Оповідання та казки - Олена Пчілка

Знов тиха радість сяяла в хаті.

Надворі був мороз лютий. А хлопчик сердешний плентається по улицях, тремтить. Де йому подітися? Батько-мати повмирали, рідні немає, а чужі не пускають... Ходить бідолашне та й зазирає у вікно, що там світло сяє, діти гуляються та сміються - ото, либонь, там тепло, ото гарно! А попроситися хоч погрітися, так де там - усі туряють, а то ще й вилають, а пожалувать - ніхто не пожалує...

Отак доплентався хлопчик туди, де вже городові край. А там з поля вітер свище, а там пориває! Та за комір задуває, а руки мерзнуть, аж зашпори заходять, а сльози на очі набігають. Ото бідне хлоп’ятко! Воно ж таке маленьке, таке плохеньке, то всім про нього байдуже! Сіло воно собі, скулившись на сіні, до якоїсь повітки притулилось та й заплакало.

Аж ось чує - щось стугонить. Що за причина? Озирається - аж то двері в повітці розчинені, і вітер ними тарахкає. Ото добре! Іде хлопчина всередину, двері зачиняє, а там поночі, хоч око виколи. Та дарма! Добре, що хоч вітер отак наскрізь не проймає, як надворі.

Сунеться хлопець уподовж стінки напомацки, аж налапав щось здорове таке та волохате. «Ну се, либонь, собака такий здоровенний!» - думав собі хлоп’я. Взяв та й притулився до того хутра теплого, до теї ніби собаки, та й заснув так.

А то в повітці був не собака, а ведмідь такий здоровий. Його пан держав там прив’язаного собі на потіху. Ну, ведмідь того хлопчика не займає, сплять собі обоє цілу нічку, одно до одного притулилися.

Прокинувся хлопчик уранці, роздивляється на ведмедя - чудно йому стало. «Ну й здоровенний,- дума собі,- оцей собака, і де такий узявся?» А про те й гадки нема, що то така страшна звірюка,- він і зроду не чув, що то за ведмеді бувають. Устав хлопець, пішов собі милостині прохати по городі, а ввечері знову туди, до ведмедя, та й знову вкупі сплять.

Отак і повелося між ними. А тому ведмедю щодня їсти приносили у великому такому цебрикові; так ото хлопець як вернеться з вулиці, то й повечеряє тим, що ведмідь не доїв.

Одного разу якось забули принести ведмедеві їжі. Ну, нічого, поснули голодні ведмідь і хлопчик. Аж увіходить у повітку слуга з їжею, ліхтаря великого в руці держить. Що за диво! Бачить, той хлопець щільно до ведмедя притулився та й спить собі міцно, сердешний. Кинув слуга ліхтаря, а сам біжить до пана розказать, що бачив.

А в того пана, що його ведмідь був, саме тоді гості були. Як почули, що слуга розказує, так усі повставали, ідуть до повітки того дива побачити.

Збудилося хлоп’я, дивиться. «Ну,- думає,- тепер уже годі, побачили мене, певне, виженуть!» Шкода стало йому, що вже не можна буде до свого приятеля-ведмедя приходити. Та як обхопить рученятами ведмедя за шию, як заплаче гіркими слізьми! А ведмідь і собі заворушився та й собі став того хлопчика голубити, як уже там уміє,- спиною до хлопчика, а на гостей тих непроханих так люто поглядає, зуби вищиряє, гарчить. Ото було диво всім тим людям! А хазяїн розпитався, як те бідне хлоп’я туди попало, та зглянувсь на його, взяв до себе, став годувать та вчити, та й до розуму довів. І вийшли з того хлопчика люди.

(Полтавська приказка)

Літом, як тепло та гарно, Рябко вивернеться та витягнеться й примовляє:

- На ката хата! Мені й так добре!

А як прийде зима, холод та лиха година, то Рябко тоді зігнеться, скулиться та каже:

- Коли б мені хатонька - хоч манісінька, хоч отакісінька!..

Отже, як є в вас у дворі Рябко, або Сірко, чи який інший собака, то ви вже йому напніть хоч яку-небудь хатку, щоб він не пропадав холодом,- напніть «хоч манісіньку, хоч отакісіньку»!

Як настала холодна осінь, журавель збирався в інший край та й каже куликові:

- Ось ну лишень, куличе, рушай і ти! Коли б ти знав, які хороші сторони є на світі! Тепло там та гарно, та всячина росте й плодиться.

- Дарма,- каже кулик,- мені й тут добре! Нема в світі над моє болото! Не бійсь, і тобі закортить вернутись до нього.

Зібралися раз миші й почали гомоніти: що таки треба щось думати з тим котом,- бо далі вже видержати не можна! Відколи господиня стала запирати його в хижі та в коморі,- настало чисте горе: то того, то другого в мишачій громаді не долічишся! Та ще ж такий проклятий той кіт, що хоч би ж нападав так, щоб його заздалегідь було чути, а то ж підкрадається так тихесенько, що його й не чуть, та й заляже десь у закамарку так щільненько, що його й не побачиш! А сам же, звісно, і вночі бачить! Тільки заглядить яке мишеня - плиг і зцупив пазурами своїми.

- Ну що ж би йому зробити? - міркують миші далі.

Одні кажуть: «Отруїти». «Та як же його отруїти? - говорять інші: - Трутизни, що господиня - з ласки своєї! - для нас порозкладала, він не їсть (десь-то знає, проклятий, що воно таке), а іншої отрути в нас нема...» Дехто каже: «Устрелити його!» А на сеє інші: «Як? Чим? Нема ж у нас такої зброї!»

Аж тут обізвалася одна миша:

- Знаєте що, панове громадо? Давайте ми йому почепимо на шию дзвіночок, то хоч будемо чути, як він наближатиметься, та й будемо стерегтись! А дзвіночок єсть,- ось тут у коморі коло кінської збруї малесенькі такі дзвіночки, та голосні дуже! Можна одгризти одного - й почепити!

- От розумно придумано! - загукали інші миші.- Ну, та й дотепно ж! Отже, так і зробим!

Навтішалися миші тією вигадкою, а потім і кажуть:

- Ну, добре: дзвіночок, то дзвіночок, і одгризти