Серця трьох - Джек Лондон

- Мені бракує вашої пісні «Попліч, спинами до щогли»,- начебто не до речі прошепотіла Леонсія, і на очах у неї заблищали сльози.

Вона повернулася, зійшла з веранди, перетнула подвір’я і знічев’я почала спускатися з пагорка. Удвадцяте, відколи вона розлучилася з Френком, Леонсія йшла шляхом, де все нагадувало їй про коханого. Тут вона стежила за ним, коли він човном під’їздив до берега. Туди, в хащі, вона відрядила його, щоб урятувати від своїх розлючених родичів. Тут, під загрозою револьвера, Френк поцілував її і мусив був вертатися на «Анджеліку». То була їхня перша зустріч.

Далі вона до найменших подробиць пригадала їхню другу зустріч - від хвилини, коли, вийшовши з-за скелі після купання в лагуні, вона побачила, як він, схилений над прискалком, пише записку до неї; як вона кинулась утікати в хащі, як її вкусила в коліно лабарі, що її вона помилково взяла за отруйну гадюку, аж до того часу, коли вона зіткнулася з Френком і впала на пісок. І, сидячи під парасолькою на тому місці, де вона була зімліла й, опритомнівши, побачила, як він збирається висмоктати кров із надрізаного коліна, Леонсія пригадала, що прийшла тоді до пам’яті саме через біль від порізу.

Леонсія глибоко поринула в солодкі спогади про ляпас, що вона дала йому тоді; про його уста біля її рани; про те, як вона почервоніла й затулила долонями обличчя; про те, як засміялася, коли її нога задубіла від занадто тугого бандажу; про гнів її, коли Френк сказав, що вона помилково вважає його за дядькового вбивцю, і про те, як вона не дозволила йому розв’язати хусточки. Так глибоко поринула вона в ці приємні спогади, що й не помітила екіпажа, який наближався берегом із Сан-Антоніо. Не побачила вона й леді, одягненої за останньою нью-йоркською модою, що, висівши з екіпажу, попростувала до неї. Ця леді - ніхто інша, як Цариця, Френкова дружина - також ховалася під парасолькою від тропічного сонця.

Стоячи позад Леонсії, вона й не уявляла собі, що дівчина саме тієї хвилини зрікалася своїх прав на Френка. Вона побачила тільки, як Леонсія витягла з-за корсажа якусь фотографію і вп’ялася в неї очима. Зиркнувши їй через плече, Цариця впізнала Френків портрет і відчула божевільні ревнощі. В її руці зблиснув кинджал, що вона видобула з-за пояса. Почувши ззаду чиїсь нервові рухи, Леонсія відхилила наперед парасольку й обернулася, щоб глянути, хто стоїть у неї за спиною. Занадто зворушена своїми власними думками, Леонсія не здатна була навіть здивуватись і привітала дружину Френка Моргана так, ніби розлучилася з нею годину тому. Кинджал, і той не викликав у неї ні цікавості, ні остраху. Можливо, якби Леонсія здивувалась або злякалася, Цариця встромила б у неї свій кинджал. А так вона спромоглася лише крикнути:

- Ви погана жінка! Погана, дуже погана жінка!

Леонсія на це знизала плечима і промовила:

- Ви б краще тримали свою парасольку. Вона не захищає вас від сонця.

Цариця підійшла й стала проти Леонсії, дивлячись на неї з такою суто жіночою ненавистю, що не могла вимовити ані слова.

- Через що? - перегодом запитала Леонсія.- Через що я погана жінка?

- Бо ви злодійка,- спалахнула Цариця.- Бо ви крадете чоловіків, хоч маєте свого власного. Бо ви - невірні своєму чоловікові... в думках, поки що більшого зробити ви не можете.

- У мене нема чоловіка,- спокійно заперечила Леонсія.

- Ну - тоді нареченому. Ви ж бо мали одружитися другого дня після нашого від’їзду.

- Немає в мене й нареченого,- так само спокійно відповіла Леонсія.

Цариця так напружилася, що Леонсія мимоволі згадала про тигрицю.

- А Генрі Морган? - скрикнула Цариця.

- Він - мій брат.

- Це слово, як я тепер знаю, вживають у різних значеннях, Леонсіє Солано. В Нью-Йорку є люди, що, наслідуючи свого бога, взивають усіх чоловіків братами, а всіх жінок - сестрами.

- Його батько був і мій батько,- пояснила Леонсія, не гніваючись,- його мати була моя мати. Ми рідні брат і сестра.

- А Френк? - спитала цариця, повіривши її поясненням і раптом зацікавившись.- Ви і йому сестра?

Леонсія похитала головою.

- Тоді, значить, ви кохаєте його?

- Він ваш,- сказала Леонсія.

- Ні, бо ви відняли його в мене.

Леонсія повільно й сумно похитала головою і зажурено подивилась на лискучу від сонця воду лагуни Чірікві, а потім, помовчавши, додала:

- Повірте мені. Повірте цілком.

- Я відразу збагнула вас! - вигукнула Цариця.- Ви якось дивно вмієте впливати на чоловіків. Я також вродлива жінка. І я часто завважувала, як на мене дивляться чоловіки. Я знаю, що вони жадали мене. Навіть нікчемні чоловіки із спущеними додолу очима, з Долини Загублених Душ, кидали на мене закохані погляди. Один насмілився більше, ніж дивитись, і помер для мене або через мене, бо його кинуто у вир. А втім, ви своїми жіночими чарами так привабили до себе Френка, що він думає про вас навіть у моїх обіймах. Я знаю. Я знаю, що навіть тоді він думає про вас.

Її останні слова були криком ураженого пристрастю немічного серця. Закінчуючи свою палку промову, Цариця впустила кинджал на пісок, сіла, заховала обличчя в долоні й вибухнула плачем. Леонсію, що в своїй безпросвітній байдужості не могла вже перейматись нічим, не дуже здивував і кинджал: вона майже механічно обняла Царицю й почала втішати її. За кілька хвилин, трохи заспокоївшись, Цариця з несподіваною рішучістю промовила:

- Я залишила Френка, тільки-но довідалась, що він кохає вас. Я встромила ніж у вашу фотографію, яка стояла в нього на столику, і приїхала сюди, щоб зробити й вам те саме. Та я помилялася. Ви не винні. І Френк не винний. Це я помилилась, що домагалася його любові. Не ви, а я повинна вмерти. Тільки спершу я мушу поїхати в долину Загублених Душ і відшукати скарби. У храмі, що зветься Уолл-стрітом, Френк опинився в дуже прикрому становищі. Він може загубити все своє майно і, для того щоб урятуватись, потребує грошей. У мене вони є, і не можна