і весь загін верхи на конях та мулах. Кожне, поспішаючи, сідало на те, що перше наверталось на очі. Генрі націлився, але не на них, а трохи ближче - туди, де лежала динамітна шашка. Коли він натиснув на гачок, між ними й переслідувачами знялася хмара диму й куряви, що затулила все навкруг. Потім хмара поволі розійшлась, і вони побачили, що половина загону, люди й тварини, лежать на землі, а друга половина запаморочена від вибуху.

Вхопивши Леонсію за руку, Генрі підняв її з землі й побіг з нею вперед. Біля другої в’язки динаміту він спинився і, поставивши Леонсію позад себе, дав їй звести дух і відпочити.

- Тепер вони не будуть уже так квапитись,- радісно сказав він.- І що довше вони переслідуватимуть нас, то повільніше посуватимуться далі.

І справді, коли переслідувачі знову з’явилися на дорозі, вони рухалися дуже обережно й повільно.

- Їх слід було б повбивати,- сказав Генрі,- але їм пощастило. Мені це не до душі. Зате я дам їм доброго прочухана.

Він знову вистрелив у динаміт і, скориставшись із замішання переслідувачів, повернувся й побіг туди, де була захована третя партія динаміту.

Після третього вибуху втікачі домчали до стриноженого коня. Генрі посадовив у сідло Леонсію, а сам побіг поруч, тримаючись за стремено.

 

РОЗДІЛ XXVI

 

 

Френк наказав Паркерові збудити його о восьмій рано, і коли Паркер обережно ввійшов до спальні, Френк ще міцно спав. Служник напустив води у ванну і приготував приладдя голитись, а тоді знов увійшов до Френка, силкуючись не грюкати, щоб дати змогу своєму господареві поспати кілька останніх секунд. У спальні Паркер помітив чудний кинджал, що стирчав із блискучої поверхні столика, пробивши записку й фотографію. Паркер деякий час дивився на ту незвичайну річ, потім, не вагаючись, відхилив двері до спальні місіс Морган, глянув туди, швидко повернувся й почав торсати Френка за плече.

Френк розплющив очі й хвильку бездумно дивився поперед себе як людина, що зненацька прокидається; але він швидко згадав, що напередодні звелів збудити себе.

- Час уставати, сер! - стиха сказав служник.

- Цей час для мене завжди поганий,- усміхнувся позіхаючи Френк.- Дай мені полежати ще хвилинку, Паркере, і трусни мене, коли я задрімаю.- І він знов заплющив очі.

Але Паркер відразу труснув його знову.

- Вам треба негайно вставати, сер. Мені здається, з місіс Морган щось скоїлося. Її немає в кімнатах, а тут - якась записка та ніж, що, певне, пояснять усе. Не знаю, сер...

Френк миттю схопився з ліжка, кинув оком на кинджал, витяг його зі столика й кілька разів перечитав записку, ніби не мігши збагнути