Оповідання та казки - Олена Пчілка

Почав придворець розповідать, аж бачить у вікно, що юрба рушила до королівського замку, дехто сперечається з замковою сторожею, либонь, з’явилася думка між людом доступитись до самого короля. «Кепська пригода - і все через того співця!» Раптом у царедворця прокинулась така думка:

- Величний пане,- мовив він королеві,- тобі так сподобались співи Артура, одважуся порадити тобі одну річ: даруй йому волю і зостав у себе за придворного співця! Буде з того спільна догода: матимеш вподобного собі співця, він теж буде тобі вдячний, буде статкувати повік, пам’ятаючи твою ласку,- а тим і городяни втішаться... Чуєш, який гамір! Ох, я чую брязкіт зброї! Хутчій, мій пане! Вели завернути співця?

- Велю! - мовив король.- Скажи завернути і об’яви йому мою волю, що наставляю його моїм придворним співцем!

Кинулись герольди чинити королеву волю і завернули співця.

І знов став на порозі ясної світлиці той блідий співець з помарнілими рожами на високому чолі.

- Дякуй величному добросердному нашому королеві! - мовив до Артура старший царедворець.- Його милість не тільки прощає твій безрозсудний вчинок, а ще дарує тобі велику честь - наставляє тебе своїм придворним співцем, і ти більше не підеш у темницю, зостанешся тут, при дворі. Тільки ж гляди: шануйся! Дбай об тім, щоб не втратити панської ласки,- лиши свої химери! Ну, дякуй же ясному королеві! Ось тобі й кобза: тепер співатимеш не в кайданах - зараз їх з тебе здіймуть.

Вклонився співець королеві і, підвівши знов голову, промовив, опустивши руку на струни:

- Спасибі за ласку, величний владарю!

Я радий темницю свою занедбати,

Де й сонечка світа ніколи не бачу,

Сльозами кроплю тільки темнії грати,

У тузі та в смутку літа свої трачу!

Я рад визволінню... Та тільки гадаю,

Що в тім не знайду собі світлого раю

І повної втіхи, коли я темницю

Тепер проміняю на ясну світлицю

В палатах у тебе!

Чи тут я для себе

Вигоду знайду найдорожчу для серця?

Ні! Буду невільцем, як перше, мій пане.

Ні! Щирої волі я тут не зазнаю:

Хоч з мене і здіймуть залізні кайдани,

Та інші - на душу співцеві наложать!

В’язниця та сама зостане, хоч краща...

Хоч в злоті, в єдвабах 8 - та воля пропаща!

Спитайся у пташки, чи буде їй втіха,

Коли її з меншої клітки в міцнішу,

Окутую злотом, навіки посадять?

Чи знайде собі в тому долю милішу?..

Тож так, мій владарю, коли мене візьмеш

В свій царський будинок, для втіхи царської,-

Я мушу співати тоді тільки теє,

Що скажуть співати!.. Ні, долі такої

Не прийме душа моя! Краще в темниці

Останок життя мого марно загине,

Ніж пісню продам свою, дану від бога!

Нехай же про мене та слава не лине,

Що я для нещасного лакомства того -

Навік відступився від співу свойого!

Іду я, мій пане, назад у темницю,

І знову там думку свою жалібницю

За гратами стиха собі заспіваю;

Тим бучної слави собі не придбаю,-

Але й не бажаю вінків тих розкішних

Із ручок зрадливих, від пань тих препишних;

Коли ж я умру, то на грудях зомлілих

Вінок оцей ляже із рож помарнілих,

Вінок, що убога до мене спустила,

Коли у кайданах співця свого вздріла.

Прощайте, панове! Лишаю світлицю,

Ясную неволю,- іду у темницю!..

«Божевільний!.. Божевільний!» - пішло поміж гуртом придворним: «Таку честь відвернув!..»

- Що хотіти з божевільного,- мовив теж найстарший царедворець до короля.- Бачиш, ясний пане, сам: зовсім збожеволів неборака!..

- Ні,- відказав король,- він не божевільний! Він тямить те, що каже... Гей, слухай, стій! - гукнув далі зворушений молодий король до співця.- Ти не маєш іти в темницю, ти вільний! Я дарую тобі волю, і не з тим, щоб ти зостався у мене: іди, куди хочеш, співай, кому хочеш... Тільки візьми у мене оцю кобзу на спомин.

- Гей, подайте йому кобзу, оздоблену перлами!

Принесли кобзу, побивану злотом, цвяховану перлами; чудова була та кобза: її струни бриніли, як голос дівчини.

- До сподоби тобі ця кобза? - спитав король.

- Дякую,- відповів кобзар.- Чудова кобза! Але знай, мій пане, що дорожче цих перлів для мене - ті чисті перла, що блищать тепер в очах у тебе! Бувай здоров, щасти тобі боже! Коли забажаєш почути пісень вільного співця, то кликнеш мене - я буду до тебе приходити!

Незабаром, вийшовши з королівського будинку, з’явився співець на майдані. Коли народ побачив його вільного, без сторожі, без кайданів, то вельми зрадів. Дізнавшись про всю справу, люд почав гукати: «Слава, слава нашому мудрому королеві, слава!»

Пішов співець на свій давній куток; його проводила велика юрба, гукаючи: «Слава нашому співцеві Артурові, слава, слава!»

А діточки бігли попереду та й собі гукали: «Слава нашому співцеві Артурові, слава, слава!»

Недалеко від лісу стояла хатка. В тій хаті жив чоловік Максим з сім’єю; було в нього четверо дітей,- найстаршому хлопчикові Івасеві було десять літ.

Ліс був такий гарний, навіть зимою не здавався смутним, бо проміж чорноліссям було там чимало й сосон, а вони завжди веселять око тим вічнозеленим убранням!

Недалеко від Максимової хати була одна сосонка - така-то вже хороша! Була вона не дуже велика, але й не маленька, саме мірненька та така зграбнесенька, круглесенька, зелені глиці аж сяють, а молоді пагонки, як свічечки, стремлять, прості та ясні.

Красує сосонка. Прийшла осінь смутна, прийшла зима люта, а сосонці байдуже! Сусідки її, берези та липки, стоять такі сумні та бідні, листячко з їх геть облетіло, а сосонка мов би ще кращою здається поміж смутних товаришок.

Отож і запишалась вона, каже берізкам та липкам:

- А що? Де ваші кучері гарні та рясні? Стоїте деркачами! Ох, що то за хороша річ, як хто шляхетного роду! Нема в світі як ми, сосни! Ой світе мій, яка